Український проєкт «Мур» наприкінці лютого випустив альбом-мюзикл про поетів «Розстріляного відродження» — «Ти [Романтика]». До створення альбому долучилися поет Сергій Жадан, гурти Nazva та «Хейтспіч», коміки та ведучі Євген Янович і Олена Кравець, піаніст Євгеній Дубовик і співак Сергій Мартинюк.

Як розповідають самі автори альбому, вони намагалися провести паралелі із сучасністю: уявити Володимира Сосюру бійцем Третьої штурмової бригади, Леся Курбаса — представником «культурного фронту», а Павла Тичину — людиною, яка залишилася на окупованих територіях.

Такий погляд на історію «Розстріляного відродження» та формат, у якому її розповідають, викликав різну реакцію: наприклад, письменниця Тамара Горіха Зерня назвала авторів геніями, а музичний критик Олександр Ковальчук — аматорським трешем.

Дуже швидко альбом перетворився на виставу і, попри чималу кількість негативних відгуків, «Муру» вдалося розпродати квитки на перші концерти в «Жовтневому» та у Львівській опері за одну добу.

В інтерв’ю «Детектору медіа» учасники проєкту Олександр Хоменко, Микола Шмундир, Марія О’Райлі та Соломія Козолуп розповіли про створення альбому, реакцію на критику та життя проєкту до виходу альбому.

 Учасники проєкту «Мур»: Марія ОʼРайлі, Микола Шмундир, Соломія Козолуп, Олександр Хоменко та Віктор Ткаченко

— «Ти [Романтика]» починається з інтро, в якому ви кажете, що працювали над альбомом багато місяців і трохи хвилюєтеся, як його сприйме аудиторія. Наша розмова відбувається вже після того, як про вас написали чимало українських медіа, тижнями обговорювала культурна спільнота, а квитки на перші концерти розкупили менш ніж за добу. Чи очікували ви на таку реакцію?

Олександр: Категорично ні. За день до того, як викласти альбом, я взагалі сказав, що це нікому не буде потрібно. Ми виклали альбом вночі 29 лютого — і сталося так, що на Spotify альбом під’єднався до російського артиста. Ми це виправили швидко, але просто сам факт був неприємний, бо це псує статистику. Ми думали, що це катастрофа, гірше бути не може. Нам здавалося, що тільки люди, які цікавляться віршами зі школи, поплескають нас по плечах і, можливо, якась бібліотека візьме в нас інтерв’ю.

Але це треба було випускати у світ, бо дуже наболіло. У Маші, яка монтувала відоси, був тремор останні два тижні. Я спав по годині на день. Микола настільки втомився від людей, що пропустив усі дні народження близьких. Тому останній час у нас був стан «закінчімо вже це та живімо далі».

І коли ми прокинулися з таким результатом наступного дня, ми були в шоку.

— Але реакція була різна. Хтось пише, що це має ввійти у шкільну програму, а хтось — що це дилетантська робота з перекрученими сенсами. Як ви реагуєте на критику?

Олександр: Одна з критикес якось сказала, що не можна писати твір про історію, про письменників, не розібравшись у матеріалі. Я її запитав, що з нашої роботи є неправильним, і все закінчилося тим, що ми «аматори» просто тому, що молоді. Нещодавно ми побачили коментар від якогось філолога з фейсбучних диванів: «І оце Михайль Семенко? “Хайль”? Що це за нацист?». Та це ж вірш Михайля Семенка «Автопортрет». І виходить, що молоді 20-річні хлопці — більш начитані, ніж люди, які їх критикують.

Узагалі, назвіть хоча б один альбом, який би критикували за коми та слова. Так, ми пропустили коми й зробили 15 помилок, але не тому, що ми не знаємо — це випадковість під час монтажу. До цього ми дуже багато часу витратили на те, щоби знайти й обробити величезну кількість інформації.

 Коментар письменника та музиканта Павла Коробчука

Микола: Нам написали про рядки «Цей дощ не скінчиться ніколи», мовляв, ми можемо збентежити когось, що дощ — це війна, і цього не зрозуміють сучасні підлітки. Камон, ці підлітки живуть в інформаційному просторі, де вони спокійно можуть знайти в ютубі відео від Третьої штурмової бригади, де танки зачищають окопи. Ви серйозно думаєте, що метафора з дощем може когось збентежити? Це абсурд.

