Олесі Яремчук — 26, вона одного віку з незалежною Україною. В останні кілька років Олеся працювала журналісткою для українських і зарубіжних видань і водночас курувала конкурс художнього репортажу «Самовидець» видавництва «Темпора», в якому до того перемогла із власним текстом.

А минулого року очолила нове українське видавництво «Човен», яке виникло при Lviv Media Forum і спеціалізується на документальній літературі.

Водночас Олеся продовжує писати. Її літературні репортажі про життя нацменшин в Україні — проект «Наші інші» — виходять в інтернет-виданні The Ukrainians. Олеся вже побувала в гостях у волохів, ромів, гагаузів, турків-месхетинців, євреїв, вірмен, німців та болгар і написала історії про них. На черзі – тексти про ліптаків на Закарпатті та шведів на Херсонщині.

Олеся Яремчук живе у Львові, але ми зустрічаємося в Києві. На інтерв’ю вона приходить із валізою — щойно з чергової поїздки для «Наших інших». І зі вдумливими відповідями на мої запитання про кожен із аспектів її багатоманітної роботи. Адже Олеся — яскравий приклад на підтвердження тези про те, що молоді творчі українці не можуть займатися тільки одним проектом. Вона — видавчиня й журналістка, окрім цього ще вчиться в бізнес-школі та пише дисертацію. Звісно, про репортажі — тексти австрійського письменника Йозефа Рота.

Ми поговорили про те, як усе це можна поєднувати, чому важливо писати про нацменшини, чи дозріває в Україні школа власного репортажу й які книжки «Човен» видасть найближчим часом.

Про роботу в жанрі літературного репортажу

— Олесю, як ти прийшла в літературні репортажі?

— Та, власне, з журналістської роботи. Мені доводилося багато спілкуватися з людьми, і сформувалися якісь базові речі. Також на мене вплинули прочитані книжки польського, австрійського, білоруського репортажу. Перші свої репортажі я писала у щоденну всеукраїнську газету «День», але я не можу назвати їх літературними. Допомогло також стажування в німецькій газеті Hamburger Abendblatt. У 2014 році я два місяці пропрацювала там гостьовим редактором завдяки стипендії імені графині Маріон Дьонгофф. Потім я кілька років була на фрилансі, співпрацювала з різними українськими та закордонними виданнями. Обрала концепцію: я пишу про те, що мені хочеться, і пропоную це виданням.

— Так це ж ідеальна концепція!

—  Так, але не скажу, що вона дуже комерційно успішна (усміхається).

Я співпрацюю з журналом New Eastern Europe, німецькими газетами Hamburger Abendblatt та Die Welt, «Українським журналом» в Празі, у перекладах Радомира Мокрика тексти також виходять у чеському часописі Navýchod. Але це ситуативно. У своїй журналістській роботі я сконцентрувалася на проекті «Наші інші». У нас виходить плідний формат співпраці.

— Як і чому ти почала працювати саме над проектом про національні меншини в Україні?

— Проект ми почали ще в 2015 році. Вже вийшло вісім текстів. Це історії про життя різних спільнот у різних куточках України. У роботі ще щонайменше десять матеріалів. Ми будемо продовжувати, бо тема — невичерпна, етносів в Україні багато й ці теми є вкрай недослідженими у форматі репортажу. Колись виходили певні матеріали на УТ-1 і тепер генпродюсерка просвітницького напряму Національної суспільної телерадіокомпанії України Тетяна Кисельчук знову анонсувала такий контент. Але це — все.

Журналістка разом із героями тексту про ромів «Барон Ольга Петрівна»

Я зайнялася цим із кількох причин. Це і особиста — в дитинстві я жила в будинку у Львові, де мешкали люди різних національностей: євреї, українці, вірмени, росіяни. Це мені закарбувалося в пам’яті. Крім того, мені хочеться розповісти історії цих людей і допомогти українським читачам побачити це етнічне різноманіття нашої країни.

Це проект про довіру. Люди хочуть розповісти свої історії й дуже тішаться, коли їх слухають. Наші щирі та душевні розмови мені самій багато додають як людині.

Це проект про людське. Він не просто про національні меншини, а про відчуття дому. Чим більше я ним займаюся, тим краще розумію, яким цікавим та багатогранним воно є для людей, які переїхали нещодавно або знають, що скоро емігрують. Цікаво, що всі ці люди бережуть свою мову та культуру, але водночас здебільшого вони вже дуже асимільовані. Добре, що завдяки українському законодавству вони можуть зберегти ідентичність і самовизначатися. Але загалом усім їм ідеться про те, щоб бути сприйнятими в цьому суспільстві. Щоби в українців не було поділу «ми» та «інші». Адже вони не є чужими, вони — це також ми.

