Минулого місяця фінський журналіст Юссі Ніемеляйнен (Jussi Niemeläinen) завітав до Києва на Другу медіаконференцію Східного партнерства. Він уже 14 років працює в найбільшій газеті Фінляндії Helsingin Sanomat. Працював журналістом і редактором національних новин, а також міжнародного відділу.

Із 2010 по початок 2014 року Юссі був міжнародним кореспондентом видання в Москві. Тоді він часто приїздив до України. Не припинив цього робити й після того, як став працювати з Риги. Юссі володіє російською, що дозволяє йому вільно спілкуватися з героями його українських матеріалів. Але ми говорили англійською, засівши після конференції у фойє фешенебельного готелю Hilton. Юссі зізнається, що в своїх поїздках не звик зупинятися в подібних місцях.

На дискусії, присвяченій тому, як медіа захопити більшу онлайн-аудиторію, він стверджував, що кількість кліків не можна вважати основним інструментом вимірювання популярності видання. Адже є позитивні кліки, після яких читач повернеться знову, й негативні, коли розчарується — скажімо, через невідповідність заголовку змісту, й піде. Важливішим, на думку редакції Helsingin Sanomat, є «глибина перегляду» й той час, який читач приділить матеріалу. Із цим не посперечаєшся — але ж як же далеко до усвідомлення цього багатьом керівникам онлайн-медіа!

У розмові з MediaSapiens Юссі Ніемеляйнен розповів іще декілька несподіваних фактів про газету Helsingin Sanomat.

Про популярність і специфіку роботи газети Helsingin Sanomat

— Юссі, у своєму виступі ви назвали цифри тиражів газети, які нам здаються просто фантастичними. Почнімо з друкованої версії…

— Це справді дуже велика газета — як для маленької країни. Вона найбільша у Фінляндії й має довгу історію. Helsingin Sanomat була заснована в 1889 року під іншою назвою. Коли Фінляндія була під Росією, російська влада закрила газету й заснувала нову — із теперішньою назвою. Наразі наш тираж становить понад 324 тисячі друкованих примірників. Газета виходить щодня, її доставляють передплатникам додому ще до 7-ї години ранку. Річна передплата коштує 400 євро. Майже 60 % передплатників видання в друку також оплатили доступ до електронної версії, бо так дешевше. Це 200 тисяч людей — цієї цифри ми досягли цього літа.

— А скільки людей передплачує виключно електронну?

— Понад 60 тисяч. Загалом наше видання в онлайні та у друку щодня читає понад мільйон людей — це із п’яти з половиною мільйонів населення Фінляндії. Наш сайт — один із найбільш відвідуваних у країні.

— Як фінансується ваша газета?

— Helsingin Sanomat — це справді рідкісний випадок. Адже це найбільша газета в країні, яка проте не є таблоїдом, а належить до якісної преси. Ми є комерційним підприємством, тож за усталеною традицією отримуємо прибутки від передплати та реклами. У нашої газети немає спонсорів.

У Фінляндії передплата газет — це добре налагоджена система, якоюсь мірою навіть культура. Ще до 7-ї ранку читачі отримують свій примірник газети додому. Як правило, вони передплачують її на рік. Лише кілька тисяч нашого тиражу купується в кіосках.

У регіонах люди передплачують місцеву газету та нашу, бо в ній їх приваблює міжнародна й культурна журналістика. Дехто передплачує тільки п’ятничний і недільний випуски.

— Якою є ваша аудиторія? Чи передплатники друкованої версії — це переважно старші люди, а електронну купують молоді?

— Формально в наших дослідженнях молодою аудиторією уважають людей до 45 років — тож це відносне поняття… Звісно, в друкованої версії Helsingin Sanomat старша аудиторія за електронну. Проте онлайн нас щороку передплачують усе молодші люди. Справді юні зазвичай читають наше видання в друку, беручи примірник, який передплатили їхні батьки. Студенти й молоді працівники після 25 років переважно передплачують газету онлайн. Схоже, що ми змогли привабити молоду аудиторію, яка хоче читати нашу газету з айфона чи планшета. Моє покоління звикло до того, що новини онлайн — безкоштовні. А, як відомо, дуже важко фінансувати безкоштовний контент. От, скажімо, моя поїздка на фронт — дуже дорого коштує…А молодше покоління фінів звикло платити за онлайн-контент — навіть за гру Angry Birds.

— Як ви розподіляєте контент: чи всі матеріали з друкованого випуску є онлайн? У вас конвергентний ньюзрум, який створює матеріали і для газети, і для сайту, чи окремі?