Олександр: Якщо послухати трошки далі за приспів «Бі-бо-бу, я поезію *бу», який розізлив усіх на фейсбуці, саме куплети цієї пісні, там є цитата Семенка «Де є культ, там немає мистецтва». Але, напевно, ця фраза теж невідома диванним філологам.

Мені здається, що в деяких людей, які, умовно, все життя цікавились «Розстріляним відродженням», писали наукові праці, є така думка: «От моя робота чомусь не доходила до масового слухача, а якісь 20-річні авангардисти зухвалі, у яких навіть освіти закінченої немає, щось там випустили — й усі про них говорять. Що вони собі дозволили?!». Але я можу зрозуміти, чому їм прикро.

Соломія: Ми не соромимося визнавати, що можемо помилятися. Що поганого в тому, що вам указали на помилку чи ви самі її знайшли? Це ж круто, коли ви намагаєтеся докопатися до правди, навіть шляхом того, що вам указують на промахи.

— Альбом присвячений «Розстріляному відродженню», але головним героєм здається Павло Тичина, бо згадується найчастіше. А назва «Ти [Романтика]» — це відсилання до Хвильового, то чому не він на першому плані?

Олександр: Це не відсилання до Хвильового як до особистості, а до його способу розповіді історії. Твір «Я (романтика)» — про розчарування в ідеалах революції, про заплутану людину. Всі події відбуваються в голові одного героя. І дегенерат, і Андрюшка, і доктор Тагабат, які правлять трибунал над своїми людьми, — це все одне розколоте «Я».

І водночас це дійсно уклін епосі, тій культурі, духу й атмосфері. Кожен з українців зараз — чи то Курбас, чи то Сосюра, чи то Багаряний, чи то Тичина. Кожен із нас може обрати, хто він серед цієї війни.

Микола: Історія Тичини побудована на напівтонах, вона неоднозначна, тим і цікава. Зазвичай ми сприймаємо українських літераторів, як по трафаретах. Наприклад, із Шевченком — це гнила російська імперія, яка не дає жити, а Тарас святий. Стуса згноїв «совок», а сам Стус — мученик. У принципі, так і є, але з Тичиною «не все так однозначно». Людина опинилася в найвищих кабінетах найбільших ворогів української культури. При цьому, коли він був міністром освіти УРСР після Другої світової війни, він урятував величезну кількість учителів. У той час була політика протидії колабораціонізму, і якщо якась школа працювала при німцях, то вчителів відправляли в Сибір. Тичина особисто писав листи з прізвищами, які потрібно залишити, тому що вони критично важливі для системи освіти в УРСР. І таким чином врятував неймовірну кількість людей. І ми навіть між собою кажемо, що це такий «Список Тичингера». І, звісно, тоді його зробили рупором радянської системи.

І ще цей момент із Євгеном Маланюком, який уже в еміграції написав цю відому фразу про Тичину: «Від кларнета твого — пофарбована дудка зосталась». Совєти скликали конференцію, щоб Тичина відповів цій «буржуазній швалі». А він просто сказав: «Знаєте, ця людина мене найкраще і зрозуміла».

Опинитися в шкурі Тичини, мені здається, набагато складніше і важче, ніж у шкурі Хвильового. Між долею Хвильового і долею Тичини я обрав би долю Хвильового.

— У вас були рядки про те, що у Тичини були Сталінські й Ленінські премії. Але він був не єдиний у цьому. Наприклад, у Сосюри вони теж були.

Олександр: І в Максима Рильського теж. Але річ у тім, що Рильський і Сосюра втекли в інтимну лірику. Тільки Тичину змусили писати про заводи, доярок і зробили членом державного апарату. Сосюра і Рильський дійсно теж вижили в будинку «Слово» і були радянськими поетами. Тільки поетами, але не частиною «совєтської системи». Тичину зробили маріонеткою, і тому це трагедія.

— Ви вже згадували пісню «Третя рота» із Сергієм Жаданом, де дощ символізує війну. Але критикували трек не лише за це. Є слова: «Дурні накази, від яких пів роти гине», «Кидай мертвих за борт», «Рубаєш кінцівки методично», «Юнкер-кавалер тут ґвалтуватиме курсистку». Саме ці моменти найбільше викликали критику.

Олександр: Нехай люди почитають «Третю роту», де Володимир Сосюра описує, як розстрілювали полонених, про ті жахливі речі, які він бачив на війні. І про дурні накази, від яких пів роти гине. Вибачте, але хіба так зараз не буває?

— Коментатори пишуть, що це може демотивувати людей.

