Сергій Рахманін: «Розчарування минають, а журналістика й Україна залишаються»

Сергій Рахманін: «Розчарування минають, а журналістика й Україна залишаються»

00:00,
30 Серпня 2011
2252

Сергій Рахманін: «Розчарування минають, а журналістика й Україна залишаються»

00:00,
30 Серпня 2011
2252
Сергій Рахманін: «Розчарування минають, а журналістика й Україна залишаються»
Сергій Рахманін: «Розчарування минають, а журналістика й Україна залишаються»
Заступник головного редактора тижневика «Дзеркало тижня. Україна» – про початок співпраці з ТВі, телевізійний досвід і про те, чому варто писати казки про політику.    

З 5 вересня на каналі ТВі основні випуски доповнять експертні «колонки». У прямому ефірі оцінками актуальних подій з глядачами ділитимуться публіцисти Сергій Рахманін і Віталій Портников. Це вже не вперше канал замість купувати формати втілює в життя власні ідеї. Часом корисні для глядача: співпраця ТВі із Рахманіним поряд зі звичним телеаудиторії його колегою цілком може стати подією.

На вітчизняному ТБ дефіцит непростих облич, і в цьому сенсі Сергій вартує трьох аналітиків. Здається, він постійно заглиблений у роздуми. Ця зосередженість не лише у його важкому погляді: публіцисту притаманна рідкісна вже для журналістів потреба переживати свої теми. В сухому залишку лишаються, за можливістю, монументальні речі – ті, що не розмінюються на разові публікації, ті, які є сенс зберегти.

Одна справа – читати статті Сергія Рахманіна, інша – спостерігати, як він пропускає сентенції крізь себе. Під час інтерв’ю заступник головного редактора видання «Дзеркало тижня. Україна» нарікає на брак нарисів, добросовісних репортажів, невисокі вимоги до публіцистики. Нині мало хто з молодих кореспондентів читав ці матеріали старого ґатунку, а дорослих – за рівнем професійності та відповідальності – лишилося мало. За прогнозами Сергія Рахманіна, тяжкі часи загартують журналістику і, зокрема, авторські речі повернуться на втрачені позиції. Можливо, це не романтичне припущення?

                                                                 СКАЗАТИ ВСЕ, ЩО ПОТРІБНО

Сергію, будь ласка, розкажіть детальніше про формат вашої співпраці з ТВі.

Це виглядатиме нескладно для глядача, але сподіваюся, що цікаво. Ідея полягала в наступному. Не завжди у випусках новин є можливість акцентувати увагу глядача на якійсь конкретній події, яка насправді вимагає набагато більшої поваги. І тому виникла думка зміцнити випуск новин чимось на кшталт авторської телевізійної колонки. Її по черзі вестимемо я і Віталій Портников, тиждень – він, тиждень – я. Це буде такий своєрідний відеоблог, де найцікавіша, з нашої точки зору, подія подаватиметься у нестандартній оригінальній авторській формі. Стисло та, маю надію, цікаво.

Ми з Віталієм – люди дуже різні, тож очікуємо на залучення до проекту різних глядачів. Очікується, що хронометраж складатиме п’ять хвилин. Навряд чи глядач, навіть досвідчений і підготовлений, витримає більше. З іншого боку, п’яти хвилин для телебачення достатньо, щоби встигнути сказати все, що потрібно.

На ТВі уже є один «блог» – «Альбертейнштейн»

У нашому випадку це не зовсім блог у звичному розумінню цього жанру. Це радше спроба поєднати два різних підходи до журналістики, це аналітика з елементами публіцистики і публіцистика з елементами аналітики. Навколо не бракує тем для роздумів, але деякі з цих тем із різних причин залишаються поза увагою. Спробуємо виправити цей недолік.

Чи записуватимуться ці колонки? І чи редагуватиме хтось ваш текст?

Прямий ефір – це цілком природно, він сам по собі додає наснаги. Запис для подібного проекту є трохи штучним.

