Режисер документального кіно Сергій Буковський відомий фільмами про Голокост, Голодомор та Другу світову війну. А ще — стрічкою про його маму, акторку Ніну Антонову, «Головна роль», яка стала переможцем Національної кінопремії «Золота Дзиґа» в категорії «Найкращий документальний фільм» та перемогла на Одеському міжнародному кінофестивалі в номінації «Найкращий європейський документальний фільм». У своєму інтерв’ю Сергій Буковський розповів про свою майстерню документального кіно та роботу зі студентами, про взаємозалежність режисера та героїв фільму і про те, чи готовий український глядач дивитися документальне авторське кіно на широкому екрані.

— Сергію, ваш фільм «Головна роль» був представлений на фестивалях DOK Leipzig, Docudays, Одеському міжнародному кінофестивалі, став лауреатом Національної кінопремії «Золота Дзиґа». Яка аудиторія найближче сприйняла фільм?

— Звісно, найкраще фільм сприйняла наша аудиторія, знайома з реаліями життя в Україні та колишньому Радянському Союзі: фільм «Головна роль» — про наше минуле і про сучасне, в українському контексті це зрозуміліше. Проте на фестивалях у Лейпцигу і Варшаві фільм зустріли дуже тепло. А в синематеці Мадрида ми демонстрували фільм у рамках проекту «Побачити Україну: DocudaysUA мандрує світом» і зал був заповнений глядачами.

— Які є механізми формування розповіді в авторському кіно? Чи може режисер документального кіно пропонувати героям певні дії?

— Документальне кіно — це, безумовно, бачення світу автором. Навіть якщо використовувати для зйомок лише камеру спостереження, яка фіксуватиме, хто заходить і виходить із приміщення, а потім самому відібрати кадри і змонтувати їх, отримуємо суб’єктивний погляд автора. У Ризі на Міжнародному фестивалі авторського документального кіно «Артдокфест» бачив фільм із назвою «Дорога». Автор не побоявся зробити свого роду перифраз фільму Федеріко Фелліні — його кіно зроблено із фрагментів відео, записаних на мобільні телефони, дорожні відеореєстратори, камери автомобілів та спостережень. Він узяв дозвіл в авторів відеороликів, вибрав різні фрагменти з аваріями, смішними ситуаціями та цікавими краєвидами — така безкінечна подорож по Росії. У результаті вийшов своєрідний зріз сучасного життя російського суспільства — і це також кіно.

Сьогодні швидкість виробництва фільмів дуже змінилася, темп життя пришвидшився. Звісно, є винятки, коли фільм знімають кілька років, проте зазвичай потрібно вкластися в рамки бюджету й часу. Я намагаюся не тиснути на людей, головне слово — «терпіння». Пригадую, ми знімали фільм «Живі» про трагедію Голодомору і спілкувалися з поважного віку людьми, які були дітьми в ті страшні часи. Вони багато пам’ятають, але, перш ніж ставити запитання, потрібно їх вислухати, поговорити з ними про нагальні проблеми, навіть про те, чи добрий врожай картоплі цього року… Усе залежить від того, з якою метою приходиш до людини — отримати інформацію чи розкрити характер. Потрібно мати час, щоби поспілкуватися, побачити людину в різних проявах. Я намагаюся відволікти її від камери. Наприклад, на столі стоїть банка квасолі. Я кажу: можеш розсипати її на стіл, перебрати? І людина забуває, що її знімають, спокійно розповідає — це один із простих способів створити комфортну атмосферу для співрозмовника.

— Якої межі не повинен переходити документаліст і якої межі особисто ви ніколи не перейдете?

— Кожен режисер, мабуть, ставить собі таке запитання і знаходить свою персональну відповідь. Якщо таку межу перейти, отримуєш тягар на свої плечі на все життя, адже з’являється відповідальність перед героєм фільму. Стосунки перестають бути лише виробничими або кіношними. Загалом головна проблема документального кіно — це стосунки з героями. Важливо не принижувати людину, показати її гідною. Люди, які погоджуються зніматись у документальному кіно, не завжди повністю свідомі того, на що підписалися. Тим часом режисер для багатьох людей також може бути знахідкою: живе людина, наприклад, у Золотоноші, а тут приїжджає знімальна група — і в людини з’являється відчуття, що вона потрібна. Формується своєрідна взаємозалежність між героями стрічки та кіногрупою.

— Як член Української кіноакадемії ви дивитеся багато фільмів? І чи є серед них документальні фільми, які ви можете неодноразово переглядати?

— Часто нашу Національну кінопремію «Золота Дзиґа» порівнюють із «Оскаром». Давайте не будемо весь час порівнювати — у нас є свої традиції, фільми. Так, я переглядаю багато українських фільмів — це вже звичка, така професія, коли постійно треба бути в сучасному контексті. Хоча телебачення я взагалі не дивлюся. На щастя, в нас відбувається багато фестивалів, зокрема й документального українського та зарубіжного кіно.

У мене не так багато фільмів, які я можу часто переглядати. Я дуже люблю, наприклад, польське та прибалтійське кіно. Маю певну програму фільмів, які показую своїм студентам — фільми, які змінили підходи та філософію ставлення до людини. Звісно, документальні фільми «старіють», проте потрібно студентам багато розповідати й пояснювати особливості часу, в який ці фільми були зняті.