Олександр: Це не про мотивацію, а про те, що сто років тому поет боровся на фронті, як ми боремося зараз. Ми часто виступаємо перед хлопцями. Були на Донецькому напрямку, їздили під Київ до декількох військових частин. Хлопці розповідають набагато страшніші речі, ніж фраза «Юнкер-кавалер тут ґвалтуватиме курсистку». Кожна наша розмова закінчується тим, що вони дуже дякують. І я кажу їм, що вони борються проти ворога, який намагався нас знищити ще сто років тому. Там є рядок, що «цей дощ не про чистоту, а про етнічну чистку».

Один із моїх найкращих друзів зараз служить. І коли ми спілкуємося, він розповідає, як «швидко закінчуються люди», наче він не про людей каже, а про шампунь. І він усе це перемелює в голові, як і будь-який солдат зараз. Ми хотіли передати, чим є жахливий монстр цієї війни, яка дробить кістки та заливає все кров’ю.

— Військовим подобається така подача?

Олександр: Нам скидали відео, як хлопці — п’ять піксельних рукавів — сидять із окопною свічкою біля ноутбука в багнюці та слухають наші пісні.

— З тих, хто добре відреагував на ваш альбом, чия оцінка була найприємніша?

Олександр: Про нас добре написав засновник креативної агенції Fedoriv Group Андрій Федорів, письменник Ростислав Семків написав, що це геніальний альбом. Але найкращий комплімент у нас стався, коли нас зас*ла Ірина Фаріон. А як ми знаємо, все, що зас*є Ірина Фаріон, — насправді круте.

— Поетка Любов Якимчук, співсценаристка фільму «Будинок “Слово”», повідомила, що частина цитат узята зі стрічки, але автори не знали, що це погодили з продакшеном. Вам вдалося розв’язати цей конфлікт?

Олександр: У нас усе було узгоджено. Режисер і продюсер знали. В грудні ми їздили на студію і показували альбом правовласникам. Вони бачили, що саме ми беремо. Я монтував трейлер до цього фільму. Понад те, цей альбом — це частина промо до фільму.

Пізніше я дізнався, що Любов Якимчук підписала контракт та віддала всі права Fresh Production. Навіть якби ми випустили альбом і нікого не попередили, вона все одно не мала юридично жодних прав на цей контент.

Коли в неї беруть інтерв’ю, як із якоюсь постраждалою, мені здається, що людина просто хоче собі знайти якесь місце в цій історії. Я можу її зрозуміти, в неї і Тараса Томенка вийшов чудовий фільм. Ми в кожному своєму відео анонсували його вихід у кінотеатрах. Я від себе писав, що це один із найкращих фільмів за нашу незалежність і я його величезний фанат. Те, що зараз відбувається з «Ти [Романтикою]», працює на руку фільму.

— Як до проєкту потрапила Олена Кравець?

Олександр: Прийшла вказівка з Офісу президента — і запропонували невеликий гонорар на три мільйони гривень:) Якщо серйозно, то Олена Кравець написала нам в особисті після відео про «Щедрика». Вона сказала, що їй дуже сподобався проєкт і якщо нам знадобиться її голос, вона згодна озвучити, що завгодно. Ми вирішили, що вона не сильно в нас асоціюється з письменниками. Було б дивно запрошувати її на роль Раї Троянкер.

Але я хотів, щоб вона була в альбомі, тож запропонував їй два варіанти: або прочитати якогось листа, або щось більш оригінальне. Вона сказала, що лист — одразу ні. Так вона стала голосом системи, яка знищує українську культуру. Потім, після запису, вона просила перелік літератури, яку можна почитати про «Розстріляне відродження».

Ми вже багато з ким спілкувалися з відомих людей, і деякі мене шокували. Є такі, що їх знають усі, а тет-а-тет вони жахливі. Є навпаки, приємні сюрпризи, що хтось дуже простий, милий і добрий. З Оленою Кравець було дуже приємно спілкуватися.

— «Мур» — це ж не лише альбом «Ти [Романтика]». Проєкт існує з початку повномасштабного вторгнення?

Микола: Ми не задумувалися над датою нашого створення. Але її можна відзначати за моментом, коли російські війська звалили з Київської області. Сашко був в окупації, і коли він повернувся — десь за тиждень після того, як усі отямилися, почався «Мур».

Олександр: Мене багато хто звинувачує в тому, що я «кидаю тінь» на команду і що я «перевзувся», через те, що до повномасштабного вторгнення ставив вистави російських письменників. Але так кажуть, коли вже закінчуються аргументи. Ми вже 2,5 року робимо освітні відео про українських письменників, проводимо лекції. «Ти [Романтика]» — це вже третя наша платівка, до цього ми робили музику на вірші українських поетів.