Маю сказати, що це цікава робота й кожна поїздка — експеримент.

Олеся Яремчук у костюмі туркині-месхетинки разом з героїнею тексту «Наввипередки з війною»

— Як ти плануєш подорож? Завжди їдеш за попередніми домовленостями? При виборі теми виходиш із географічного розташування, наявності контактів чи іншого чинника?

— На самому початку я розробила концепцію і приблизний маршрут із 25 пунктів. Звісно, я маю якісь домовленості, але зазвичай усе вирішується на місці: ти з того щось отримуєш або ні.

Тож я обираю місце. Інколи можу подзвонити в сільську раду й запитати контакти. Також місцеві вчителі зазвичай багато чого можуть розповісти. Я намагаюся зібрати всю можливу інформацію. Але нерідко буває, що просто заходжу в першу хату й починаю спілкуватися.

У випадку з гагаузами, наприклад, мені допоміг колега по газеті «День» Іван Капсамун. Я, до речі, випадково дізналася, що він гагауз, коли він у редакції відповів на дзвінок невідомою мені мовою. Це також історія про включеність людей з іншою національною ознакою.

Героїня тексту про гагаузів «Біле сонце, чорне вино» Анастасія Чобан за приготуванням національних страв

Репортаж про останню єврейку в Бродах також відбувся завдяки випадку. До Бродів я поїхала, бо там народився Йозеф Рот, про якого моя дисертація. Я випадково дізналася від директора історичного музею міста, що в Бродах досі живе жінка, яка бачила, як німці вбивали там євреїв під час Другої світової.

Але в перший приїзд нам не вдалося її знайти. Місцеві вказали на будинок, тож ми ходили та стукали в кожні двері, шукаючи Софію Соломонівну Полінер. Хтось сказав, що вона померла, бо на цвинтарі їй зробили пам’ятник наперед. Другого разу мені пощастило її знайти: спитала перехожу, яка виявилася її сусідкою. Тож часом героїв знаходжу й так.

Олеся разом з Василем Стрільчуком — директором Бродівського історико-краєзнавчого музею, який допоміг знайти героїню матеріалу «Де мама»

— А скільки тривають твої відрядження?

— Буває два дні, буває — тиждень. Тепер важко поєднувати з іншою роботою, але намагаюся довше побути з цими людьми, заночувати в них. Вони зазвичай дуже відкриті.

— Чи не збираєшся часом видати ці історії книжкою — в «Човні» чи деінде?

— Поки що я збираю історії. Думаю, згодом вони можуть стати книжкою.

Про виклики жанру та улюблених репортерів

— Художній, чи то пак літературний репортаж — дуже цікавий жанр. Як би ти його визначила?

— У кожного репортера буде своя відповідь, але я скажу без дефініцій: літературний репортаж — це вміння розповісти історію, спілкуватися, а ще — слухати, спостерігати і співпереживати. Ми з редакторкою відділу «Репортажі» The Ukrainians Марічкою Паплаускайте викладали цей жанр у Святогірську і придумали це правило трьох «С». Останній пункт — «співпереживати» — дуже важливий. З боку журналіста має бути занурення в життя цих людей. Хай короткотривале, але глибоке. Тут він — не підставка для диктофона.

— Щодо цього жанру досі найбільш дискусійним є питання достовірності. Ти — прихильниця точності в усіх, навіть дрібних деталях, чи допускаєш елементи вигадки?

— Особисто для мене факти є дуже важливими. Я собі ніколи не дозволяю щось вигадувати чи конструювати, забарвлювати чи знебарвлювати. Але є багато авторів, які роблять маленькі жертви заради художності. Наприклад, польські репортери Яцек Ґуго-Бадер чи Маріуш Щигел. У Польщі є дві школи, або, як каже польська репортерка Кася Квятковська-Москалевич, дві церкви репортажу: форми й факту. То я належу до другої, але це дуже індивідуально. Інших не засуджую. Це питання: чи можна написати, що дівчина була в червоній спідниці, коли вона була в чорній? Чи має це значення для висвітлення суспільно важливої теми? Я вважаю, що репортер має бути достеменний навіть у кольорі спідниці. Адже йому, оповідачу, читач довіряє й очікує, що все це правда.

— Хто твої улюблені репортери?