Редагуватися тексти, звісно не будуть

Як поєднуватиметься ваша робота у студії з обов’язками заступника головного редактора «Дзеркала тижня. Україна»?

Я зважив, всі «за» і «проти» і сподіваюся, що мене вистачить і на це, і на це.

Футболіст грає для вболівальників, актор грає для глядачів. А журналіст природно потребує якомога більшої кількості глядачів, читачів, слухачів. У принципі, аудиторія ТВі та «Дзеркала тижня. Україна» багато в чому перетинається. Хоча глядач каналу не обов’язково є читачем «Дзеркала тижня», і навпаки.

Ви були ведучим проекту «Дуель» на ТРК «Україна». Чому так недовго?

«Чому так недовго?» – питання не до мене, а до керівництва каналу. :)

Чи був корисним для вас цей досвід?

Будь-який досвід є корисним. Газетяр, який працює на ТБ, багато в чому збагачується. І телевізійник, який починає дописувати до друкованого видання, теж збагачується. Це інший досвід, інший вимір. Як журналіст, я вважаю, що тільки набув від того, що свого часу мав змогу попрацювати на радіо та телебаченні.

До цього в різних форматах та в різних якостях я співпрацював із кількома телеканалами. Свого часу мав відношення до цікавого проекту «П’ятий кут», що виходив на різних каналах. Крім того, співпрацював із колегами-телевізійниками у розробці їхніх телепроектів. Як експерт брав участь у багатьох програмах на різних каналах. Найцікавішим досвідом була «Дуель». Можливо, не дуже вдалим. Але гадаю, якби в мене було трошки більше часу, то і я, і проект від цього лише б виграли. Але сталося те, що сталося. І все, що не робиться, робиться на краще.

Відомо, кому належить ТРК «Україна». Як будували стосунки з керівництвом? Чи були випадки втручання у вашу роботу?

Треба віддати менеджменту каналу належне: я ніколи не відчував жодного тиску. До мене час від часу надходили чутки про те, що комусь там щось не подобалось. Але напряму ніколи свого невдоволення мені ніхто не висловлював. Тим більше на мене ніхто не тиснув з приводу, що я щось не так сказав чи когось не того запросив. Все було доволі толерантно.

                                                                                       ЦІКАВІ ПАТОЛОГІЇ

В одній із ваших публікацій ви зазначили: «Масова журналістика перемолотила особистостей. Масове перемолотило особистісне. А без нього журналістика неможлива». Але такі реалії нашої «форматної» епохи: здається, скоро й назв виданням придумувати не доведеться, їх нумеруватимуть, як авеню у Нью-Йорку. На відміну від радянських часів, стаття і творчий текст – дві різні «авеню». Що, на вашу думку, означає бути особистістю сьогодні – у масовій чи нішевій журналістиці?

Як був свого часу період засилля масової культури, так і нині Україна переживає період масової журналістики. Але масова культура, яка існує багато років, не знищила культури елітної, культури якісної. Завжди існувала якась шпарина, де талановиті люди, особистості можуть себе виразити. Певне знеособлення української журналістики – це кризове, але тимчасове явище. Природа не терпить порожнечі, рано чи пізно щось помре, щось відпаде, з’являться інші люди, інші проекти, інші газета, інша журналістика.

Я думаю, що нічого страшного не відбувається. Криза тим корисна, що вона рано чи пізно закінчується. Криза прискорює смерть зайвого. Гадаю, криза української журналістики також закінчиться і багато непотрібних проектів відімре.

Ми живемо в країні, в якій завжди є про що сказати. Питання тільки, чи є кому, чи є як і чи є до кого звертатися. Перевага телеканалу ТВі, на мій погляд, у тому, що там намагаються зібрати під своїми прапорами людей, яким є що сказати і які знають, як це сказати. Можливо, це приклад, який стане гідним наслідування.

