В Україну Бет приїхала на декілька днів – у Могилянську школу журналістики. Вона проводила тренінги для викладачів програми Digital media for universities та докторантів Міждисциплінарної докторської програми «Масові комунікації», яка є частиною Докторської школи НаУКМА.

Школа, яку очолює Бет Барнс, має три програми: журналістика, телекомунікації та стратегічні комунікації. У ній працює 21 штатний викладач. Бюджет школи складає $1,5 млн (лише частково фінансований державою). Про таке фінансування наші журналістські школи можуть лише мріяти, до речі, як і про академічну свободу та незалежність від бюрократії в системі освіти.

Під час відкриття нового сезону програми «Журналістика цифрового майбутнього» у Могилянській школі журналістики ви зазначили, що у США є 500 освітніх програм з журналістики. Ця цифра вражає. Бо у нас трішки більше 70 факультетів і ми вважаємо, що це забагато, адже не всі вони надають якісну освіту. Чи не забагато журналістських програм в Америці і чи всі ці програми є достатньо якісними?

Ці 500 програм – дуже різні. Не обов’язково всі з них дають повноцінну освіту. Деякі, наприклад, пропонують лише два курси. Але є й ті програми, які дають повноцінну журналістську освіту. Вони пропонують низку курсів.

Також варто зазначити, що частина студентів, які здобувають повноцінну журналістську освіту, не завжди залишаються в професії, тобто не завжди стають журналістами.

Який відсоток студентів вашої школі не йде в журналістику?

Десь чверть ідуть в іншу професію. Але ту немає нічого страшного. Адже багато хто приходить у журналістські програми, щоб покращити навички писання або критичного мислення. Їм просто потрібні ці навички, і вони не планують залишатися в професії.

Яке співвідношення між практичною й теоретичною частиною у вашому навчальному процесі?

Більшість курсів – практичні. 2/3 – це практичні курси, решта – теоретичні. Загалом по Америці більшість магістерських програм – це 60% практичних і 40% теоретичних курсів.

У нас досить складна бюрократична система, яка стримує динамічний розвиток журналістської освіти. Які стосунки вашої школи з вашими бюрократами? Які існують контролюючі органи і чи не здійснюють вони якогось тиску?

У нас мінімальний контроль. Університети, коли вони хочуть отримати якесь незначне фінансування від держави, наприклад, на стипендії студентам, звертаються в таких випадах у місцевий орган, який підпорядкований міністерству освіти. Він і буде співпрацювати з університетом. Але це аж ніяк не означає , що цей орган контролюватиме те, як ми працюємо зі студентами. Його представники не втручаються в наші навчальні плани. Вони не можуть сказати: ви маєте навчати цього й цього. Вони можуть лише подивитися, чи достатньою є кваліфікація викладачів, які працюють, і чи достатньо обладнання для викладання.

У нас також є орган, який надає акредитацію. Але це добровільна процедура. Школа журналістики сама може обрати, хоче вона чи ні проходити таку акредитацію. І під час цієї акредитації контролери дивляться на результативні речі: чи задоволені студенти навчанням, де вони працюють після завершення навчання.

У нас такі школи, як Могилянська школа журналістики чи Школа журналістики Українського католицького університету, не можуть працювати без акредитації.

Так, я розумію. Але основна освітня концепція у США – це академічна свобода. Усе починається з людини. Кожен викладач сам вирішує, що саме і в якому обсязі потрібно давати студентам. І це відбувається на всіх рівнях.

Якщо говорити про акредитацію: я вже сказала, що це добровільна процедура. Але якщо студент навчався в університеті без акредитації, то йому буде важко вступити на магістерську програму в інший університет, який акредитований.

В Україні медіаіндустрія завжди в претензії до журналістської освіти. Як складаються стосунки з індустрією у вас? У своєму виступі на відкритті DFJ ви згадували про критику американської журналістської освіти з боку деяких структур та велику дискусію на цю тему. Розкажіть про це детальніше.

Благодійна організація, який підтримує проекти з журналістської освіти, написала листа, який було надіслано директорам журналістських шкіл. Він був дуже критичним. І критика стосувалася двох аспектів. По-перше, там зазначалося, що журналістська освіта не встигає за технологічними змінами. По-друге, що в журналістській освіті працює мало тих, хто має журналістський досвід.

Критика, безперечно, має місце. Адже справді в програмах часто не вистачає викладачів-практиків. Скажімо, в моїй програмі багато людей, які раніше працювали журналістами. Але в інших програмах є викладачі, які просто мають докторські ступені. Зрозуміло, що завжди треба тримати цей баланс: потрібні і практики, й ті, хто займається дослідженнями. У нашому університеті більше практиків, а тому більше практичних курсів.

І директори шкіл були готові обговорювати ці моменти. Та найбільше їх збентежив тон: їм сказали, що має бути саме так, а не інакше. Але ж якраз особливість американської освіти в тому, що в нас нема однієї моделі. А тут нам хочуть нав’язати якусь одну модель. Це всім не сподобалося. Лист викликав велику дискусію. І важливо згадати, що в цій дискусії багато журналістів-практиків (тобто представників індустрії) стали на бік університетів і захищали їх.

Ви згадали про медіадослідження. Хто є споживачем цих досліджень, бо в Україні часто наука існує заради науки?

Так само у нас є з цим проблеми. Наші студенти не розуміють, навіщо їм витрачати стільки часу на теоретичні курси та дослідження. Але й до цього питання у нас є різні підходи. Є ті, хто вважає, що медійники втрачають свою аудиторію, якщо вони її не вивчають. І тому, покращуючи якість досліджень, ви можете довше існувати як практики.

Ми також намагаємося пояснювати студентам, що вони повинні знати інтереси аудиторії, її цінності, її очікування. Це дуже потрібно для планування своїх проектів. На це треба звертати увагу, і це може принести якісь гроші. Наукова складова не завадить, коли ви приймаєте якесь рішення на практиці.

Фото: Ольга Вишневська, Могилянська школа журналістики