Набагато більший негатив несуть суспільне і господарське середовища, в яких існують українські ЗМІ. Це по-перше. А по-друге – якість і стиль роботи редакційних колективів, а відтак – якість публікацій, сюжетів, ілюстрування, подачі тощо. Печальний факт – абсолютна більшість нині існуючих ЗМІ залишаються в минулому столітті – і ментально, і технологічно.

Як на мене, для багатьох редакційних колективів проблема полягає в елементарних речах, на які звикли не звертати уваги. Організація повсякденної роботи, планування, стосунки між редакторами журналістами, більдредакцією, дизайнерами, зверхнє ставлення до технологій – не тільки сучасних, але й традиційних.

Більшість наших журналістів, з якими мені доводилося спілкуватися, упереджено ставляться до редакторських втручань в їхню роботу. Це непрофесійно. Редактор несе кінцеву відповідальність за те, що виходить під його підписом. І він має право вимагати того, щоб газета вийшла така, якою хоче бачити її він, а не люди, що приносять йому неоковирні, нечитабельні тексти і кажуть «я так бачу».

На це є добра відповідь у мого друга, російського письменника Володі Тучкова. В нього сказано щось таке: «Ви, батєнька, сто долларов как всє відітє? Ілі тоже по-своєму?». Даруйте, як на мене, на таке навіть поет не має справа, бо мистецтво - це все-таки засіб спілкування, а не шифр. Що вже казати про журналістику…

Давайте по пунктах. Я хочу назвати ключові запитання, тези, чинники впливу на ситуацію про які йтиметься. Отже:

1. Що таке «школа», якщо мова йде не про заклад народної освіти? Зокрема, яку «школа журналістики» несе суспільну місію? Що вона визначенням має дати державі Україна, і як справляється з цим завданням?

 2. Школа журналістики не є чимось єдиним. Вона поділена на декілька «факультетів». Які це «факультети», чи функціонують деякі з них узагалі? Яку якість кадрів вони здатні забезпечити в Україні?

 3. Роль взірця, орієнтира в школі журналістики. Стверджую: в Україні їх гостро не вистачає.

 4. Хто кращий Учитель – викладач у виші, чи редакційний колектив?

 5. Як навчити людину писати? Перш за все, відсіяти тих, кого навчити неможливо. Якість відбору потенційних журналістів – це ключове питання. Які критерії варто враховувати.

 6. Як навчити людину бути редактором? Це складніше. Чого редактор не має права не знати, не уміти, не відчувати.

 7. Головний гріх української журналістики – абсолютно безпідставна пиха на тлі лінощів, відсутності зацікавленості, низького рівня ерудиції, невміння бачити, відчувати реальний інтерес аудиторії.

 8. Що таке успіх у журналістиці на сьогоднішній день? Як нині співвідносяться успіх одиночки з успіхом команди?

 9. Абсолютна більшість українських ЗМІ залишаються у минулому столітті – і технологічно, і ментально.

 10. Хочете щось змінити в своєму професійному житті? Почніть з очевидного: генерація ідей, планування, організація повсякденної роботи, обговорення зробленого.

Почнемо з атмосфери, яка склалася в суспільстві навколо нас з вами.

Вона є дикунською. Але давайте будемо чесними – провина за це і відповідальність лежить не лише на державі, чиновнику, інвесторі, але й на нас з вами, на наших читачах, і НЕчитачах.

Був період з 1995 по 2004 рік – коли з одного боку ходили якісь люди із девізом «Із задоволенням витратимо ваші гроші, зробимо вам газетку», а у медіа-інвесторів укріплювався стереотип, що «газетку» може зробити будь-хто. Наслідки будемо розхлебтувати довго.

Журналістика – як медицина, чи то сільське господарство – завжди на видноті. Ледве не кожна людина береться обговорювати, радити, всі знають, як треба. Зарадити цьому не можна. А тут ще так «неприємність» випала нашому поколінню - від середини 1990-х р галузь переживає небачені за всі 400 років свого існування трансформації. Змінюється сам спосіб сприйняття продукту аудиторією, змінилися засоби нашого спілкування з аудиторією, його розклад тощо. Як завжди це буває при глобальних змінах – вони відбуваються швидше, ніж людство здатне сформулювати своє ставлення до них. Звідси – поверховість оцінок і її численні діти – стереотипи.

