Бен Мозес найбільше відомий як автор та співпродюсер фільму «Доброго ранку, В’єтнам!». Його телевізійна й кінематографічна кар’єра в Голлівуді та Нью-Йорку триває вже 40 років, а твори з його доробку одержали численні нагороди, зокрема були номіновані на «Еммі» та премії Американської кіноакадемії.

Восени американський документаліст завершив роботу над документальною стрічкою про Майдан «I am a Ukrainian: personal stories of a revolution» («Я українець: особисті історії революції»). В Україні стрічка з'явиться у відкритому показі: Бен Мозес зізнався MediaSapiens, що має намір подати її на міжнародний фестиваль документального кіно Docudays UA, який відбудеться в Україні в березні.

Стрічка пана Мозеса є телевізійним документальним кіно. Щоби розповісти історію Революції гідності, режисер обирає двох героїв — колишнього журналіста й депутата Андрія Шевченка та колишню студентку КНУ імені Тараса Шевченка Юлію Марушевську, які нині є відомими публічними особами в Україні. З одного боку, стрічка Бена Мозеса дуже особиста, а з іншого — формує уявлення про Майдан як про історичне явище, надає потужний бек та роз’яснення ходу подій, а тому є прикладом того напрочуд необхідного Україні медійного продукту, що сприяє правильному розумінню процесів усередині країни в іноземного глядача.

Американський режисер поділився з MediaSapiens не лише історією створення стрічки, а й особливостями та принципами зйомки документального кіно як такого. Протягом 14 років він викладає принципи виробництва художніх і документальних фільмів в Університеті Каліфорнії у Лос-Анджелесі й виступає з лекціями про кіновиробництво по всій Америці та Європі. 

Про головних героїв стрічки

«I am a Ukrainian: personal stories of a revolution»

Бене, коли ви опинилися в Україні вперше?

У 2008-му. Я знімав фільм про Помаранчеву революцію.

Коли ви прибули сюди знімати стрічку про Революцію гідності, чи мали ви вже сформоване уявлення про те, якою вона має бути?

Я приїхав у гості до свого друга Андрія Шевченка, ми повинні були поговорити про фільм, над яким я працював в Америці (мається на увазі стрічка про Андрія Шевченка «У відчайдушних пошуках демократії». — MS). Вони з Юлією (Марушевською. — MS) зустріли мене, а тоді запропонували лишити валізи в готелі й піти з ними на революцію. Я ж відповів їм на це: «Ви про що взагалі?». Так я опинився на Майдані. Тож по приїзду навіть не припускав, що знову зніматиму стрічку про протести в Україні.

Ви тоді вперше зустріли Юлію Марушевську?

Ні. Вони з Андрієм друзі. Ми якось вечеряли разом у сімейно-дружній компанії, коли я показував свій фільм «A Whisper to a Roar» на Docudays.

Чому ви так зацікавилися Україною?

Я не так цікавився Україною, як своїми друзями. Сюди приїхав у 2008-му, працював над стрічкою про революції та диктаторів. Розповідав історію про Георгія Гонгадзе, а також про Андрія Шевченка, оскільки він відіграв важливу роль у Помаранчевій революції. Андрій забезпечив цілодобову трансляцію подій із Майдану на 5-му каналі. Багато людей вважали його героєм, оскільки влада хотіла його ув’язнити, його змушували замовкнути, проте 5-й продовжував мовити.

Скільки часу ви працювали над фільмом?

Два роки. Навіть більше. Оскільки напередодні я планував роботу над іншими проектами, і вже почав зйомки однієї стрічки. Але почалася революція, і я вирішив, що все відкладу і зніматиму про Майдан.

Як ви зрозуміли, що Юля та Андрій стануть героями вашої стрічки?

Під час протестів вона побачила в мене камеру (вона, власне, й була однією з тих, хто потягнув мене на протести) і сказала: «Допоможіть мені записати відео англійською для решти світу». Вона була дуже наполегливою. Я був із нею, коли вона інтерв’ювала людей на Майдані, запитувала, чому вони там, що думають, що роблять. Поки я був тут, ми зробили невелике відео, яке завантажили на Youtube. Його подивилися близько 10 тисяч людей.

Потім я повернувся додому. Коли на Майдані почали вбивати учасників протестів, Юля відправила мені листа, дуже потужного листа. Я надсилав його багатьом друзям. Всі, хто його читали, плакали. Тоді я сказав, щоб вона записала це на камеру й сказала світові те, що сказала мені. І вона це зробила. Коли відео переглянули 7 мільйонів разів у 230 країнах за два тижні, я усвідомив, що вона може змусити людей слухати про Україну.

Андрій на той момент уже був відомим та впливовим як особистість. Вона була новенькою, студенткою, якої ніхто не знав, але вона змусила весь світ слухати. Я зрозумів, що через них зможу розповісти історію революції.

