Чи можуть допомогти пропозиції The European Values у протидії російській пропаганді?

Зображення: EMIL LENDOF, THE DAILY BEAST

In English

Наприкінці червня 2016 року чеська неурядова організація The European Values у межах свого проекту Kremlin Watch розробила цікавий документ - «Повномасштабна демократична відповідь ворожим дезінформаційним кампаніям. 50 заходів із протистояння кремлівському ворожому дезінформаційному впливу в Європі» (Full-Scale Democratic Response to Hostile Disinformation Operations. 50 Measures to Oust Kremlin Hostile Disinformation Influence out of Europe).

Слід визнати, що цей документ якщо не революційний, то принаймні адекватний новим реаліям. Точніше так: ці нові реалії в ньому визнають, і рекомендації, які в ньому запропоновано, могли б бути основою для відповіді на новітні виклики.

Попередній огляд цього документа вже зробив MediaSapiens, і основні тези його зрозумілі. Однак насправді він потребує серйознішого й критичнішого огляду. Не для того, щоб уже традиційно сказати «Ааа! Що вони розуміють?», а все ж подивитися, чи справді виконання цих рекомендацій може допомогти в інформаційному протиборстві з Москвою.

Констатаційна частина документа дуже правильна. Вона звертає увагу на головне: Росія не просто використовує свій пропагандистський ресурс, а активно конвертує його в політичний вплив, підтримуючи своєю інформаційною діяльністю проросійських політиків, партії або неурядові організації.

Однак там, де ми доходимо, власне, до рекомендаційної частини, виникає багато питань. До того ж тут ми звернемося лише до тієї частини рекомендацій, яка стосується державних структур, а рекомендації для громадянського суспільства, журналістів залишимо «поза дужками», хоча там також цілий блок цікавих (однак через це не менш неоднозначних) ініціатив.

Навіть постійно пам’ятаючи, що документ написано насамперед для європейської спільноти, європейських посадовців та європейських журналістів, ефективність запропонованих заходів, навіть у разі їх реалізації, викликає великий сумнів. Передусім тому, що, визнаючи реальність проблеми, навіть визнаючи зміни в характері функціонування нової інформаційної реальності, ці заходи здебільшого половинчасті, а значну їхню частину навряд чи може бути реалізовано на практиці.

Принаймні до моменту визнання того, що в умовах, коли проти вас розв’язано повноцінну інформаційну війну на вашій же території, певні стандарти, які видавались непорушними, доведеться корегувати. І після такого корегування медіасередовище буде вже далеко не тим, яким би його хотіли бачити в демократичному суспільстві.

Хоча рекомендації починаються із загального блоку для ЄС і НАТО, у цілому аналізувати їх особливого сенсу немає: це те, що й так роблять ці організації або планують зробити в найближчому майбутньому. З найцікавішого тут – розвиток потенціалу стратегічних комунікацій та заклик до НАТО «говорити національними мовами».

Найцікавіше починається там, де виписано рекомендації для реагування на національному рівні. Тим більше що саме тут ми здатні порівняти ефективність і доцільність цих рекомендацій, спираючись на наш, український, досвід.