Наприклад, модна балачка №1: професійна журналістика помирає.  Все замінить «народна журналістика», яка поширюватиметься через соціальні мережі в інтернеті. Люди будуть самі щось писати, знімати. Необхідності в газетах і телеканалах більше не буде. Але ж даруйте, цими ілюзіями уже перехворіли ключові країни світу. Там, до речі, вклалися в народну журналістику по-серйозному, грошима а не словами, не так як це звикли робити у нас.

Були серйозні інвестиції. І що виявилось? Із 100 повідомлень народної журналістики 95 - присвячені красивим світанкам. І це ще не означає, що решту 5 варто публікувати. І не можливо цих людей масово навчити елементарному: Що? Де? Коли? І тому професійна журналістика не помре, і нікуди від неї світ не дінеться. Тим більше в наш час, коли ЗМІ стало практично все: від банку до мережі магазинів. Усі ці ресурси потребують про-фе-сі-о-на-лів. Бо інформацію треба вміти збирати. Відсіювати непотрібне треба вміти. Забезпечити подачу інформацію треба вміти. І вчитися всьому цьому треба. Отже, із професією не прощаємося. Скоро ці балачки скінчаться.

Інша річ, що українська журналістика переживає надскладний етап – з одного боку, вона зовсім недавно почала розвиватися з уламку провінційної радянської журналістики, вона не мала кадрів для цілих секторів ринку, не мала і відповідних традицій.

Я не хочу сказати, що все погано. Змін є, вони позитивні і колосальні. Дуже просунулася українська тележурналістика, є успіхи в інтернеті, інформаційні агентства зробили колосальний крок уперед. Але й негативні наслідки так швидко не подолаєш, вони відчуваються й досі.

Насамперед – слабка редакторська школа. Через це у нас дуже одноманітний ринок ЗМІ. Подивіться, як схожі наші газети, тижневики, ілюстровані журнали. Бо всі мавпують з лідерів, а ті, в свою чергу, мавпують із закордонних зразків. Ні, це природно, засвоювати чужий досвід необхідно, але справжній клас приходить одночасно з власними ідеями. А з цим – проблеми. Бо школа слабка, традицію – провінційна. І тут, повірте, влада ні при чому.

Інша річ економічні чинники, які обтяжують нашу роботу. Назвемо речі своїми іменами – вони близькі до катастрофічних. Не думаю, що це непоправна ситуація, але наразі вона така. ЗМІ, особливо центральні, розраховані на загальнодержавну аудиторію, які не відповідатимуть своєму статусу без належного рівня контенту, практично не можуть вийти на рівень економічної доцільності. Бо класний контент і широке розповсюдження – це багато людей, адекватні зарплати тощо.

А чому в нас настільки катастрофічно скоротилися мережі дистрибуції? А чому ті, що залишились, дозволяють собі такі «коники»? Я починав отримувати редакторський досвід у часи, коли Союздрук у Києві приймав тиражі до 5 години ранку. І брав 25% торгової націнки. Потім почали приймати до 3 години, а відсоток став 40. Потім до 1 години, до пів на першу. Відсоток – 45-47. Останнім часом, минулого-позаминулого року, дійшло до 60%. Дедлайн 23-30, 23-40. При цьому вони вигадали таке: братимуть гроші ще за сортування і доставку. Даруйте, а за що ж ви берете 60%?!

Наш папір – найдорожчий в світі. Рекламний ринок – катастрофічно малий. На два порядки менший ніж у Росії чи Польщі. У Польщі газета, яка має 5-6 місце в рейтингу, продає шпальту реклами без знижок за $40 тис. А у нас за тисячу попробуйте продати. Демпінгує телебачення, забирає в газет рекламні заробітки.

Я знаю колег у регіонах, які й за цієї ситуації примудряються працювати в плюс. Але повторюю, переважна більшість центральних ЗМІ, які покликані створювати інформаційний простір держави, є дотаційними, або жевріють близько нуля, не маючи можливості забезпечити собі, ані належного рівня впливовості, ані тиражів, ані розвитку. І через це дуже потерпають у ставленні до себе з боку тієї ж влади.