Був період, коли українська телевізійна журналістики була яскраво авторською, що, в принципі, було її перевагою. Зараз вона стала більш масовою. Форматування виперло з журналістики авторство як таке. Але воно рано чи пізно відновиться – я абсолютно в цьому переконаний.

Які бізнес-моделі медіа є нині найприйнятнішими для якісної журналістики?

Будь-який притомний медіаменеджер намагається побудувати бізнес таким чином, щоб він був, з одного боку, творчим і, з іншого – прибутковим. Гадаю, багато проблем української журналістики полягає в тому, що в нас відсутній прошарок фахових медіаінвесторів. Медіаресурси в Україні належать або людям випадковим, або людям, які не дуже глибоко розуміють місце журналістики в суспільному житті. Я думаю, що якби свого часу до України прийшли два-три-чотири професійні інвестори з-за кордону, які б розглядали журналістику не тільки як інструмент політичного впливу, не тільки як забаганку і навіть не тільки як бізнес, то тут би утворилися абсолютно інші конкурентні природні правила гри, умови, які б дозволили розвиватися журналістиці взагалі і тележурналістиці зокрема. Сперечатися про конкретні бізнес-моделі дуже важко. Мені здається, що Україна – це держава, в якій дуже багато журналістів, але мало журналістики; дуже багато телеканалів, але замало телебачення. І рано чи пізно все стане більш гармонійним.

Що, на вашу думку, відбувається, а точніше, не відбувається сьогодні з публіцистикою? Чому цей жанр не затребуваний ЗМІ?

Публіцистика в Україні запитана. Проте є суб’єктивні та об’єктивні складнощі. Об’єктивна проблема полягає в доволі низькому фаховому рівні навчання журналістів, низькому рівні вимог до журналістів. Суб’єктивна – в засиллі неякісної публіцистики. Багато з тих, хто вважає, що займається публіцистикою, глибоко помиляється. Перебір квазіпубліцистики відштовхує від публіцистики велику кількість глядачів, читачів і слухачів.

З іншого боку, публіцистика – це все-таки естетика, на відміну від більшості жанрів. А коли є нагальні проблеми, жорсткі і гострі, значній частині журналістів просто не до естетики. Але це не означає, що публіцистика не є запитаною. Просто вона має бути якіснішою. І я думаю, що коли з’являться не поодинокі випадки, а ціла генерація людей, які розвиватимуть публіцистику, це позитивно вплине і на сам жанр, і на сприйняття його читачами. Нині, в епоху інтернету , будь-хто може завести собі блог, писати що завгодно і вважати це публіцистикою. І це засилля порожніх думок найбільше втомлює читача. У нього немає часу та сил ритися в цих стайнях, аби відшукати справжнє слово.

Яких жанрів і матеріалів бракує нині в журналістиці?

У вітчизняній журналістиці бракує тих жанрів, які вимагають найбільших зусиль. Наприклад, практично вмер нарис. Через відсутність фахового вишколу і людей, здатних робити над собою зусилля, цей жанр практично помер. Хоча мені здається, що тільки та людина, яка здатна написати нарис, може вважати себе справжнім журналістом.

Дуже примітивним став репортаж. Їх не бракує. Але репортаж прекрасний тим, коли певний словесний чи відеоряд підсилено висновками. От висновків бракує. Репортажів вистачає, але вони надто спрощені. І мені здається, що людям, які відповідають за якість своїх медіапроектів, треба над цим подумати.

Ще нині тільки ледачий не намагається робити журналістські розслідування. Принаймні, вони називаються журналістськими розслідуваннями. Насправді журналістських розслідувань – якісних, серйозних, глибоких – практично немає. Журналістів, які опанували цей дуже специфічний і складний жанр, обмаль…

Журналістика сьогодні є, як каже Борис Олійник, кармаризованою. Журналісти переважно експлуатують ті жанри, які обіцяють легкі гроші й не вимагають великих зусиль. А, скажімо, написання нарису чи проведення журналістського розслідування якраз потребує цих зусиль і натомість не гарантує великих грошей.