  1. Відобразити в стратегічних безпекових документах загрозу поширення російської дезінформації як загрозу національній безпеці й демократичній правовій системі. Україна це вже зробила: у Стратегії національної безпеки України (редакція від 2015 року) визначено, що до актуальних загроз національній безпеці належить «інформаційно-психологічна війна, приниження української мови і культури, фальшування української історії, формування російськими засобами масової комунікації альтернативної до дійсності викривленої інформаційної картини світу». Однак питання ж не лише в тому, що ми маємо артикулювати проблему. Стратегічні документи потребують свого «розшифрування» у більш практичних документах – рішеннях уряду, нових положеннях законів тощо. Без цього констатації так і залишаться констатаціями. І ось саме із цим часто виникає безліч питань. Вочевидь, у Європі таких питань виникне не менше.
  2. Зацікавлені уряди ЄС повинні ділитися своїми знаннями й досвідом. Безумовно, повинні. Однак чи мають вони такий досвід? Те, що вони вже відчули на собі вплив російської пропагандистської машини, є безсумнівним. Однак які країни ЄС змогли віднайти ефективні механізми протидії? Зважаючи на досвід справи «дівчинки Лізи», історії з Брексітом чи референдумом у Нідерландах позитивного досвіду протидії європейські держави насправді не мають. І ось це дійсно проблема. Насправді європейці це чудово розуміють, тому сьогодні так масштабно й прискіпливо вивчають український досвід. Буде великим перебільшенням сказати, що ми свої рецепти маємо на всі випадки життя, та все ж в окремих питаннях нам є про що розповісти. Навіть якщо цей досвід негативний.
  3. Цікава, але більшою мірою формальна ідея – підготовка доповіді для міністрів зовнішніх справ ЄС щодо того, у яких європейських країнах Росія здійснює свої пропагандистські кампанії та які практичні кроки з протидії їм. Точніше підготувати доповідь, то підготують. Ключове питання тут таке: чи мають європейські країни (як на національному рівні, так і на загальноєвропейському) правові інструменти визначення того, що є дезінформацією, пропагандою чи іншими елементами, які згадано в цьому документі? Адже під час спроби їх визначити ЄС невідворотно зіткнеться з потребою вторгнення в чутливу сферу свободи слова, у якій дискусія про межі свободи, найімовірніше, утопить проблему як таку.
  4. Здійснювати моніторинги та оприлюднювати інформацію про зв'язки між Кремлем та екстремістськими угрупованнями. Дійсно важлива діяльність, хоча її ефективність – під великим сумнівом. Наприклад, СБУ (а разом із нею різні українські волонтерські проекти) досить часто переконливо доводять, що ту чи іншу групу фінансує Росія (у широкому сенсі). Однак чи спричиняє це наслідки? Ні, і це, до певної міри, логічно. Бо якщо таке фінансування заборонено в законодавстві, то правоохоронні органи просто припиняють таку діяльність (коли їм відома інформація). Якщо ж це не заборонено (або діяльність таких груп не виходить за формальні межі чинного законодавства), то можна довго й переконливо це доводити без жодних наслідків для цих груп. Ефективним могло б стати уточнення законодавства, що факт отримання коштів від країни, проти якої запроваджено санкції або яку визнано агресором, є приводом для кримінального переслідування. Але це відкриває величезний простір для потенційних маніпуляцій і судових баталій.
  5. Підготувати групу фінансової протидії. Ідея абсолютно правильна: «воювати з банками, а не танками». Тобто моніторити фінансові ресурси Кремля для того, щоб у разі «стратегічної кризи» (як це зазначено в рекомендаціях) їх заморозити. Проблема тут саме в «стратегічній кризі». Що під нею варто розуміти? Якщо це пряма військова агресія, то тут уже запізно займатися «блокуванням рахунків». Якщо це будь-яка інша ситуація (відмінна від агресії), то чи здатні національні уряди ЄС виробити чіткі й зрозумілі (хоча б для себе) правила визначення стану такої кризи та порядку реагування на неї? Щодо цього є істотні сумніви. Принаймні за нинішньої логіки їхньої політичної діяльності та політичної реальності.