Два попередні альбоми ми робили просто у своє задоволення. Ми не задумувалися про кліпи, платформи, просто збирали атмосферні концерти, літературні вечори та популяризували українську культуру.

З усією любов’ю до поезії, літературні вечори без музики — це тортури. Тому ми завжди їх робили під живу музику.

— На концертах ви говорите від осіб чотирьох поетів: Отто, Мюллера, Готфріда й Еріха. Це якось пов’язано з Ремарком?

Олександр: Ні. Просто, коли ми видумували цих персонажів, я читав «Три товариші» Ремарка, але, крім імен, їх нічого не пов’язує. Ми не хотіли робити концерти в дусі «всім привіт, це Саня і Коля». Тому ми зробили цих чотирьох поетів: Отто — священник, який не вірить у Бога; Мюллер — поет, який вважає, що гроші — це головне; Готфрід — поет-бабій, який живе коштом своїх коханок; а Еріх — чекіст. Вони перекидаються репліками українських письменників і драматургів. Таким чином концерт стає виставою, де люди можуть відчути себе на рубежі 30–40-х років.

— Організація концертів, розбір архівів, підготовка сценаріїв, музики й освітніх відео — яке та звідки фінансування у проєкту?

Олександр: Нізвідки. На це справді витрачається багато коштів і ще більше часу. Просто нам пощастило, напевно, що кожен із «Муру» так чи так має роботу і є затребуваним професіоналом. Маша О’Райлі — монтажерка рекламних агентств, я — режисер кліпів Kalush, Tember Blanche та інших виконавців. Я співпрацюю з різними організаціями, як, наприклад, Spirit of America та USAID. Микола Шмундир — оператор-постановник кліпів і документалок. Соломія працює дизайнеркою та фотографкою.

Марія: Ще важливо, що ми всі дружимо. Якби хтось із нас захотів створити такий проєкт і шукав команду з нуля, то люди, звісно, просили б за це гроші. Ми намагалися знайти людей, які допоможуть із лірик-відео, та зіткнулися з тим, що люди не мають бажання виділяти стільки часу. Просто ми доволі ідейні. Ця робота вимагає не грошей, а бажання.

— Концерти й лекції не приносять прибутку?

Марія: Він був дуже малий. Є частина витрат на світло, оренду приміщення, на запрошених музикантів. Bolt був спонсором одного відео, за що ми вдячні, але велика частина цих грошей пішла на презентацію альбому.

Соломія: Роздаткові друковані матеріали потребують витрат: афіші, стенди, стикери. Ми робили лірикбуки «Ти [Романтика]». Тут стільки деталей, про які ніхто не задумується.

— Подача в освітніх відео у вас теж не зовсім класична: «В потязі несеться Остап Вишня. В Остапі Вишні — коньяк», «Леся Українка ненавиділа шароварщину, бо мама задрала її в дитинстві українофільським вихованням». Або курси пікапу від Стуса, який «був сталкером для своєї дівчини». Чи не буде в аудиторії створюватися викривлене уявлення про цих людей завдяки цим деталям?

Марія: Ми дотримуємося думки, що варто стягувати пильну завісу із забронзовілих поетів, як їх звикли подавати в підручниках. Вони були звичайними людьми. Коли читаєш їхні щоденники, бачиш, що в когось була залежність від алкоголю, хтось багато курив, матюкався. Їх і не хоче читати молодь, бо стара гвардія подає письменників як святих.

Ми дуже цінуємо деталі. Не тільки про «Розстріляне відродження». Шістдесятники теж не називали себе так. Мало хто говорить про те, як на митців вплинула Куренівська трагедія, яку замовчувала радянська влада.

Соломія: Наприклад, Симоненко у своєму щоденнику писав: «Я не геній, я не Шевченко, я ніхто. Я просто ґрунт, на якому виросте хтось кращий за мене». І зараз його вважають другим Шевченком і теж вставили в рамку ікони. Але насправді, коли ми дізнаємося якісь деталі з їхнього звичайного життя, це викликає ще більший інтерес до їхньої творчості. Через біографію ми краще розуміємо твори.

Вірш «Ти знаєш, що ти людина» всі знають зі школи, але чому ніхто не говорить про те, що він урятував людину від самогубства. Поетеса Ніна Черняк прийшла до Симоненка у відчаї, і цим віршем він підтримав її. А комусь ці рядки здавалися пафосними.