У чому ви бачите сьогодні першочергові завдання політичного журналіста? Які теми є найактуальніші?

Майже будь-яка подія варта уваги. Питання лише в тому, наскільки глибоко її аналізовано, наскільки чесно подано і які висновки з цього зроблено.

Журналістика стала дещо спрощеною. І різниця між парламентським журналістом, який працює сьогодні для телеканалу, для газети й для агентства, знівелювалася. Така уніфікація є неприродною і ненормальною. Але мені здається, що це тимчасове явище.

Я не розумію, навіщо Україні близько 70 вишів, які готують журналістів. У мене завжди виникало питання, чи є в країні достатня кількість фахівців, які в змозі навчити таку кількість людей? І чи є в Україні потреба в такій кількості дипломованих журналістів? Особливо якщо зважити, що дехто хто з них не в змозі писати чи говорити.

Якщо би це від мене залежало, я би переглянув політику стосовно підготовки журналістів. Я би, напевне, скоротив кількість вишів, зробив би жорсткішими вимоги до людей, які там викладають, посилив би програму і робив би певний акцент на спеціалізації журналістів. Так історично склалося, що журналіст є професійним дилетантом. Сьогодні він пише про страйк, завтра – про військову політику. Така універсалізація не завжди виправдана. Я би робив акцент, наголос на спеціалізації журналістів, щоби вони ставали справжніми експертами з певної тематики. Якби журналісти мали змогу отримувати дві освіти – економічну й журналістську, правову та журналістську, військову й журналістську – тоді в принципі якість і ґрунтовність матеріалів були б набагато кращими. Це професія соціально значуща. Якщо журналіст просто описує свої події, він даремно поїдає свій хліб.

У кого б із політиків ви б взяли інтерв’ю? Чому?

В нас дещо спрощене уявлення про політиків і політику. От на цю секунду цікавий один, за півгодини буде цікавий інший. Інтерес до тієї чи іншої персони диктується подіями, які відбуваються. Є люди, цікаві самі по собі. І таких людей, як на мене, телебачення занадто експлуатує: який канал не ввімкнеш, там той самий, про те ж, тими ж словами. Це, мені задається, дещо спрощений підхід. Подія має диктувати журналісту інтерес до тієї чи іншої особи. А події відбуваються постійно.

Людей, які бездоганно розуміються на політиці, майже не існує, тому що політичне життя надто примхливе й швидкоплинне. А в нас політика часто сприймається як щось таке дуже стале, непохитне. Політика – це як великий казан, у якому вариться борщ. І вогонь під цим казаном палає постійно, і готується борщ постійно. Просто вогонь прикручують-збільшують. Змінюються кухарі, змінюється температура на цій «кухні». Хтось додав спеції, хтось передав куті меду, хтось жбурнув занадто солі чи перцю, хтось тихенько долив отрути. Тому й смак цього варива постійно змінюється. В цій сфері постійно щось відбувається, і журналіст постійно має дізнаватися, що саме, чому саме.

                                                                                    АВТОРСЬКІ ПРАВА

Як ви ставитеся до поширеного серед журналістів переконання, що в журналістиці, принаймні в авторській, безпристрасність неможлива, та й не потрібна?

Все залежить від ситуації. Є певні правила. Але з будь-якого правила існує виняток. Інтуїція, журналістський досвід підказують, коли треба бути прохолоднішим, а коли – емоційнішим. Є ситуації, коли емоційна складова вкрай потрібна. А є ситуації, коли необхідним є відсторонення. Цього неможливо навчити. Як на мене, це приходить тільки з вишколом, із роками, досвідом, якщо хочете, з мудрістю. Хтось не в змозі опанувати цього до старості, одиниці починають це розуміти вже на початках своєї роботи. Так, здебільшого журналістика має бути максимально холоднокровною. Але виникають ситуації, коли емоційність і навіть пристрасність потрібна. Особливо коли йдеться про журналістику авторську. Бо якщо ти працюєш у царині інформаційної журналістики, коли твоє завдання полягає виключно у зборі, синтезі та аналізі ситуації, звісно, потрібно мати холодну голову. Але якщо журналіст не просто інформує, а ставить гостре запитання, для того щоб його почули і зрозуміли важливість цього питання, він має вживати інших засобів…

Як формувався ваш авторський стиль? Які речі в цьому процесі були ключовими? Чи вплинув на вас ваш перший редактор?