  6. Центр передового досвіду НАТО зі стратегічних комунікацій мають підтримати й активніше використовувати держави-члени. Ідея цікава та корисна. Щоправда, виникає принципове питання щодо здатності самого центру відповісти на такий запит і щодо його повноважень та можливостей для протидії російській інформаційній агресії. Сьогодні він більшою мірою є науково-експертною структурою і в такому статусі навряд чи може реально забезпечити всі європейські країни своєю допомогою. Проте слід визнати, що вони сьогодні роблять надзвичайно багато для свого розвитку.
  7. Відстежувати фінансові й особисті зв'язки політиків із Кремлем. Цей пункт чи не найпоказовіший стосовно того, наскільки ЄС (не)спроможний сьогодні наповнити такі рекомендації практичним змістом. Хіба мало доказів співробітництва Марі ле Пенн і Кремля? Або президента Чехії (до речі, із цього приводу канал «1+1» зняв колись цікаве розслідування)? Або інших політиків? Однак чи є в сьогоднішньому європейському праві реальні можливості обмежити цей вплив та притягнути цих політиків до відповідальності? Вочевидь, ні. Або такі кроки пов’язані з високими політичними ризиками, які практично їх унеможливлюють. До речі, Марі ле Пенн продемонструвала й механізми обходу такого «контролю», коли брала гроші в російського банку цілком офіційно. Знов-таки, без посилення юридичної відповідальності тут не буде суттєвих зрушень. І покладатися на політичну традицію вже марно. Сьогодні ми спостерігаємо ситуацію, коли політики, пов’язані з Кремлем, цинічно нищать цю саму політичну традицію та спекулюють на ній за потреби. Але треба визнати, що для України така рекомендація була б надзвичайно важливою та корисною. Однак яка була б її реальна ефективність без радикальної зміни чинного законодавства? Також і Карного кодексу?
  8. Прокремлівських політиків має бути відсторонено від посад, пов'язаних із національною безпекою. Ідея цілком у дусі українських пошуків «агентів ФСБ/ГУР/СВР РФ при владі». Але для України ця реальність хоча б теоретично виправдана, бо на рівні парламентської заяви ми вважаємо Росію агресором. Та які аргументи (і знов-таки – законодавчі умови) для реалізації такої ідеї в ЄС? Хіба європейське законодавство якимось чином визначає цей цікавий статус – «прокремлівський політик»? І хто формуватиме критерії, за якими того чи іншого політика вважатимуть прокремлівським? І де тоді межа свободи слова та політичної риторики? Чи має ЄС, для того щоб реалізувати подібну рекомендацію, на найвищому рівні чітко зафіксувати, що Росія – агресор. До того ж не лише проти України, а й проти ЄС? Відповідей на всі ці питання немає.
  9. Контррозвідувальні структури мають формувати всебічні доповіді для своїх урядів про кремлівських політиків, їхній вплив та modus operandi. Можна не сумніватися, що такі звіти й так готують. Але ж питання все ще залишається: яким чином будуть (та чи будуть узагалі) ці звіти трансформуватися в рішення? Адже тут ми знову опиняємось у зоні політичних протистоянь та політичного протиборства. І це питання характерне як для Європи, так і для України.
  10. Запровадити прозоре фінансування політичних партій. Ідея абсолютно правильна: кожна держава повинна мати дуже сувору правову базу (або ефективні заходи покарання), яка не дозволить непрозоре фінансування діяльності політичних партій або політичних кандидатів. Ба більше, тією чи іншою мірою такі закони в Європі діють. Власне, такий закон діє й в Україні. Однак гадаю, що реальні можливості проконтролювати цю діяльність не такі масштабні, як би хотілося вважати. Однак, до речі, тут Україні є чим поділитися з нашими європейськими партнерами: СБУ навчилася досить вправно перехоплювати найрізноманітніші форми фінансової допомоги, яку Росія намагалась надавати своїм агентам на території України. Щоправда, там, де це починає стосуватись політичних сил, питання завжди істотно ускладнюється.
  11. Союзники мають співпрацювати в навчаннях та підтримці неурядових організацій (НУО). Насправді цей пункт – один із ключових. Не тому, що лише НУО здатні протистояти російській агресії або мають для цього якийсь унікальний потенціал та навички. Українська реальність інформаційного протиборства в гібридній війні висвітлила головне (хоча й малоартикульоване) – ми вступаємо в період «сірого права» та «сірих рішень», які й стають новою нормою. Якщо традиційно вважають, що держава є головним суб’єктом у протидії загрозам національній безпеці, то сьогоднішні виклики, які кидає Росія нам та світові, часто перебувають поза межами державних реакцій, повноважень та логіки реагування.