Був романтичний період кінця 1980-початку 1990-х років. Журналісти ходили в сяйві слави, вони знімали заборони, це надавало їм особливого флеру. Ті часи минули давно. Тепер до журналістів та редакторів в Україні є дві оцінки і два способи ставлення: або зневага (якщо нашим колегам доводиться слухняно виконувати забаганки власників чи влади) або ненависть і страх – якщо йдеться про тих наших колег, які мають певні принципи і яких не можна загнати в це гетто. Нічого робочого, яке було б посередині, на сьогодні нема у ставленні влади і суспільства до нас із вами. Наше завдання – змінити цю ситуацію своєю працею.

Що таке школа?

Школа в професії – це такий комплекс відбору «учнів» та «учителів», навчальних програм та практики, який забезпечує суспільству постійне відтворення необхідної кількості фахівців необхідного рівня.

Якісна школа журналістики – це в ідеалі гарантія підготовки достатньої кількості спеціалістів, які, по-перше, не дадуть представникам влади і тим, хто до неї наближений грошима, чи впливом, навіть можливості думати, що їм удасться пошити всю громаду у дурні.

По-друге, якісна школа журналістики – це елемент самоповаги суспільства і громадянина, якщо хочете, це одна з ознак повноцінної державності. Давайте будемо відвертими, в Україні з цим не дуже добре.

Подивіться, хто у нас є «обличчям» ключових телеканалів – це дуже часто іноземці. Не будемо називати імен, вони добре вам відомі, вони прегарно працюють і мають заслужену популярність. Але ж в Україні є власні кадри, здатні забезпечувати високий рівень того, що вони роблять. Але вони явно не в рівних умовах з тими, кого запрошують з-за кордону.

Це стосується всього: і часу ефіру, і рівня зарплатні, і в рівні впливовості. Ті, від кого залежить, кому що доручати і скільки на це давати, і як реагувати не довіряють вітчизняній школі на підсвідомому рівні.

Якщо говорити про класичні журналістські спеціалізації – друкована преса, радіо і тележурналістика – не можна сказати, що вони не представлені в українських університетах, але повірте мені, головному редактору з багаторічною практикою, дуже важко, практично неможливо одразу пересадити людину зі студентської лави – на робоче місце у ньюзрумі. Чому?

Про це можна довго говорити, і я би міг докладно відповісти на запитання з цього приводу. Але людину для ньюзруму в принципі можна підготувати узагалі поза університетською аудиторією, наприклад, якісний пишучий журналіст – це на 90% правильний вибір професії плюс практика.

В рамках нормальної, з правильно виставленими критеріями редакції, людина з певним набором особистих якостей може стати цілком адекватним журналістом, на якого може покластися редактор.

Але спробуйте відповісти на питання: в яких вузах готують фотожурналістів, більдредакторів, спеціалістів з газетно-журнального дизайну? Це, зверніть увагу, традиційні мас-медійні спеціальності. Мова й не йшла про вимоги до ЗМІ у новому тисячолітті? Так, не все робиться одразу, потрібен час.

Так, є виші, хоча б таж магістерська програма НАУКМА (яку в цьому році, як ви знаєте, міністерство освіти позбавило держзамовлення) де почали вчити і сучасному менеджменту ЗМІ, і особливостям інтернет журналістики та маркетингу. Але все це крапля в морі.

Нарешті, як підготувати ключову фігуру - самого редактора?

Це, як на мене, питання №1 для української школи журналістики. На редактора немає сенсу учити вчорашнього школяра. Ясно, потрібний життєвий і професійний досвід. Але яка навчити людину створити атмосферу генерації яскравих ідей? Як виховати прищепити їй відчуття і розуміння сучасності?

Щоб вона не продукувала районку 50-60 років минулого століття. Які дисципліни має вивчати і здавати студент, щоби навчитись спілкуватися з колективом – з одного боку, жорстко, а з іншого, не давлячи творчої ініціативи?

Редактор це не така собі «виправлялка-переписувалка» текстів, хоча і це він, у разі необхідності, має робити швидко і якісно, бо редактор – це гарант того, що з видання, як кажуть, не будуть коні сміятися. Але головне в редакторі не це, а здатність поставити на рейки процес генерації яскравих ідей і бути прикладом у цьому; забезпечити якісне і послідовне планування; бути безкомпромісним і послідовним у відстоюванні концептуальних засад видання.

