Українські колеги найперше обговорюють із ним політичні реалії Центральної і Східної Європи та країн пострадянського простору. Адже цей журналіст французької газети La Croix і спраді може розповідати про них годинами. Утім, скориставшись нагодою знову зустріти його в Києві, вирішила вивести нашу розмову за межі цього дискурсу.

Ален Ґіймоль поділився з Media Sapiens своїми роздумами про глобальні зміни, які спонукали його писати економічні статті, про Францію й запити французів, а також те, чому насправді кореспондент у гарячих точках зобов’язаний зберегти свої кінцівки.

До нас приєднався й Рено Ребарді, під іменем якого герой цього інтерв’ю презентував свою нову книжку «Дівчата з Ла-Джонкери».

Чому ти вирішив змінити спеціалізацію?

Тому що зрозумів, що в економіці змагання не менш цікаві, ніж у політиці. Навіть брутальніші інколи. Але тут результат бачиш дуже швидко. Хтось заробляє гроші, хтось їх втрачає і вилітає з ринку, змушений зупинити свій бізнес. Я із захопленням спостерігаю й описую те, як швидко країни, які розвиваються, створюють своїх промислових гігантів. Чим був Китай 20 років тому й чим став тепер? Ви могли б собі уявити, що індійський багатій купить один із символів британської автомобільної індустрії – символ британськості – Jaguar? А його компанія Tata Motors зробила це після економічної кризи 2008 року. Таким чином один із дорогоцінних каменів британської корони опинився в руках громадянина її колишньої колонії. Чим не реванш? Водночас тут винайшли і супердешевий автомобіль Nano – маленьку машину для середньостатистичного представника середнього класу, яка коштує менше трьох тисяч доларів. Це, як ми кажемо, – l'ingénierie frugale (фр. скромна інженерія). Чимало таких рішень знаходять собі застосування й у Франції – наприклад, система оплати з одного телефона на інший для тих людей, у яких немає банківського рахунку.

Які з соціальних трансформацій, що їх Франція переживає наразі, є найбільш обговорюваними у французьких медіа?

Нам слід переглянути нашу соціальну систему, яка була дуже щедрою з часів війни – медична допомога, пенсії. Це врешті перетворилося на тягар боргів. І це основний виклик для соціалістів, які зараз при владі, – скоротити ці виплати. І це складно.

Як із цим дає раду Франсуа Оланд? За що його в народі кличуть желеподібним пундиком Flanby?

Це чоловік, який воліє в усьому знайти компроміс, він не хоче нікого розчарувати, тому не приймає жорстких рішень і не сприяє створенню сильної опозиції. Але зрозуміло, чому він з’явився, – французи стомилися від сильного лідера, яким був Саркозі. З тих пір, як прийшов Оланд, була тільки одна гучна акція протесту – минулого червня – щодо одруження гомосексуалістів. Його узаконили. Частина Франції була категорично проти. Протести тривали кілька місяців.

Як це висвітлювала газета La Croix, зважаючи на її специфіку?

Ми центристи і в соціальних питаннях підтримуємо міцну соціальну систему. А в тому, що стосується моральних цінностей, ми досить консервативні, бо відображаємо ідентичність французького католика і підтримуємо традиційний погляд на сім’ю. Але ми як демократи поважаємо вибір більшості, просто не схвалюємо його. Наші журналісти були серед учасників протесту. Деякі з них брали участь і висвітлювали ці заходи. Але разом із тим у нашій газеті є й ті, хто підтримує гей-шлюби, тому що для деяких католиків це прийнятно. Їх, звісно, меншість, але ми даємо їм можливість висловитися. Французький міністр юстиції Крістен Тобіра, яка просунула цей закон, була достатньо мудрою, адже анонсувала його в нашій газеті, яка має чітку редакційну позицію – contra і яка, звісно ж, зацікавлена в тому, щоб пояснити всі нюанси документа.

Французькі медіа здавна мали доволі сильну сатиричну традицію. Як у вас із гумором зараз?

Цього вистачає. І це підтвердження того, що країна здорова. Щосереди в нас виходить газета Le Canard enchaîné (фр. качка в ланцюгах) – одне з найвпливовіших видань про політику в країні. Карикатуристи, що працюють там, мають кожен свій власний, уже впізнаваний стиль.

Вже понад 20 років у нас доволі успішним є маріонеткове телешоу Les Guignols de l'іnfo (фр. новини Ґіньоль). Вони дотепні. Чимало ляльок стали популярнішими за своїх прототипів. Найбільшим успіхом був Жак Ширак. Вони зробили таку ляльку, яку вподобали всі через її безпосередність, вона була смішною, часом цинічною, насолоджувалася життям, любила їсти й пити пиво. Публіці ляльковий Ширак видавався симпатичним персонажем. Думаю, це дуже добре позначилося на його політичній кар’єрі.

У майже всіх ваших політиків – від найправіших до найлівіших – у програмах є пункти щодо екології. Невже це справді хвилює населення?

Населення цікавиться проблемами довкілля, бо все більш очевидним стає те, що наша модель розвитку потребує переосмислення. Ми використовували дуже багато викопного палива. Але так не може тривати вічно. Зі сланцевим газом ми можемо виграти кілька десятиліть, але ресурс усе одно себе вичерпає. Ми звикли бути маленьким клубом багатих людей, які мають право використовувати цю енергію настільки, наскільки того хочуть. Але нам треба поділитися цим ресурсом із середнім класом країн, що розвиваються, – Китаєм, Індією, яку я вже згадував. Його чисельність стрімко зростає і в 2015-му сягне кількох сотень мільйонів. Треба шукати альтернативи, серед яких сонце, вітер і навіть водорості. Я в захваті від ідеї створення палива з водоростей! Альтернатив насправді дуже багато.