Як слушно відзначили в одній зі статей присвячених гібридним війнам, «гібридна війна здатна знекровлювати свою жертву за допомогою міріад атак, що здійснюються нижче суб’єктивного порога конфлікту». І це дійсно ефективно, зважаючи на те, що держава керується не суб’єктивними відчуттями, а правовою системою (національною та міжнародною) у питанні, що саме вважати конфліктом.

Особливо загрозливих масштабів ця тенденція набуває для держав, у яких панує демократичний устрій. Парадоксально, та чим демократичнішою є держава, чим потужніші її демократичні інститути, тим вразливішими вони виявляються для російської деструктивної діяльності. Адже вони обмежують себе чинними правовими нормами, тоді як Росія діє в обхід цих обмежень. Україна яскраво це демонструє, коли волонтери та неурядовий сектор робить багато чого з того, що начебто має робити держава. Однак реальність така, що держава в межах чинних правил гри просто не в змозі реалізувати багато чого з того, що вона має робити (принаймні має у свідомості громадян). Тому й з’являються такі продукти «сірого світу», як хакерські групи, що зламують ресурси терористів, «Миротворцы» та багато іншого. Їхня діяльність з погляду права справді перебуває «на межі» (а іноді – і поза нею). Однак вони де-факто роблять те, чого держава не може собі дозволити робити офіційно. І можна упевнено сказати, що, коли ЄС хоче ефективно протидіяти російській дезінформації, йому теж доведеться вдаватись до таких «сірих рішень» (більшою чи меншою мірою).

Система виявлення фейків: потрібна, але не критично важлива

Тож із точки зору чинної системи хоч усі ці пропозиції і є доцільними, їхня реалістичність викликає значні сумніви. Європа насправді ще не здригнулась від своєї «інформаційної Кубинської кризи», щоб радикально переглянути свою правову та практичну діяльність. Чи готовий європейський політикум на найвищому рівні визнати, що Росія здійснює агресію проти ЄС? Не просто визнати це на словах, а закріпити в документах? Адже без цього всі намагання переслідувати «прокремлівські» сили в ЄС будуть малозмістовними. Або їх здійснюватимуть поза правовими рамками.

Насправді в рекомендаціях це питання частково відображено. Наприклад, запропоновано на загальноєвропейському рівні здійснити компаративні дослідження щодо законодавчої бази квазімедійних проектів, які Росія застосовує як інструмент для поширення дезінформації. Або здійснити огляд чинного законодавства та наявних кейсів, які належать до питань протидії дезінформації та пропаганді, переглянути (точніше – дебатувати із цього приводу) визначення того, що таке медіа в умовах протидії дезінформаційним кампаніям

Або інша досить практична пропозиція – створення національних груп для аналізу дезінформації. Насправді саме тут Україні є чим поділитися та обговорити з європейськими партнерами. Адже проблемою є навіть не створення таких груп (наприклад, у цих рекомендаціях запропоновано, щоб їх створювали з фахівців із міжнародної політики, національної безпеки, комунікацій, поліції та представників розвідувальних структур), – це не найскладніше. Значно складніше виробити механізм, за якого такі групи матимуть змогу реально реагувати й діяти.

Україна (як, власне, і ЄС та НАТО) намагається вирішити це завдання в межах розбудови системи стратегічних комунікацій. Однак навіть зважаючи на те, що всі наче згодні, як це має бути побудовано, періодично виникають найрізноманітніші проблеми, а бюрократичний механізм не дозволяє в принципі реагувати «в режимі реального часу». Точніше така реакція можлива, але якщо вона здійснюється неформально (на міжособистісних зв’язках). Європейський бюрократичний апарат навіть складніший та «важчий», ніж український, тож як і коли це буде реалізовано в ЄС, сказати складно. І хоча ці рекомендації постійно звертаються до проблеми наповнення європейських стратегічних комунікацій реальним змістом, поки що це має вигляд тільки як побажання.