— Ви викладали в Університеті Карпенка-Карого, працюєте зі студентами Школи журналістики Українського католицького університету, у вас своя Майстерня документального кіно. Хто до вас приходить навчатися?

— Майстерня документального кіно працює вже четвертий рік. До нас із дружиною Вікторією приходять навчатися вже дорослі люди — це їхній свідомий вибір. У нас складаються прекрасні стосунки, всі ми — друзі. Чимало людей приходить від самотності, щоби змінити своє життя, а є студенти, які справді хочуть щось сказати й шукають для цього відповідний інструментарій. Інколи люди думають, що ми дамо їм декілька ґаджетів і розкажемо, на які кнопки потрібно натискати, щоби вийшло гарне кіно. Інколи потрібно забути все, чого вчили викладачі, і відштовхуватися від своїх власних думок та почуттів. Це професія, яка потребує знань, думання, рефлексії, культури — лише тоді можна зробити кіно.

— А до яких тем найчастіше звертаються ваші студенти?

— Типова хвороба людей, які тільки починають знімати кіно, — це зйомки про свій внутрішній світ. Вони намагаються в десяти чи двадцяти хвилинах розповісти все, що знають та відчувають. Як казав Альфред Хічкок, у фільмі повинна бути одна, максимум дві теми, які хоче розкрити автор. Є багато студентів, які звертаються до концептуального кіно.

Кшиштоф Кесльовський, впливовий польський кінорежисер та сценарист, казав, що екран має властивості буквальної речі: якщо довго показувати ручку, то вона буде лише ручкою, проте коли її з чимось порівняти, виникне історія. Проблема в тому, що не всі мої студенти можуть виділити достатньо часу саме для кіно — у переважної більшості є робота, родина, проте вони приходять, знімають. Ми вкладаємо у студентів багато часу, сил та емоцій і приємно, коли вони їх нам повертають.

Якщо з десяти учнів принаймні двоє чи троє залишаються у професії і знімають фільми, я вважаю — це великий успіх. Один мій добрий приятель, відомий латвійській журналіст, документаліст і культуролог Абрам Кльоцкін казав, що документальне кіно не приносить грошей, а лише інколи — славу. В авторському кіно я працюю понад тридцять років, і, як на мене, це більше ніж професія, це певний спосіб життя.

— Як ви вважаєте, український глядач змінився протягом останніх років?

— У хорошого кіно є певний глядач, доволі маргінальний, і його не так багато. Коли ми бачимо під час фестивалю Docudays повні зали, коли 30–40 тис. людей дивляться протягом тижня програму фільмів і неможливо купити квиток, це ще не вся Україна. Фестивалі збирають свого глядача, цільову аудиторію. Загалом глядач сприймає кіно як розвагу, і щоби відпочити, не піде дивитися, наприклад, фільм Рубена Естлунда «Квадрат». Американський кінематограф тепер пропонує глядачу дорогу та серйозну розвагу — фільми з неймовірними технологіями, з якими ми не можемо конкурувати. Відомі режисери перейшли в індустрію серіалів і роблять це дуже класно та на високому професійному рівні, як-от фільм Паоло Соррентіно «Молодий папа». Документальне авторське кіно — це не розвага, глядачу потрібно вкладати свої власні думки, емоції та співпрацювати з автором.

— У жовтні стартував 14-й Мандрівний фестиваль документального кіно про права людини Docudays UA. Які фільми фестивалю вам заімпонували?

— Ідея фестивалю дуже правильна й хороша, там була хороша програма фільмів. Але для того, щоби глядач пішов на такі події, а він обов’язково піде, потрібно витратити чималі кошти на промоцію. Не так просто відірвати людину від домашньої комфортної атмосфери в погану погоду, «змусити» її піти в кінотеатр на авторський фільм. Необхідно витрачати багато праці та ресурсів, формувати культуру перегляду документальних фільмів. Проте скільки в нас у країні користувачів інтернету? У синематеці Мадрида, де ми представляли українське кіно в європейському світі, зокрема й фільм «Жива ватра» Остапа Костюка, весь зал був заповнений. Бюджет мадридської синематеки — мільйон євро на рік, відповідно, вони можуть зробити добру промоцію своїх заходів.

— Як ви вважаєте, українські глядачі готові до широкого прокату документального кіно? Будуть дивитися документальне кіно в кінотеатрах?

— Я би не сказав «у кінотеатрах», думаю, що в кінотеатрі. І нехай він буде на сто чи на двісті місць, як у Мадриді, проте буде збирати свою аудиторію. Це певна культура, традиція. Два роки тому ми були в Парижі і презентували фільм у невеликому кінотеатрі. Власники кінотеатру — поважного віку чоловік із дружиною, які показують авторські фільми, їхньому смаку довіряє певна аудиторія і в залі немає порожніх місць. Такий самий кінотеатр на сто місць розташований навпроти, і там теж завжди є глядачі. Коли в нас буде такий кінотеатрі і глядачі знатимуть, що там показують неймовірно цікаве документальне авторське кіно, я думаю, він також буде заповнений людьми.