— А як з’явилась ідея осучаснити листування поетів у вигляді чатів у соцмережах?

Марія: Коли ми робили перший ролик про Тичину, в нас була ідея писати цитати поетів як у твітері. Я цим надихнулась і стала постійно використовувати. У відео про Симоненка він начебто листується в телеграмі з Анатолем Перепадею. Мені треба було зробити запис усього екрана, тому для цього я переробила весь свій телеграм під Симоненка. Він же мав бути підписаний на Багряного, наприклад, і якби там були якісь мої чати, це було б дивно. Я перейменувала половину друзів на «Партія веде», «З’їзд партій» і тому подібне.

Соломія: У Симоненка був друг Микола Сом. Для відео Маша перейменувала мене в телеграмі на Соміка, як його називав Симоненко. Так я із Солі стала Соміком, ним і залишилася.

— Скільки часу й ресурсів іде на створення одного відео загалом?

Марія: Соля готує текст для Саші десь на 40 сторінок, а він формує зі всього цього 5 сторінок для мене. Потім із Вітею Ткаченком на студії все записується й озвучується, і навіть потім ми можемо щось викреслити. В «Щедрику» у нас був монолог Леніна, який ми вирізали, бо він не лягав.

До мене потрапляє готовий аудіофайл — і ми із Солею думаємо, що ми покажемо у відео. Сашко — режисер, він стежить за всім від початку до кінця, вносить правки, але все візуальне вигадуємо ми.

Соломія: Я пірнаю в архіви на три дні. Я знаю, про що має бути відео, і вже на етапі пошуку інформації її фільтрую. Для відео про Лесю Українку, наприклад, ми одразу вирішили, що оминаємо хворобу, бо всі й так про це знають. Або про Хвильового — з тридцяти сторінок листів до Зерова залишилося сторінки півтори, які пішли на створення сценарію.

Паралельно з усім цим я роблю дизайн постера, який ви бачите в інстаграмі на дописі. І тут теж чимало цікавих деталей. До речі, нас іноді питають, що за шрифт ми використали на постері «Ти [Романтики]». А це я просто проходила курс каліграфії та нацарапала назву на листочку від руки. Всім сподобалось, як це виглядає, от і вийшов власний шрифт.

Ми шукаємо не тільки тексти, а й архівні фото та відео. Поки Маша монтує, я продовжую шукати. Іноді доводиться передивлятися 15 серій якогось старого серіалу ТРК «Україна», щоби знайти потрібний фрагмент.

Марія: Так, буває, що Саша щось вигадає, а показати це складно. Якось нам треба було відео побуту української хати. Документальної відеохроніки про те, як виглядала українська хата зсередини, немає. Тому доводиться іноді брати фрагменти з фільмів та серіалів. Я передивилася всі серії «Кріпосної», щоб обрати потрібний момент із хатою.

— А для відео про Багряного взяли Нео з «Матриці». Звідки такі паралелі?

Марія: У нас багато друзів-кіноманів. Нам просто була потрібна сцена з допитом і друзі підказали, що в «Матриці» така є. Ми подивились — і вона підійшла.

— Якщо кадри з фільмів асоціативні, то архівні матеріали у відео використовуються справжні?

Соломія: Так, для відео про Симоненка ми знайшли газету «Черкаська правда» за той рік, коли він там працював. Діалог між Тичиною і Тельнюком, який є на початку «Ти [Романтики]», ми знайшли в інтерв’ю волинській газеті, яке він дав після смерті Тичини.

Марія: На початку відео про Стуса є газета, де рядки виділяються іншим кольором. Ці фрази реально були надруковані в газеті. Я обшукала всі оцифровані версії, але не знайшла саме того потрібного шматочка. Була потрібна саме вирізка з газети, тому мені довелося самій створювати ту газету. Я використала оригінальну назву, шрифт, розташувала текст. Якщо заскринити цей момент, можна побачити збоку справжні тексти тієї газети, навіть про доярок є.

Взагалі я за простоту в інструментах, але за змістовність у наповненні. Коли ми тільки починали, ми користувалися тільки базовими інструментами. В наших лірик-відео стандартно рухався текст. З часом наші інструменти почали удосконалюватися. Лірик-відео стають динамічнішими, з’явилась анімація, в майбутньому плануємо робити 3D-моделі приміщень, де жили митці, щоб не користуватися старими серіалами.

Фото надані авторами