— Весь наш друкований контент присутній онлайн. На сайті, звісно, навіть більше матеріалів, бо в газеті не для всього можна знайти місце.

У нас більше немає суто газетярів. Усі співробітники пишуть як для онлайну, так і для газети. І я також. Де б я не був, я сам додаю матеріал на сайт, розставляю фото по тексту, додаю гіперлінки, ще якусь інформацію. Ніхто в Гельсінкі не робитиме цього за мене.

В останні роки ми також намагаємося власноруч знімати й монтувати відео для сайту.

— Цікаво, скільки людей працює в ньюзрумі щоденної газети такого обсягу?

— Це десь 250 людей, які поділено між відділами національних новин, міських, культури, політики, бізнесу, спорту, лайфстайлу (подорожі, здоров’я, гастрономія) та спецпроектів. Останній відділ готує лонгріди і щомісячний додаток до газети — глянцевий журнал.

Про роботу журналістів-міжнародників

— Скільки у видання кореспондентів у регіонах та міжнародних кореспондентів? Як побудована ваша робота, які саме матеріали готуються з-за кордону, а які — у Фінляндії?

— Ми маємо чотири регіональні бюро у Фінляндії, де працює по одному журналісту. А редактори всі працюють із Гельсінкі.

У штаті Helsingin Sanomat вісім міжнародних кореспондентів: у Ризі, Москві, Пекіні, Стокгольмі, Берліні, Брюсселі, Лондоні та Вашингтоні. Звісно, є стрингери в інших містах та країнах.

Редактори не вимагають від міжнародних кореспондентів готувати якусь кількість матеріалів на тиждень. Буває по-різному. Все залежить від того, що відбувається в твоєму регіоні й решті світу. Пару тижнів тому більше уваги й, відповідно, місця на шпальтах приділялося урагану Ірма у Флориді, а також початку роботи Європарламенту після літа.

Закордонні кореспонденти нашому виданню потрібні не так для того, щоби писати новини — це можна робити й із Гельсінкі, як щоби розповідати щось цікаве й важливе для фінів із-за кордону. Хоча, звісно, деякі новини ми пишемо. Але не бачимо сенсу конкурувати з Reuters і писати про все, тож просто передплачуємо їхні новини.

Закордонні кореспонденти переважно готують репортажі. Дуже рідко розслідування — цим переважно займаються колеги в Гельсінкі.

Скажімо, два останні мої матеріали були не про Латвію. З відрядження до Білорусі я писав про «Захід-2017» (спільні стратегічні навчання Збройних сил Російської Федерації та Республіки Білорусь, які відбувалися 14–20 вересня 2017 року. — MS). А також побував у Польщі, звідки підготував історію про поточні політичну ситуацію, коли країна розділена.

— Попри глобалізацію й уніфікацію багатьох явищ у сучасному інформаційному світі, специфіка висвітлення подій у медіа різних країн — різна. У кожної є свої традиції та методи подачі матеріалу. У чому, на вашу думку, головна фінська особливість?

— Справді, в кожної країни щодо цього свій стиль… Але його часто неможливо пояснити. Проте у скандинавських країн, на мою думку, є одна спільна особливість. Усі ці країни — маленькі, але їхні мешканці багато подорожують. Тож міжнародні журналісти в нас дуже затребувані. Не так давно дослідження показали, що саме матеріали міжнародних журналістів нашої газети продемонстрували найкращі перегляди онлайн. Люди виявилися в цьому більш зацікавлені, ніж у внутрішній політиці.

Великі країни не так зацікавлені в тому, що відбувається за кордоном. А ми хочемо бути відкритішими.

Шведське радіо має десятки міжнародних кореспондентів, для Данії це також характерно. У нас якщо медіа хоче бути поважним — мусить мати своїх кореспондентів за кордоном. Десь таку кількість ж кількість, як у нас, має й фінський суспільний мовник Yle. Деякі інші газети і приватні телеканали теж мають по кілька людей.

— Це рідкісне явище. Адже останніми роками в усьому світі медіа перекладають значну частину міжнародної проблематики на плечі фрілансерів. Економлять, не відправляючи на постійну роботу чи в численні відрядження власних штатних працівників. Як це позначається на якості журналістики й у чому небезпека такого рішення?