Але найголовніше – бути логічним у всьому, бо в першу чергу українським ЗМІ бракує логіки і здорового глузду. Звідси – ляпи, дурниці в текстах і в підписах під фото, невміння попасти в реальний читацький інтерес, запізнення з тим, що треба висвітлювати зараз, а не через тиждень все те, що ставить видання поза межею професійності.

Тому я б, набираючи людей, що мають досвід в журналістиці на якісь ( про це треба говорити окремо) програми з підготовки журналістських кадрів, пропонував би здавати іспит з… математики, хоча б у межах шкільної програми. Бо ж давайте будемо відвертими: скільки абітурієнтів прориваються до журналістських факультетів і відділень лише через те, що там «не треба математики здавати»? От і маємо те, що маємо…

Репліка з залу: Це ж гуманітарний напрямок!

Ні, логіка, найперше, чого не вистачає українським ЗМІ. Потрібне ще й вміння узагальнювати. Не тільки редактор, будь-який журналіст мусить знати і відчувати, що з цього-ось витікає оце, а якщо про оце не згадати попередньо, то вся конструкція тексту розвалюється.

Хтось, хто не розуміється на музиці, може думати, що диригент – це необов’язково. Стоїть якийсь дядько, махає руками – нащо він? Редактор - це диригент. Десь приглушити, десь підкреслити партію. Тому їх варто готувати так, як готують диригентів і режисерів.

Чому б для підготовки редакторів високого рівня, не перейняти відповідний досвід? Як набираються слухачі у клас народного артиста Х, так само дати можливість, допомогти методологічно, організаційно - заснувати свої «іменні» класи визнаним авторитетам у найбільш дефіцитних недійних спеціальностях?

В журналістиці дуже важливо мати орієнтири, взірці - те, або тих, з чого (з кого) хочеться брати приклад, бути схожим. У цьому журналістика схожа на літературу.

Так, як в світі є великі літератури – німецька, французька, англійська, російська, американська – так є і великі журналістики. Російська журналістика, скажімо, незважаючи на її сьогоднішні стан і положення, є великою, хоча б за масштабом фігур, які утворюють її історію.

Першим російським масовим і великим публіцистом був Радіщев з його «Подорожжю з Петербурга до Москви», а потім, через 100 років був Чехов з його подвигом подорожі на Сахалін. Прочитайте, це варто зробити всім, хто мріє про велику журналістику.

А потім були Гіляровський, Кольцов, Еренбург, Аджубей, Аграновський, Тетяна Тес, і так до батьків і синів Яковлевих і Мостовщикових, Андрія Колеснікова і взагалі – легенд Видавничого дому «Коммерсант». В української журналістики були і є особистості, але нема й близько такого ряду. На те є об’єктивні причини, але це є даність, яка не може не впливати і на школу, і на якість. Отже, колеги, давайте створювати прецеденти, давайте ставати легендами.

А які хороші редакції? На кого рівнятися?

Я вважаю, що конкуренція у ЗМІ в столиці призвела до того, що тут є редакційні колективи, які дотримуються стандартів. «Газета по-київськи», про її долю ви знаєте, багато в чому могла б бути взірцем. В організації планування, продукування ідей, в рівні вимогливості, в умінні не стояти на місці. Концептуальні зміни вносилися не раз на 5 років. ГПК змінювалася щороку. Потрошку, але весь час шукала нове обличчя, яке відповідає часу. В багатьох аспектах професійно працює «Сєгодня». Є чому повчитися у «Фактов».

А газета «Сегодня»? Це не пропаганда?

А яка вам різниця? При чому тут пропаганда, багато чого вони роблять перші і якісно. Ви на це звертайте увагу. На кількість цитувань і посилань.

А Газета по-українськи»?

Я віддаю належне колегам, вони створили помітний проект, але ГПУ – це не моя газета. Зате мені дуже подобається журнал «Країна».

Хоч пару слів про «Країну»? Що подобається?

З наших ілюстрованих тижневиків чи не єдиний повною мірою відповідає визначенню – це справді ілюстрований тижневик. Там справді найкращі ілюстрації, найкраще продумані й подані. Вони грають разом із текстом. Це вищий пілотаж в цьому секторі – забезпечувати, щоб текст та ілюстрації були єдиним цілим. 