Сьогодні європейський стратком більшою мірою зосередився на питаннях виявлення фейків та їх спростування. На жаль, саме цей вид діяльності належить до категорії «необхідних, але не критичних». Безумовно, системи виявлення фейків та їх спростування має існувати. Однак ключове питання: для кого ці спростування готують? Чи хочуть адресати цих спростувань ці спростування чути? Чомусь постійно забувають (або не хочуть думати про це), що люди найчастіше вибирають для себе новини не за принципом об’єктивності. Ба більше, вони її в новинах і не шукають. Вони хочуть підтвердження в новинах власних уявлень про світ. І російське телебачення дає багатьом саме таке підтвердження, що є світова змова, що світом править усесвітній уряд, що за Майданом стояли США, що Росія «піднялася з колін». Та багато інших, таких самих, «переконливих» бачень світу. Вторгнутись у ці досить «інтимні» стосунки між російським телебаченням та його адресатами складно. Ба більше, суто на мою думку, без примусового позбавлення цих адресатів можливості дивитися це телебачення – навіть неможливо. Щоправда, обмежити їх у цьому праві складно технічно, а з другого боку, знову доведеться наражатись на дискусії про свободу слова.

Рекомендації для України

Що Україна дійсно могла б узяти із цього документа (можливо, не з «букви», а «духу»), то це низку дій, які має здійснити держава (можливо, спільно з неурядовим сектором) в інтересах протидії інформаційній складовій гібридної війни. Це, зокрема:

  • здійснення правового аудиту українських можливостей протидіяти ворожій інформаційній діяльності в межах чинного законодавства;
  • залучення медіаюристів, правників та представників державних органів до предметної дискусії щодо визначення поняття пропаганди, деструктивної інформаційної операції, статусу та критеріїв проросійської діяльності/політики (спираючись на факт визнання Росії державою-агресором) осіб/груп/партій;
  • здійснення системних соціологічних досліджень, що фіксували б вплив російської пропаганди на українське населення;
  • завершення формування системи стратегічних комунікацій та налагодження співпраці з європейськими колегами;
  • уточнити національне законодавство в частині «сірої діяльності» НУО (забезпечивши їм можливість здійснювати свою діяльність, не порушуючи законодавство);
  • чіткіше сформулювати визначення «медіа» та чим воно відрізняється від «пропагандистських квазімедіа» (які мають переслідувати органи безпеки);
  • потрібні наукові дослідження, які б узагалі могли описати цю нову «гібридну» (зокрема в інформаційному сенсі) реальність;
  • маємо дійсно критично переглянути завдання та пріоритети державної інформаційної політики в чинних умовах (сьогоднішні норми, закріплені в профільному законодавстві явно не відображають реалій інформаційної війни, яка відбувається проти держави);
  • має бути посилено відповідальність за отримання коштів від держави-агресора на діяльність різноманітних НУО, політичних партій або окремих груп. Узагалі в цьому питанні доцільно було б проголосити політику «нульової терпимості», а цей вид злочину прирівняти до особливо тяжких;
  • маємо бути активнішими на міжнародній арені. Схоже, що ми справді підійшли до точки, коли нам потрібна нова редакція Міжнародної конвенції про використання радіомовлення в інтересах світу. І Україна цілком могла б вийти з такою ініціативою.

Безумовно, це далеко не повний перелік того, що можна було б запозичити із цього документа для України. Та якщо все ж повернутись до питання, винесеного в назву статті, то відповідь у цілому була б «так»: такі пропозиції могли б допомогти. Не розв’язати проблему принципово, а істотно допомогти. Однак для цього Європі доведеться дуже істотно переглянути свою політичну практику, своє національне законодавство, бажання відтермінувати необхідність чітко самовизначитися щодо того, ким для неї є Росія. Без цього всі ці рекомендації будуть мало ефективними й так і залишаться тільки пропозиціями експертів. А Росія тим часом і далі конвертуватиме свої інформаційні кампанії в Європі в прямий політичний вплив, нав’язуючи ЄС свій порядок денний.

 

 

 

 

 

comments powered by Disqus