— Мені дуже близька польська репортерка Ганна Кралль і я дуже рада, що мені вдалося з нею познайомитися особисто і взяти інтерв’ю.

У плані практики мені дуже багато дав також поляк Вітольд Шабловський. Ми разом їздили на його старенькому «Опелі» на Волинь і писали спільний репортаж про обидва боки кордону й Волинську трагедію. Наш текст «Врятовані» вийшов у газеті «День» і увійшов до його книжки. Це мене дуже надихнуло до подальшої роботи.

Також мені дуже подобається австрійський автор Карл-Маркус Ґаус. Особливо його мова — я ж читаю німецькою. А взагалі, я можу довго перераховувати, бо вірю, що кожен автор, якого ми читаємо, так чи інакше лишається з нами.

— В останні роки в українських медіа почали з’являтися репортажі, в тому числі — літературні, чого не було ще 3-4 роки тому. Як ти вважаєш, у нас уже потроху виростає власна школа?

— Про школу ще зарано говорити, але є багато людей, які цікавляться й пишуть. Та визначальними є власне тексти. Я хочу побачити тексти — тоді зможемо говорити про школу. Звісно, ми вже маємо кількох потужних авторів, але щоб говорити про традицію — нам потрібно трохи більше. Конкурс «Самовидець» дуже важливий — це бездоганна платформа для тих, хто хоче працювати в цьому жанрі. Добре, що про це говорять на Lviv Media Forum і вчать у Школі журналістики УКУ та моєму рідному факультеті журналістики в ЛНУ імені Івана Франка.

— Кого ти маєш на увазі під «потужними авторами»?

— ЦеОлег Криштопа, Марічка Паплаускайте, Світлана Ославська. Так само я люблю читати Марію Семенченко й Тетяну Козак. Із молодшого покоління це Альона Савчук, Аліна Смутко, Марія Педоренко, Павло Стех — вони ще скажуть своє слово.

Про «Човен» — його концепцію, бізнес-модель та найближчі книжки

— Олесю, як, коли й у кого виникла ідея видавництва, що спеціалізуватиметься на репортажах та документальній літературі?

— Ідея зародилася на Lviv Media Forum. Для репортажів дуже важливе відповідне середовище, а воно там є: туди приїжджають хороші журналісти й є аудиторія. Голова ГО «Львівський медіафорум» Остап Процик і керівник Школи журналістики УКУ Ігор Балинський захотіли створити видавництво й запросили мене його очолити.  Перша книжка — репортажі про Україну Катажини Квятковської-Москалевич «Вбити дракона» вийшла ще без мене й під брендом УКУ та Lviv Media Forum.

Я ж розробила концепцію «Човна» й запропонувала назву. Думала про те, що може бути новаторським. Репортажі — це доволі вузька тиша. Тож ми вирішили, що наші книжки розповідатимуть про інші культури й країни. З того часу ми видали книжку «Собакоїди та інші люди» Карла-Маркуса Ґауса про ромів. Незабаром презентуємо ще три.

— Які це книжки?

— Уже на початку лютого у книгарнях з’явиться репортаж польського письменника Пьотра Ібрагіма Кальваса «Єгипет: харам, халяль». Згідно зі статистикою, там відпочивав кожен четвертий українець. Але поза пірамідами й верблюдами ми знаємо про цю країну мало. Мене дуже вразила ця книжка. Важко повірити, що навіть після революції 30% населення неписьменні, а понад 90 % жінок зазнають жорстокої процедури обрізання.

Також «Човен» презентує книжку польського журналіста та письменника Войцеха Ґурецького про Кавказ. «Тост за предків» — це розповіді про Азербайджан, Грузію та Вірменію. У нас із цими країнами багато спільних проблем та візій і Росія — наш спільний сусід. Автор подорожував Кавказом понад двадцять років.

Оригінальна обкладинка книжки «Тост за предків»

Крім того, в нас вийде найновіша есеїстика австрійського письменника Мартіна Поллака «Топографія пам’яті». Це тексти про польську та українську повоєнну історію, відречення від пам’яті.

Уже можу розповісти і про книжку-розмову двох істориків «Осмислюючи ХХ століття» Тоні Джадта й Тімоті Снайдера. Це блискуча оцінка інтелектуалів та політиків минулого століття.

Також ми готуємо документальну книжку про Франца Ксавера Моцарта, сина Вольфганга Амадея, який довгий час жив у Львові. Листи і щоденники, зібрані відомою диригенткою Оксаною Линів, повернуть у той час та розкриють постать знаного композитора.