Концепція. Вона нетрадиційна в хорошому сенсі слова. Абсолютна більшість конкурентів копіюють – дуже скрупульозно – традиційну модель журналів Нюсьвік чи Тайм. Це добре, але час змінився. Потрібні кроки, щоб врахувати аудиторію, напрямки її зацікавленості, її можливості доступу до інформації. «Країна» враховує ці моменти, це зразу видно, журнал підкреслено зорієнтований на реальні інтереси сучасних «міських» українців.

Якість планування. Там нема прохідних текстів. В щоденній газеті цього досягти просто неможливо. Та м є «піки», які вивищуються над загальним тлом. А в тижневику, місячнику кожен текст має бути цукеркою. «Країні» це частіше за все вдається.

Крім того, «Країна» забезпечує певні зразки жанру. Правильно побудований репортаж – там в кожному номері і не один. Інтерв’ю. Наші ЗМІ забиті супертрадиційними інтерв’ю, які дуже набридли. У випадках, коли інтерв’юер відповідає за рівнем тому, з ким розмовляє, бувають класні роботи, але традиційні. У «Країні» знайшли кілька форм – а вони лежать на поверхні – сучасних інтерв’ю, говорять не про все на світі, а беруть певний аспект проблеми.

Або обходяться в інтерв’ю без запитань, а в результаті – матеріал виходить «без води», видно реальний масштаб людини. Такі речі примушують журналістів ретельніше готуватися до інтерв’ю. У нас часто буває, що журналіст приходить і не знає, що спитати.

Недолік «Країни» – їхні пошуки, як на мій смак, часто відгонять самоціллю. І це трохи знижує рівень.

Хто кращий учитель? Викладач чи редакційний колектив?

Ми вже торкалися цього питання. Треба дивитися на те, про кого мова. Для пишучого журналіста початкового рівня краще за всякий виш – попасти в нормальну редакцію.

Редактор – важче. Тут практика теж має бути в редакції, але велика роль особистостей, з яким він спілкується. Тому це різні речі – підготовка журналіста та редактора. Ідею про редакторські школи я сформулював.

Як навчити писати? Спершу жорстко відсіювати тих, хто писати нездатний.

Може, з них вийде прекрасні інженери, лікарі, художники. Але писати ця людина не може. За моїм досвідом, людей, в яких «первинні журналістські ознаки» є, немало – 20-25%. Кожен 4-5-й писати може. Але – пардон – тих, хто не може, більше. І треба якось, не ображаючи їх, їм це пояснити.

Знайти тих, хто може, набагато легше, ніж 10 років тому. Форуми в Інтернеті, соцмережі – настільки потужний механізм відбору цих людей, що я дивуюся, чому в нас нема ще спеціальних коротких програм для перепідготовки на журналістів людей, яких знайшли в Інтернеті. Це б сильно поліпшило ситуацію з кадрами.

Які ж такі якості потрібні журналісту? Які властивості претендентів треба принципово перевіряти? Дуже болюча проблема – відсутність ерудиції. Як початкової, так і здатності до її поглиблення. Дуже мало книжок читають. Навіть Інтернетом не користуються, так як треба для інтенсивного всотування інформації. Чому в школах не проводять тренінги із серфінгу по Вікіпедії? Це настільки цікава річ! Вибираєш якийсь об’єкт із 21 століття і по лінках доходиш до первіснообщинного ладу. А потім – у зворотньому напрямку.

Саме ерудиція – найкращий інструмент, щоби робити тексти цікавими – завдяки доречним деталям, паралелям, посиланням на історичні обставини.

Здатність до узагальнення також базується на ерудиції і асоціативному апараті людини. Для розвитку цих якостей є тести, спеціальні задачки. Але я, на жаль, нічого не чув про подібні курси у журналістських вишах.

Журналіст має щиро цікавитися людьми. І сам бути цікавою людиною. ( мається на увазі відповідник російському слову «любопитний»). Класну журналістику не можна робити з кислими очима.

Журналіст уміє бачити значущі деталі й виділяти нюанси. Це теж можна перевіряти на рівні тестів . Чому, скажіть, цього не робиться?

Журналіст має бути придатним до логічного мислення. Можете казати, що це мій «контк», але математику на рівні початкової школи треба опанувати. Написання матеріалу це не література, а журналістика – логіка тут потрібна в першу чергу.