А чи достатньо у вас журналістів, які працюють над цією тематикою?

Провідні газети мають таких експертів. Коли бракує матеріалів про довкілля, читач повною мірою не розуміє, наскільки змінився світ, наскільки серйозним є прогрес деяких країн. Скажімо, Німеччини, це прекрасний приклад. Кілька років тому там вирішили зупинити всі атомні станції і спробувати використовувати як один зі своїх основних енергетичних ресурсів відновлювану енергетику: створили офшорну вітряну електростанцію – уявіть собі поле млинів у морі на півночі Німеччини – і сонячні елементи. Данія також в авангарді. У них є острів, який має автономну систему енергоживлення. Їм не потрібні зовнішні ресурси енергії, жодні. Все популярнішим стає концепт smart grid – модернізованої електромережі, яка використовує інформацію та комунікаційні технології для своєї роботи: відомості про стан сервера, поведінку споживачів. Таким чином збільшується ефективність виробництва і постачання електроенергії. Цей концепт можна застосувати до цілої країни. І це бачення – зміна свідомості, яку роблять можливою передовсім медіа.

Оскільки це щось нове й деколи екзотичне, є ризик перетворитися на такого собі діда Панаса, який переказує те, що «вчені довели»...

Але треба розуміти, що насправді це не справа божевільних утопістів, а ініціативи прагматичних раціоналістів, бізнес. Можливість заощадити – можливість заробити. Ці люди будуть завтра тайкунами [древній японський титул. – MS]. Японія була змушена вдаватися до змін через фатальність. Вони зупинили всі атомні станції, зупинили кліматизацію, замінили лампочки в офісах на енергозберігальні – й переконалися в тому, що можуть жити, споживаючи менше. І це трапилося всього за кілька місяців.

Розкажи про свій свіжонадрукований детектив «Дівчата з Ла-Джонкери». Як журналістське розслідування перетворилося на книжку?

Це був експеримент. Я сам із півдня Франції, з французької частини Каталонії, – Перпіньяна. Це місто біля кордону з Іспанією, де закон дозволяє проституцію. У Франції вона заборонена. Винахідливі та хитрі каталонці вирішили відкрити в цих місцях борделі. Там проститутки переважно зі східної Європи, як правило, Румунії, тому що їм не потрібна віза. Крім того, з Чехії, України, Росії… Багато французів із півдня їдуть туди, щоб розважитися. До того ж, це місто з найрізноманітнішими видами трафіку: наркотрафіку, усіляких контрафактів. Це як Тіхуана в Мексиці. У Ла-Джонкерах, щоправда, не стільки вбивств, але жорстокості вистачає. І я хотів розповісти цю історію, тому що був вражений, бо тривалий час переймався проблемами Центральної та Східної Європи, мені було цікаво, де ті жінки, які їдуть звідти, завершують свій шлях. Я написав кілька статей про це місто, а потім вирішив написати книжку. Мене надихнула повість Олександра Купріна «Яма». Я розумів, що як журналіст можу говорити лише про окремі елементи – факти, й на цьому все. Але в тому є ще щось, що потрібно сказати, що я й вклав у вуста персонажа, якого вигадав, – проститутки-француженки.

У твоєму рідному Перпіньяні не так давно відбувся масштабний фестиваль фотожурналістів Visa pour l'image. Чималою популярністю користувалися саме секції, присвячені роботі в гарячих точках. Ти побував у багатьох. Як тобі вдалося зберегти в таких умовах здоровий глузд?

Як кореспондент я побував у Придністров’ї, Косово, Македонії, Чечні, Афганістані, Іраку та Ізраїлі й ось що помітив: раніше військових кореспондентів було не так багато – всі знали одне одного, це були відомі імена, – тепер спільнота розширилася. Ірак був шоу для всього світу. Медіа побільшало: так багато молодих людей, які презентують інформаційні ресурси, про які ти ніколи не чув і які то з’являються, то зникають. Мабуть, це добре, бо свідчить про те, що світ став відкритішим, прозорішим. Інформація поширюється дуже швидко.

Я був свідком стрілянини лише три чи чотири рази. І це тривало всього кілька годин. Подібний досвід роботи викликає певну залежність. Особливо в того, хто підійшов дуже близько. Саме фотографи й оператори відчувають це найбільше, бо їхнє завдання – отримати картинку. Дуже часто вони втрачають контроль над собою, їх засліплює естетика війни: постріли, страждання… Але це все не має сенсу, якщо ти не можеш розповісти, що стоїть за цим. Якщо твоє завдання – писати, не обов’язково підходити впритул.

Пригадую, в Афганістані ситуація була така: всі двері відчинені, всі дороги доступні, можна йти куди завгодно, але на свій власний страх і ризик. Це був один із тих конфліктів, внаслідок якого загинуло найбільше французьких журналістів. Я завжди намагався підійти якнайближче, але дбав про свою безпеку, адже моїм основним завданням було написати статтю. І якби я втратив, скажімо, руку, це було б доволі складно зробити.

Ален Ґіймоль – французький журналіст-міжнародник. Працює у щоденній газеті La Croix, у відділі міжнародної економіки. Серед книжок Алена Ґіймоля також: «Même la neige était orange. La révolution ukrainienne» («Навіть сніг був помаранчевим. Українська революція»), «Gazprom, le nouvel empire» («Газпром, нова імперія») у співавторстві з Аллою Лазаревою, «Sur les traces du Yiddishland» («Шукаючи землю Їдиш, країна без кордонів»).