Авторський стиль у журналіста формується щодня – скільки він пише, стільки формується його авторський стиль, це цілком природно. Є журналісти, які намагаються наслідувати інших. Як на мене, це не дуже вдалий шлях: карикатурний близнюк – це завжди набагато гірше, ніж оригінал. Мені здається, журналіст має багато читати: збагачення мови надає йому зброю, якою він має володіти фахово. Без художньої літератури журналіст починає рано чи пізно трошки гальмувати, в нього банально закінчуються слова. Є таке дуже типове навіть для фахового працівника ЗМІ явище – коли в тебе складається текст у голові, але тобі просто бракує слів, аби його висловити. І щоби ця проблема не перетворилася на хворобу, журналіст має читати.

Стосовно першого редактора, то я не сказав би, що він дуже суттєво на мене вплинув. На мене суттєво вплинула інша людина, Ася Комська, яка фактично привчила мене до дорослої журналістики. Вона працювала в українській молодіжці – «Молодій гвардії». Була така дуже енергійна газета, з якої вийшло чимало відомих журналістів. Саме Комська привчила мене дуже сумлінно ставитися до слова. Саме сумлінно…

Нині мало хто не знає, хто такий Олег Вергеліс. Як на мене, його тексти – це однозначно авторська журналістика, і тепер це зрозуміло всім. Хоча підозрюю, якщо статтю Вергеліса без зазначення автора підсунути редактору тиражної суспільно-політичної газети, то перше, що він скаже: «Але ж у такому вигляді ми ЦЬОГО надрукувати не зможемо. В нас не колонки, в нас – Газета». Як редакції «Дзеркала тижня» вдалося зберегти авторську манеру Олега Вергеліса?

Тут немає нічого дивного. Ми завжди плекали людей, які: а) мають власну думку, б) вміють за допомогою всіх можливих засобів донести її до читача. Наше гасло – «Газета для тих, хто не розучився думати». А мислячі люди бувають різними: є люди, які потребують сухої інформації, є люди, які потребують емоційних роздумів. Головне, щоб одне не домінувало над іншим – від цього виграє і газета, і читач.

Протягом певного періоду в «Дзеркалі тижня. Україна» публікувалися «Казки Сергія Рахманіна», в яких ви, за вашими словами, виступали співавтором Пушкіна, Шекспіра, Маршака, Лопе де Веги. Що спонукало вас вдатися до цього жанру?

Казки я пишу дуже давно, ще з 1997 року, коли працював у газеті «Київські відомості». В мене завжди був потяг до формотворчості. Мені здавалося, що якщо журналіст починає експлуатувати якийсь один стиль, він рано чи пізно втрачає свою майстерність, фах. З іншого боку, це був час, коли з певних політичних причин писати певні речі відкрито і відверто було складно. Майже всі ці казки друкувалися у «Київських відомостях», а згодом у «Дзеркалі». За винятком двох, які мені спочатку не подобалися, але пізніше я їх дещо переробив і включив до збірки, яка вийшла 2002 року.

Політична казка – жанр складний та цікавий. Її дуже важко писати, а «на прохання» – неможливо. Вона має визріти. В мене була казка, «Собака на сіні», яку я виношував два роки. Була ідея, яка не знаходила виходу, шматки рим у голові... Вони в мені сиділи-сиділи, а потім я сам сів і написав її за дві години. Це той жанр, де творчість домінує над виробничим моментом. Казок не може бути багато: вони або дозріли, або не дозріли.