Здатність переборювати страх білого аркуша. Я знаю багато людей, які дуже красиво розповідають, узагальнюють, проводять фантастично точні паралелі – але їх не можна примусити сісти і записати це все. Це ментальна властивість, тут навчити неможливо.

Нарешті, пункт, який, може, в когось викличе здивування. Журналіст має бути трохи поверховою людиною. Не те, щоб усюди скатати галопом. Але відчувати межу, за якою не треба глибше копати. Читач не оцінить цих зусиль. Навпаки, ця зайва деталь чи подробиця ускладнить сприйняття матеріалу, «зафарбує» його в сіре.

Якщо закопуєшся глибше – йди в науку, а не в журналістику. Вхопити головне, швидко, яскраво, обґрунтовано і дохідливо викласти. І бігти далі, на іншу тему – може, діаметрально протилежну. Сьогодні пишеш про землетрус, а завтра про дитячий садок - тільки людина, яка вміє сказати «далі не лізу», може так.

Нарешті, хто такий редактор?

Це людина, яка має принципи і вміє їх відстояти.

Редактор артистично володіє відчуттям міри.

Редактор має відчувати баланс, бореться за нього.

Редактор має добротний смак.

Редактор шкодує, що інколи читає мало книжок. Відчуває від цього дискомфорт.

Редактор володіє апаратом асоціативного мислення. Тому в редакторах дуже цінні люди, які певний час захоплювалися поезією на рівні, хоча б трохи вищому за графоманію.

Редактор вміє знаходити спільну мову з людьми. Вміє й любить генерувати ідеї – і не тільки генерувати, а й дарувати і не відчувати від цього дискомфорту.

Редактор має за необхідності працювати по 14 годин на добу без вихідних і відчувати від цього задоволення.

І нарешті – редактор це людина, яка регулярно дякує Богові за те, що вона стала редактором.

Чому наші ЗМІ відстають скажімо від російських?

Стереотипні концепції, дуже багато непродуманого мавпування, не вистачає свободи мислення й підходів до того, що ти робиш – у першу чергу в тих, хто редагує.

Але я хотів би зупинитися на прикладах більш конкретних. Дуже шкодять лінощі та незацікавленість. Наприклад, кілька днів тому на одному з сайтів з ТОР-20 з’явилася інформація про те, що в центрі Києва між площею Толстого та вул. Саксаганського обвалилася стіна будинку.

Привалило машину, вона не застрахована – абсолютно другорядна деталь. Я читаю цю інформацію і не можу зрозуміти - що за будинок? Там люди жили? Це офіс? Як це все виглядає? Це ж у Києві, у самому центрі! Підняти п’яту точку і туди поїхати подивитися ніхто так і не наважився.

Далі більше. Вже за годину в інтернеті почали поширювати цю новину. І один до одного, як по естафеті, переписувати ті самі дурниці. Не цікавитися очевидними питаннями,

Репліка: Це не журналістика. Інтернет-ЗМІ про це не думають вони женуться за кліками.

Та що ви говорите? Чому не журналістика? Це та сама робота з інформацією. Але треба підняти п’яту точку й поїхати. Є купа способів щось дізнатися корисне. До жеку подзвонити. Пройшов тиждень, і ця новина уже подавалася в телетижневиках. Так само – вони дізналися не набагато більше.

Я досі не знаю, що там насправді відбулося. Це яскравий зразок нашої тупої роботи, наших важких професійних проблем, невміння відібрати людей, які нцколи не дозволяють собі такого публікувати. Не можеш, не виходить – не публікуй!

Інший недавній приклад. Бій Володимира Кличка з Хеєм. Вся країна з нетерпіння чекає цього поєдинку, хочеться знати якомога більше про те, що там. А як це подають українські ЗМІ? Вони мовчать. Бій переносять – мовчать, нічого не пояснюють, бій почався – повна тиша. Колеги, далеко не всі в цей час можуть дивитися відповідний канал ТБ. Де ж інтернет – ЗМІ нового тисячоліття?

Ну самих вас там немає, бо це дорого, але ж, у Гамбург, поїхало багато українців. Невже не можна було заздалегідь домовитися, щоб тримати з ними телефонний зв’язок? Щоб розповідали? Або репортаж в СМС-ках від Пупкіна – чим не жанр ХХ1 століття?... Ніде. Нічого. Пусто. Це невміння відчувати реальне зацікавлення, настрій суспільства, задовольняти його - одна з колосальних вад нашого цеху. І це не лише боксу стосується…

З таких-от цеглинок більшість наших продуктів і складається. І їхній вплив, їхні економічні показники залежать від подібних обставин. Можна ображатися на державу, у неї є зобов’язання перед пресою. Але повірте моєму досвіду – читацькому, а не редакторському. Це не головне.

