Російський журналіст, соціолог та історик Сергій Медведєв веде програми «Археология» та «Археология. Будущее» на російському «Радіо Свобода», а також програму на каналі «Дождь», яка так і називається – «Медведев». У розмовах з експертами він намагається глибше, ніж це зазвичай роблять медіа, осмислити процеси, що відбуваються в Росії та цілому світі. Його ж власні рефлексії, викладені у формі есеїв, увійшли до виданої торік книжки «Парк Крымского периода. Хроники третьего срока». Це феноменологічний погляд на утвердження та зростання режиму Путіна. Ми зустрілись із Сергієм Медведєвим на Львівському медіафорумі й поговорили про те, куди веде російську журналістику Кримський міст.

Сергію, у своїй книжці «Парк Крымского периода» ви назвали чотири типи війни, які Росія веде проти населення: війна за простір – неоколоніальна війна в Сирії; війна за символи – ракета «Тополь-М», яка проїжджає вулицями; війна за тіло – контроль репродукції та їжі; війна за пам’ять – встановлення пам’ятників тощо. Як би ви зараз продовжили свою книжку?

Я писав би більше саме про зовнішні війни. Раніше я спостерігав зсередини за тим, як формувався цей режим. Але зараз він дедалі більше себе експортує. Путінізм – це система на експорт. Він сформував Росію і, боюсь, значною мірою сформує міжнародний порядок денний на найближчі роки. Це хвилює мене найбільше. Наприклад, вплив Росії на порядок денний американської політичної дискусії…

Ви про слід російських хакерів у результатах виборів президента Сполучених Штатів Америки?

Про це також. Але сам факт не є таким важливим, як весь той хайп, що здійнявся навколо цього випадку. Таким чином Путін за мінімального впливу оперує американською дискусією.

А як щодо блокування месенджера Telegram?

Цифровий фронтир, на якому режим веде свою війну, розширюватиметься. Путін кидає виклик міжнародним мережам: Google, Amazon… Думаю, наступним у Росії заблокують Google, далі Youtube.

Як у Туреччині?

А може, навіть як у Китаї.

Як така книжка взагалі могла з’явитись у Росії?

У нас гібридна система: немає жорсткої стовідсоткової цензури. Навіть заборонені ЗМІ можна спокійно читати, наприклад, «Грани.ру» чи «Каспаров.ру» – все є на дзеркалах і спокійно ґуґлиться в Росії. Є обмежений простір свободи слова, який, утім, постійно скорочується й перебуває під рентгенівським контролем влади – вона його терпить, поки він їй не загрожує.

Знайшлося маленьке незалежне видавництво, яке надрукувало цю книжку. Вона стала популярна – зараз продається вже третій чи четвертий наклад, готується англійський переклад для публікації у Великій Британії. Великі видавництва спершу погоджувались, а потім відмовлялись друкувати мою книжку: боялись політичних ризиків, пов’язаних як із текстом, так і з моїм іменем. Усі ці тексти публікувались у медіа впродовж п’яти років, але, зібрані разом у книжці, мали вибуховий ефект.

Мої есеї впливають на людей, які мислять так, як і я. Можливо, за рахунок продажів у книгарнях мені вдасться зачепити аудиторію, не знайому з моїми текстами – тисячі людей. Але в масштабах Росії це крапля в морі. Ця книжка не змінить Росію, не підірве політичну ситуацію. Я це розумію, але виконую свій інтелектуальний обов’язок: говорю про те, про що не говорити не можу.

А що може змінити ситуацію?

У 2018 році я не бачу ні внутрішніх, ні зовнішніх сил, спроможних зробити пролом у стіні режиму. Найочевидніша відповідь: має різко й надовго впасти ціна на нафту. Треба рахувати барелі нафти в рублях, бо Путін купує війну не за долари. 1998 року барель коштував близько ста рублів, зараз – п’ять тисяч.

Можливо, за двадцять-тридцять років знайдуться якісь альтернативні джерела енергії, Ілон Маск щось вигадає, станеться революція електромобілів… Доки ж російська нафта й газ є запитаними, режим є стійким. Змінити ситуацію можуть і якісь катастрофічні внутрішні події – не дай Боже, звісно. Тероризм або війна. Якісь абстрактні сценарії, наприклад, прикордонний конфлікт із Латвією або Естонією.

Абстрактні – отже, нереальні?

Після Криму я вже боюсь казати, що реально, а що ні. На жаль, усе реально. Ймовірність може бути низькою, але вона є. Тільки якщо Росія зазнає поразки в конфлікті, це може призвести до зміни режиму. Але це, знову ж таки, з серії напівфантастичних сценаріїв. На жаль, потрібно вчитись жити із цією державою, з цим Путіним, і мінімізувати ризики.

18 травня був День пам’яті жертв геноциду кримськотатарського народу. Кількома днями раніше відкрили Кримський міст, що сполучає півострів із Росією. Як ці факти висвітлюють у російських медіа?

Тема кримських татар майже відсутня в офіційних російських ЗМІ. Вони змальовують ситуацію так: існує група невдоволених – можливо, серед них є терористи та ісламісти. Вони й «каламутять воду» в «нашому» Криму.

Кримський же міст для офіційного дискурсу є великою перемогою Путіна. Це також перемога у протистоянні із Заходом: санкції не працюють, адже чимало західних компаній брали участь у будівництві моста й фактично сприяли його швидкому спорудженню.

Де політичні журналісти, на вашу думку, впливовіші – в Росії чи в Україні?

Думаю, в Україні. Так, тут теж трапляються переслідування та вбивства, великою є влада олігархів. Проте в Україні живіше, динамічніше громадянське суспільство. Тут люди зацікавлені в політичних темах, а слово журналіста потенційно може призвести до якихось змін. Росія ж сьогодні – це простір тотальної апатії, цинізму та зневіри. Люди вірять телебаченню, тому, що говорять Дмитро Кисельов, Володимир Соловйов та інші пропагандисти. Журналісти ж розчиняються у світі постправди.

Найвпливовіше російське опозиційне медіа називається «Олексій Навальний». Розслідування, які для нього роблять – це приклад високоякісної журналістики. Є хороша аналітична журналістика: колонки мого колеги Олександра Морозова, Володимира Пастухова. Є ще Сергій Пархоменко, Єлизавета Осетинська та інші аналітики, спроможні глибоко проаналізувати ситуацію. Але, на жаль, усе провалюється в російське болото.

Досягнути мас неможливо?

Дуже важко, якщо не маєш під рукою «Первого канала». Хоча думаю, що з фільмом Навального про Медвєдєва «Он вам не Димон» спрацював ефект мультиплікатора: його подивились п’ятнадцять-двадцять мільйонів людей, а потім розповіли іншим. Тому кількість людей, які чули про фільм, сягає половини населення Росії. Але це, знову ж таки, ні до чого не призвело – Медведєв далі прем’єр.

Що Україні варто робити у своєму інформаційному просторі, щоб протидіяти російській пропаганді?

Виробляти свою якісну журналістику, розслідування, намагатися впливати на російський інформаційний простір. Я досить часто користуюсь українськими джерелами.

Мені приємно спостерігати, що в Україні йде процес творення етнічної, громадянської та політичної нації. Іноді це набуває дещо гротескних форм, але в цілому процес іде в правильному напрямку. В Баварії, де я жив, люди часто вдягають національний одяг на великі свята, як це роблять українці. З погляду мультикультурності, акцентування етнічної різниці - я вітаю такі речі.

 Фото Ганни Аргірової