Цим жанром цікавиться і відомий російський «кілер» Сергій Доренко. Його проект на РЕН-ТВ називається «Русские сказки». Якою вам бачиться аудиторія і цілі політичних казок? Адже метафоричність може бути далекою від народу, і замість розставляти крапки над «і» у тій чи іншій ситуації казки спонукають радше до версій та неоднозначностей.

Я думаю, що ви помиляєтеся. Є геніальні казки Горіна або казки Філатова, які мають дуже велику кількість шанувальників. А екранізації Захарова додали казкам Горіна та Шварца блиску та популярності.

Я не порівнюю себе з цими авторами, лише намагаюся переконати, що політичні казки не є вузько елітарним чтивом. «Той самий Мюнхгаузен» чи «Дракон» – речі, якими захоплюються мільйони людей. І кожен розуміє прочитане по-своєму. Саме цим казки й прекрасні.

                                                                           СУТО ЛЮДСЬКІ РЕСУРСИ

Від 15 січня 2011 року газета «Дзеркало тижня» змінила назву на «Дзеркало тижня. Україна» і таким чином поставила крапку у зазіханнях Павла Лазаренка на газету. Що відтоді змінилося у вашому житті і роботі редакції? Чи зазнавало видання економічних труднощів?

У творчому житті не змінилося абсолютно нічого. Адже йдеться про юридичний факт, а не зміну концепції чи формату. Стосовно економічних труднощів – ми їх зазнавали стільки часу, скільки виходить газета. З 2001-го ми заробляємо на себе самі. В нас був інвестор, але через певні фінансові труднощі ще 10 років тому він фактично припинив допомагати виданню. Наш фінансовий стан, з огляду на кризу, є проблемним. Але не є критичним, і тим більше не є загрозливим. Сподіваюся, далі буде. І далі буде краще.

Нещодавно Національна рада з питань телебачення і радіомовлення розподілила місця в ефірній цифрі – регіональній і загальнонаціональній. І результати цього розподілу дуже неоднозначні. Експерти припускають: якщо власники деяких каналів не встигнуть скинути свої активи до наступних президентських виборів, не виключено, що після них почнеться перерозподіл телевізійного ринку…

В цій країні завжди відбувалася боротьба за ресурси – за людські, політичні, за частоти, за телеканали, за фракції. Вона є сенсом існування в цій країні, на превеликий жаль. І завжди за відсутності демократичних прозорих правил ця боротьба буде тіньовою: не важливо, хто саме, що саме й для кого забирає. Якщо будуть прозорі правила гри, прозоро розподілятиметься все – земля, нерухомість, телеканали. Якщо їх не буде, то й розподілятиметься все це непрозоро. Я не дуже добре знаю цей предмет, але готовий повірити колегам, що розподіл у цифрі відбувся не дуже чесно. Скільки пам’ятаю Нацраду, стільки з нею пов’язані якісь проблеми. Треба змінювати правила, а не людей. Будуть правила, і люди знайдуться.

У своїх публікаціях ви нерідко критикували сучасний стан журналістики в Україні. Що дає вам наснагу залишатися у професії такий тривалий час?

Напевне, відповідь буде доволі простою. Як не дивно, я люблю країну, в якій живу – попри всі проблеми, які в неї виникають. Попри всі проблеми, якими вона мене винагороджує. Як не дивно, я люблю свою професію. Попри всі складнощі, які в ній є. Якби я не любив своєї держави і своєї професії, напевне б, не займався тим, чим займаюся. Бо є багато способів обрати спокійніше й заможніше життя. Розчарування заважає жити і заважає писати. Проте розчарування минають, а журналістика й Україна залишаються.

 

Всі фото: Павло Довгань.

У зв'язку зі зміною назви громадської організації «Телекритика» на «Детектор медіа» в 2016 році, в архівних матеріалах сайтів, видавцем яких є організація, назва також змінена
Сергій Рахманін. Фото: Павло Довгань.
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
Коментарі
Код:
Им'я:
Текст:
2019 — 2020 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду