Сергій Горєвалов — доктор філологічних наук, завідувач кафедри кіно-, телемистецтва Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка, який більшість свого життя пропрацював журналістом — 49 років у професії, з них 36 — в армії. Закінчив Львівське військово-політичне училище в 1973 році, пізніше очолив кафедру журналістики, потім працював в Угорщині, Білорусі, Грузії, на Далекому Сході, вчився у Військово-політичній академії в Москві, працював у Чехословаччині.

MediaSapiens поспілкувався з паном Горєваловим про підготовку військових журналістів у Львові.

Пане Сергію, ви очолювали кафедру журналістики Львівського вищого військово-політичного училища впродовж семи років. Можете трохи розповісти про неї?

То була дуже серйозна й потужна кафедра, створена за часів Радянського Союзу на теренах Львівщини, а конкретно — Львівського вищого військово-політичного училища в 1961 році, де готували спеціалістів для 29 країн світу. Цю кафедру відкрили в училищі з тієї причини, що військових журналістів ніхто доти не готував.

Чого конкретно навчали на цій кафедрі?

На кафедрі військової журналістики було 19 викладачів, які займалися журналістикою. Професори викладали, зокрема, мову, літературу, літературну критику. Та передовсім нахил був на ті дисципліни, які би допомогли людині, що стикнулася з серйозною проблемою чи небезпекою — не в аудиторії, а на полі бою. Треба також розуміти, що є купа таких нюансів, як страхування, статутні норми, ба навіть знання того, як правильно слід оформити своє відрядження. Ось тепер, в АТО, неправильно оформлюєш своє відрядження — тобі не зараховується перебування там.

Загалом на кафедрі викладалося 72 дисципліни. Особливо важливими були такі, як «Робота журналіста в екстремальних умовах», «Робота журналіста під час війни». Закінчуючи училище, журналіст повинен був вміти їздити на танку, вантажівці, мотоциклі. Курсанти також проходили вогневу підготовку. Коли я закінчував училище, нас випускалося 60. Єдина людина, яка загинула з нашої групи і взагалі з військових журналістів СРСР, — майор Валерій Глєздєньов. Це трапилося під час виконання редакційного завдання на території Афганістану. Чимало з випускників ЛВВПУ працювали в розвідці, приміром, у Швеції, Англії.

Наскільки я знаю, було кілька спроб закрити ЛВВПУ, зокрема кафедру журналістики.

Одного разу, коли я очолював кафедру, до нас приїхали з Києва і сказали: «Все, училище закривається». Тоді я приїхав до столиці й виступив по телебаченню, на Першому. Це була демонстрація викладачів. Після мого виступу мені на рік затримали звання полковника, адже в Києві були «великі спеціалісти» в галузі військової освіти. За все треба боротися.

Чому ж кафедру врешті-решт закрили?

Якби я й далі був завідувачем кафедри, її би не закрили. За училище треба було боротися не один день, а роками. Київ був зацікавлений, щоби забрати журналістику під себе. Ось у Військовому інституті КНУ імені Тараса Шевченка є кафедра журналістики, однак її завідувач жодного стосунку до журналістики не має. Він був техніком літака.

Наскільки підготовка журналістів у Київському університеті відрізняється від того, що було у Львові?

Нині я читаю фотожурналістику нашим журналістам. У них немає уявлення, що таке дисципліна та відповідальність за матеріал. Для цього ж недостатньо сказати: «Ви повинні бути дисциплінованими». Щотижня потрібно видавати матеріал. Якщо це перший курс — то замітки, якщо другий — то репортажі. Тут уявлення не мають, як це — випускати газету. Людина повинна відчувати жанрову структуру. Якщо вони нічого не випускають, то як вони можуть її відчувати? Якби зараз хтось тут почув, що я вам кажу, то одразу були би претензії, мовляв, ти повинен, навпаки, нас захищати, це непатріотично. Та у Львові якщо в курсанта не було публікації, йому не давали звільнення на вихідні, наприклад. Він залишався, ходив у наряди. Але ж тут в наряди не ходять — не знають, що таке караул, тактичне навчання, взводне, ротне, батальйонне. Тобто тут готують офіцера-любителя, а не справжнього офіцера. Нині вкрай необхідна серйозна підготовка військових журналістів, бо без неї в нас немає нормальних матеріалів про АТО. Людина може побачити танк чи БМП, може побачити, куди стріляють, але, не маючи теоретичної бази, вона не знатиме, як це оформити у слова. Військовий журналіст — то група крові. Якось на круглому столі сказали, що цивільні ліпше одне одного знають. Та проблема в тім, що військова людина не сприймає цивільну так, як військового журналіста.

Однак військовий журналіст прикріплений до частини. Гадаю, що йому складно лишатися неупередженим.

Це залежить від багатьох обставин. Справді, ви з людьми переночували, з одного казанка їли, а вам потім писати про те, що вони не заправили техніку — проїхали 30 км, і техніка зупинилася. А хто за це відповідає? Командир. Отже, командира карають. Утім, функції журналіста такі, що йому треба не жаліти, а розповідати ту інформацію, яка є важливою. З одного боку, можна все полити брудом, та не побачити головного, а з іншого — заплющити на всі промахи очі. Та якщо цивільний журналіст може опублікувати те, в чому він не впевнений, то військовий журналіст відповідає за кожне слово у своєму матеріалі. Бо він має звання, посаду, він прикріплений до збройних сил. Кожен військовий журналіст працює у своєму секторі, збирає інформацію, аналізує та видає. Часом, коли чую якісь повідомлення по телебаченню, за стильовими особливостями я впізнаю авторів — своїх випускників.

Існує думка, що спеціалісти, які закінчили кафедру журналістики у Львові, нині планують інформаційні кампанії в Москві проти України. Чи навчали на кафедрі журналістики у ЛВВПУ технологій інформаційно-психологічного впливу?

Вам, мабуть, казали, що я жорсткий. Не дай бог, аби хтось із моїх студентів почав перекручувати інформацію, займатися дифамацією… Був один випадок, коли я вигнав людину з держіспиту за перекручування інформації. А за часів Радянського Союзу була єдина програма, й вона ніяк не змінювалася. Ця програма передбачала підготовку телевізійників, радійників та журналістів за напрямом преси. Особливо ні про які технології не йшлося. Тут, у Львівському училищі, готували спеціалістів із преси, а інформаційно-психологічна база була більш замаскована, цього навчали військові спецпідрозділи в Москві.