Як ви ставитеся до вузької спеціалізації? Наприклад, коли: редактор – ставить задачу. Журналіст – пише. Рірайтер – переписує. Редактор – перевіряє факти.

Це один з методів організації редакційної роботи. Підкреслюю: один з…Я, наприклад, не переконаний у тому, що завжди доцільно робити спеціалізацію настільки глибоку. Можна прекрасно побудувати систему відбору інформприводів, але якщо на їх обробці сидить парочка «бездарний журналіст – безвідповідальний редактор», - ніякий відбір не допоможе. Є люди, яких просто не можна допускати до журналістики. Як не можна допускати декого до хірургічних операцій.

Що таке успіх у журналістиці? Як співвідноситься успіх одиночки з успіхом команди?

Це важливе питання. Я хотів би застерегти від крайнощів. Є специ, що сповідують роботу в групі як альфу і омегу сучасної журналістики. Я не хочу з цим сперечатися – це важливий елемент, яким у нас слабко вміють користуватися.

Є подія, яку висвітлити якісно можуть кілька людей. Хтось збирає бекграунд, хтось пише, хтось узагальнює, хтось робить інфографіку, фоторяд. Разом це буде яскрава інформаційна добірка, за яку читачі будуть вдячні.

Але все ж у нашому цеху дуже важливі особистості. Яскраві обличчя. Газета, в якій нема золотих пер, - це печальне видовище. Якщо це не збірник оголошень про продаж нерухомості, на неї чекає сумне майбутнє. Давайте поєднувати сучасні технології з тим, щоб мати в редакціях хоча б кількох людей, чия поява на шпальті викликає в читача виділення інтелектуальної слини.

Сучасні технології? Вони у нас, як кажуть, взагоні. Мені можуть заперечити, адже зараз не знайдеш районки, де не працюють з комп’ютером. Але якщо це робота на рівні друкарської машинки або якісного довідника, якщо внутрішня редакційна мережа дублює функції пневматичної пошти… Це не впливає на якість продукту. Бути в 21 столітті – це повною мірою використовувати те, що воно може надати. Наприклад, не молитися на «народну журналістику», а шукати там потенційних авторів.

Нові інструменти надають можливість по-іншому підійти до багатьох аспектів існування ЗМІ – в творчому аспекті, технологічному та комерційному. Я не знаю більш потужного засобу просування, ніж через соцмережі. А як часто ним користуються?.

Як часто зустрічаються редакції в яких налагоджена процедура пошуку інформприводів у блогосфері? Не в стрічках агенцій, а в інтернеті? Там же золото розсипане. ГПК дала колись сенсаційне повідомлення з мережі – про будівництво вертолітного майданчик для Януковича під Верховною Радою. Нам так багато народу заздрило – як ви це вхопили? А ми це з блогу взяли.

Сьогоднішній ЗМІ не може не враховувати появи дуже серйозних конкурентів. З ними не треба боротися, а знайти спосіб паралельного існування та взаємодопомоги. Соціальні медіа – корисний конкурент. Як часто ви бачите постійні рубрики, присвячені тому, що відбувається в Мережі? Тому, що там у топі? Адже це – реальна картина зацікавлення. Якщо нам удасться почати процес оцього зближення нашого змісту і суспільних настроїв та зацікавлень – це буде колосальний крок уперед. І на ньому на нас чекатимуть великі перемоги.

Якісне планування. Про це можна говорити довго. Процедура генерації ідей. Елементарні календарі історичних подій, які в нас в одиничних випадках хтось веде. Способів поліпшити роботу є дуже багато.

Перейдемо до дискусії. Чи можете ви спрогнозувати появу нових цікавих ЗМІ в Україні?

На жаль, не можу. Хоча все може бути. В 2004 році ніхто не думав про революцію. Я можу згадати ситуацію жовтня, настрої в суспільстві. Було передчуття поразки. І тут можливі зміни, хоча ситуація погана. Ми говорили про стереотипні балачки: друк помирає, інвестор не цікавиться. Добре. Може, хтось зафіксував шалений потік інвестицій у інтернет-ЗМІ? Де він?