Окрім того, йде робота над перекладом репортажу Пулітцерівського лауреата Евана Озноса, але деталі про неї повідомимо навесні. Загалом на 2018-й плануємо орієнтовно десять книжок.

— А чи будете видавати українських авторів?

— Так, у нас у розробці кілька книжок, але автори ще пишуть тексти, тому поки я не готова про них говорити.

— На своєму сайті ви також зазначаєте, що видаватимете книжки про медіа та науку. Які саме?

— Я в пошуку. Є кілька хороших прикладів із американського видавничого ринку 2017 року. Це книжки про бачення медіа в інформаційну добу. Але поки нічого конкретного назвати не можу.

— «Човен» — це комерційний проект?

— Поки що ми живемо за грант, наданий Lviv Media Forum. Ця невелика сума грошей допомогла нам стартувати. Але аби видавати нові книжки, ми маємо продавати вже видані, і щось таким чином заробляти. Видавництво орієнтоване на самоокупність і за рік ми сподіваємося розширити команду й усе робити самотужки.

Кожна наша книжка — окремий видавничий проект, відповідно, до кожного проекту ми шукаємо окреме фінансування. Ми будуємо співпрацю з культурними інституціями, зокрема хочу висловити подяку Австрійському бюро кооперації у Львові та Польському Інституту в Києві, які підтримали наші проекти. Думаю, варто звертатися до окремих меценатів також, але ми поки ще такого досвіду не мали.

Щодо цінової політики ми вважаємо, що книжка має бути якісною, але й доступною кожному читачеві: такого балансу досягти непросто.Хотілося б, щоби люди розуміли, що купівля навіть одного примірника книжки сприятиме виходу нових книжок.

— Які у вас тиражі?

— Перші дві книжки вийшли тиражем по одній тисячі примірників, наступні будуть уже по дві.

У контрактах, які я тепер підписую, вже заплановані електронні книжки. Попри те, що я віддаю перевагу паперовим, вважаю, що це дуже важливо. Мої знайомі з позалітературної сфери — підприємці, айтішники — читають електронні.

— Важко було після досвіду творчої роботи взятися за адміністративну й менеджерську?

— Поки що мені вдається поєднувати. Через те, що робота у видавництві пов’язана саме з репортажами, вона близька моєму серцю і приносить задоволення. Але це нелегко, адже все це для мене нове: менеджмент, бюджетування й багато інших речей. Я почала це освоювати й навіть із переляку вступила до Львівської бізнес-школи. Завдяки виконавчому директору Михайлу Дяківу, який допомагає з усілякими юридичними справами, ми даємо собі раду.

— Які перші враження від українського видавничого ринку? З якими викликами на ньому стикається молодий видавець?

— Мене дуже тішить, що наш видавничий ринок стрімко розвивається. П’ять років тому була зовсім інша картинка. Але поглянувши глибше, бачиш речі, які могли би бути кращими. Це все я не можу поки назвати бізнесом, це радше соціальні та культурні проекти. Якби в нас була інституційна підтримка…

Є кілька проблем для молодого українського видавця. Це, зокрема, нерозуміння іноземними літературними агентами українських реалій. Коли українське видавництво хоче купити ліцензію на видання книжки, агенти ставлять ринкову ціну — таку ж, як для заможніших країн. Тож починається довгий процес пояснення, чому ця ціна є неспівмірною для наших реалій. Інколи переговори щодо однієї книжки можуть тривати 3-4 місяці, а в розробці в нас — кілька десятків.

Ще одна проблема — питання реалізації. Чудово, що в нас є мережа «Книгарень Є» в багатьох містах, є «Буква», а також маленькі книгарні. Але все ж інфраструктура поширення книжок не розроблена. Тож справжнім викликом є продавати книжку в невеликих містах. Для нашої маленької команди це означає, що комусь буквально треба їх туди везти.

А в Польщі, Чехії чи Німеччині бачиш багатоповерхові книжкові крамниці в багатьох містах…

Ще одна складність — пояснити читачами, чому книгу варто купувати й чому вона стільки коштує. Це, звісно, пов’язано із загальноекономічними проблемами. Держава могла би сприяти тому, щоби книжка стала доступнішою для людей, шукати баланс між якістю та ціною.

Проте, що приємно, нам ніде не відмовляли через те, що ми нове й маленьке видавництво. Адже ми працюємо з найкращими перекладачами й редакторами, забезпечуємо книжки якісною промоцією. Навпаки, відчуваємо увагу й зацікавленість.

Фото Олесі Яремчук, Романа Потапенка та Ірини Середи. 

Зберегти