— Не можу сказати, що це позначається на якості, адже в різних країнах є дуже сильні журналісти-фрілансери. Але в маленьких країнах, які мають свою мову, у фрілансера не буде багато замовлень. Щоб бути успішним фрілансером у Фінляндії, ти маєш бути справді відомим. Тому в подібних випадках журналісту краще вміти писати англійською.

У цілому ж цей тренд становить проблему. Адже, по-перше, медіа часто не платять достатньо грошей молодому журналісту, який вирушає в гарячу точку. А по-друге, він нерідко їде туди без страховки.

Про висвітлення подій в Україні та інтерес аудиторії

— А які матеріали ви готували з України?

— Я почав писати про вашу країну в 2010 році й не припиняв. Із 2010-го по початок 2014 року я був кореспондентом у Москві, тож писав про ще мирний Євромайдан. Мій колега замінив мене на початку лютого 2014 року. Тепер і я, і він пишемо про Україну.

Зараз я приїжджаю до вашої країни щонайменше раз на рік. В останні роки я переважно їздив на фронт. Тепер я тільки з цього боку працюю, а в 2014 році побував і з іншого — двічі їздив до вже окупованого Донецька.

Останній репортаж, який я написав — про мешканців однієї з вулиць селища Новгородське Донецької області, яка веде прямо до місця бойових дій. Також я висвітлюю політику, пишу про корупцію — скажімо, про випадок із Насіровим. Мені також подобається робити добрі історії про людей. Скажімо, я написав про киянина Володимира Чайку, який протягом багатьох років оздоблював інтер’єр власного під’їзду, й тепер він виглядає як палац (про це також писала Gazeta.ua. — MS). Писав про бар «Сплетни», який переїхав із окупованого Донецька в Київ, про підготовку до «Євробачення»… Я вважаю, ми маємо показувати, що в Україні люди живуть не тільки війною, а й іншим. Дуже важливо розповідати про хороший бік життя навіть із проблемних країн.

— Що вам як журналісту дав досвід висвітлення Євромайдану та війни в Україні, які спогади вони по собі залишили?

— Із Майданом у мене вийшла дивна історія. Я висвітлював мирні протести в листопаді, а коли побили студентів, був у Чечні. Приїхав лише за тиждень і написав уже постфактум. Потім стежив за подіями в січні й лютому, а коли сталася найстрашніша стрілянина в кінці лютого, мене на посаді міжнародного кореспондента в Москві саме замінював колега. Але в цілому я написав про Майдан чимало, й переважно звідси, а не з Москви. Ніколи не їздив у відрядження разом із російськими журналістами — спілкування з ними мені б заважало. Я, як правило, працюю один.

До Майдану я вже висвітлював такі складні процеси. А що стосується спогадів… Мені було справді дуже сумно через те, чим закінчився Майдан. Я не висвітлював події Криму й повернувся в Україну в червні, коли вже йшла справжня війна. На Майдані я встиг побачити ентузіазм, але не бачив кривавого кінця. І на війні я побачив пробудження нації, яке було таке сильне спочатку, але згодом стало ясно, що це за війна.

У цьому немає нічого хорошого — висвітлювати такі процеси. Це часто дуже засмучує. Для міжнародного кореспондента дуже важливо тримати під контролем свої емоції. Як тільки ти починаєш щось відчувати, варто припиняти цим займатися, бо інакше ти не зможеш робити репортаж, побачивши чиюсь смерть.

— Чи й досі події в Україні цікаві фінській аудиторії?

— Так, але не щодня. Коли я приїжджаю в Україну, я маю добре подумати, про що написати і як. Про сам факт війни люди вже знають, уже немає потреби публікувати фото бойових дій. Треба вигадувати, під яким кутом подати тему, як спонукати людину прочитати цю історію. Ось минулого вирішив написати про одну вулицю на війні, де можна почути різні голоси цивільних про те, як вони живуть і як війна на них вплинула.

— Чи достовірно фінська преса висвітлює ситуацію в Україні, на вашу думку?

— Помилки бувають, але невеликі. Фінські журналісти вже не використовують російські джерела інформації про Україну. Вони розуміють, що не можуть їм довіряти.

Я користуюся «Українською правдою», дехто також читає Kyiv Post. Ну і, звісно, багато хто звертається насамперед до матеріалів міжнародних інформаційних агенцій. Тепер я не знаю жодного медіа, яке би називало конфлікт в Україні громадянською війною. Ми називаємо це переважно «війною в Україні» чи «війною на сході України» і вказуємо, що вона відбувається за підтримки Росії.

Фото надані організаторами Другої медіаконференції Східного партнерства.