Відсутня воля до комунікацій із суспільством. Є думка, що цього не потрібно. Це небезпечно.

Що ви маєте на увазі під якісним плануванням?

Періодичні видання, навіть ті, що виходять раз на місяць, важко і неефективно робити з коліс. Дехто намагався щоденну газету робити з коліс.

Матеріали мають бути узгоджені між собою. Не може бути, щоб один жанр чи настрій у номері давив усі можливості. При відсутності планування таке буває дуже часто. В тих колективах, де я працював, я вводив форму заявки на матеріал, яку має заповнювати автор. Не для редактора, а для себе.

Щоби автор спочатку сам розібрався, що він хоче сказати, чому його публікацію будуть читати? Які відчуття з’являться в читачів? Плануванню піддається якісне ілюстрування. Тут треба працювати в співдружності з фотокором, більдом, художником. Продумувати інфографіку. Але це треба планувати, з коліс цього зробити неможливо, принаймні, якісно зробити.

Суспільство себе не професійно проявляє в роботі з пресою. ЗМІ спрацювало професійно, а тут виринає прес-секретар, який починає переписувати тексти, погрожувати судом?

Суспільство не може вести себе професійно. Професійний громадянин - це щось дуже погане. А проблема, про яку ви кажете, існує. Вона витікає з кількох джерел. Не поважають у нас журналістів та їхню працю – перше. Друга – є професійний піар. Де готують прес-секретарів? Ніде. Зате є високий рівень виконавської дисципліни. Хазяїн сказав заголовок червоним кольором - значить червоним. Зробити з цим нічого не можна. Або домовлятися, або терпіти, або не мати з цим справи.

В кіосках із пресою два-три україномовні видання – і десятки російськомовних? Українці такі тупі, що не можуть читати українською?

По-перше, це дуже важка річ – стереотип. Ти звик спілкуватися з людиною російською мовою. Всі знають народного депутата Ольгу Герасим’юк. Колись ми з нею працювали в одній редакції «Комсомольского знамени», і спілкувалися російською мовою. Ви не будете підозрювати її в тому, що вона не знає української мови? А мене?

Так от, коли ми з нею рідко зустрічаємося, автоматично переходимо на російську. Стереотип. Його треба долати і тому, хто звик читати російською. Я хочу, щоб ви зрозуміли – мала кількість україномовних видань порівняно з російськомовними – це комерційне питання. Дорожче коштує україномовний варіант. Він менш тиражний, до нього важче залучити рекламу, довше йде період розкрутки й дотування. Інвестор, який є державно свідомим і зголосився б через це на певні фінансові переплати – на жаль, рідкість.

Те саме говорили, коли закривали журнал Новинар.

Джед Санден під час кризи не тільки Новинар закрив. Закрив і російськомовну газету «15 минут», це був лідер цього сектора (безкоштовні інформаційно-рекламні газети – прим.). Це, до речі, дуже перспективний сектор, одна з надій на ренесанс друкованої преси. От тільки наш убогий рекламний ринок не здатний підтримати цей сектор.

Чим ви зараз займаєтеся? Чи плануєте створити свою школу журналістики?

Я займаюся пошуками роботи. Пошуком інвестора під свої бізнес-плани, які в мене є.

Ви плануєте якісь лекції?

Я дуже вдячний організаторам цієї лекції. Вони запросили, я з вдячністю погодився. Поки що інших пропозицій не було.

Що ви думаєте про фейлетоністів та фейлетони?

Складне питання. Дуже важкий жанр. Розквіт його припадає на останню третину 19-першу третину 20 ст. Тоді у преси був принципово інший статус. Головний інструмент об’єднання суспільства, єдиний засіб масової інформації. Повірте, сьогодні в інтернеті з’являється таке, що десь і фору тим фейлетоністам дасть. Але зараз воно розпорошене по сегментах аудиторії, і широка аудиторія про це просто не дізнається. І потім… Фейлетоніст – це завжди величина в журналістському кому середовищі. А у нас з авторитетами – «напряженка»… І от чим я хочу завершити: нам з вами, колеги, по силах виправити ситуацію.

Джерело ТЕКСТИ