Чи мали ви якісь сумніви у зв’язку з тим, що ваш головний герой Андрій Шевченко — нині політик?

Він не був мені цікавий як політик. Він цікавив мене як людина, як українець. Ще раз наголошую — я не мав жодних планів щодо цього фільму. Те, що він робив, було важливим, адже могло спричинити зміни.

Ви знімали всю стрічку самотужки?

У фільмі я практично все робив сам, у мене не було грошей для зйомок. Здебільшого, коли вирішують знімати документальне кіно, шукають спонсорів. Та моє рішення було спонтанним, тож я мав обмежені ресурси. 

Про фінансування і зйомку документального кіно

В Україні дуже складно знайти фінансування для документального кіно. Ба більше, українські канали взагалі не виявляють зацікавленості ним. Тож документалісти часто знімають стрічки власним коштом.

У США та ж сама ситуація. Я викладаю документалістику в Каліфорнійському університеті впродовж 14 років, і в перший же день занять я завжди кажу своїм студентам: «Якщо у вас немає купи грошей або якщо ви не готові бути бідними тривалий період, покиньте мій клас». Для документального кіно потрібна пристрасть. Це, до речі, була перша стрічка, яку я знімав власним коштом.

Бене, як ви готуєтеся до зйомок? Наскільки важливою взагалі є підготовка?

Я малюю собі уявну план-схему. Коли починаєш знімати, в тебе є якийсь план, та його навіть планом складно назвати. Ти розумієш, що маєш розповісти історію так, аби її слухали. Ти маєш розповісти казку. Але це має бути правдива казка.

Перше, що треба зробити — поставити собі питання, чому ти хочеш зняти саме цю історію. Далі потрібно зрозуміти, як ти це робитимеш. Кожен герой у кожній історії повинен мати свою «арку», тобто він має пережити певний досвід, що його змінить.

Взагалі підготовка — це масштабний етап. Потрібно зрозуміти, чому саме цей герой, чи говоритиме він відкрито, особливо коли його оточуватиме купа всілякої техніки: камери, мікрофони, світло. Треба мати план усього фільму, й цього плану треба дотримуватися. Але, як це завжди буває з документальним кіно, вас чекатиме маса моментів, коли траплятиметься щось таке, чого ви аж ніяк не очікували. Ти не знаєш, що скажуть тобі люди. Ти тільки можеш мати якісь здогади.

Моя викладачка з документалістики якось спитала, чи уявляю я собі кінцівку свого майбутнього фільму, чи знаю, як він може завершитися. Нині це для мене проблема, бо я не знаю, як він може завершитися.

Прекрасно! Якщо знаєш, чим закінчиться документальний фільм, його не варто знімати! Адже в тому, що ти не можеш передбачити розвитку подій, у тому, що ти не можеш знати напевне, що скажуть тобі герої, й криється насолода документального кіно. Я не мав ані найменшого уявлення, що Юлію Марушевську призначать керівником Одеської митниці. Вона була студенткою Київського університету, її ніхто не знав.

Що ви про це нині думаєте?

Я думаю, що це чудово. Я й раніше знав, що вона надзвичайно розумна та мудра, й любить свою країну. Щиро кажучи, я ще ніколи не зустрічав нікого подібного. Тож знав, що вона особлива. Через півгодини після знайомства я спитав: «Ти хочеш бути голлівудською кінозіркою чи хочеш стати президентом своєї країни? Тому що маєш обрати щось одне». Юлія на це розсміялася. І погляньте, що сталося за два роки! Те ж саме з Андрієм. Ми лише були з ним на Майдані, брали участь у протестах. Люди тримали на руках дітей, співали, танцювали. А потім побили студентів. І це викликало народний гнів. Тоді ще ніхто не знав, що на Майдані вбиватимуть, ніхто не знав, що там кидатимуть коктейлі Молотова. Ви мене розумієте, адже ви були там. І як же я міг передбачити це, коли пішов із Андрієм і почав знімати? Я думав, що його переоберуть, я думав, що він знову опиниться в парламенті. А він у результаті вирушив у Канаду. (За результатами дострокових виборів 2014 року Всеукраїнське об'єднання «Батьківщина» здобуло 19 місць у парламенті. Андрій Шевченко був у списку під 20-м номером. 24 вересня 2015 року Президент України Петро Порошенко призначив Андрія Шевченка послом України в Канаді. — MediaSapiens.)

Про Дон Кіхота, лак для нігтів і звуки

Як слід розповідати історії?

Важливо пам’ятати, що в кіно історія не розповідається лише словами самих людей. Її також розповідають картинки, які ми бачимо, поки люди говорять. До прикладу, я знімав фільм про людей, які голодують у Штатах, про людей, яким нічим годувати свою сім’ю. Однією героїнею була жінка, яка мала двох дітей. Коли я опинився в неї вдома, вона сказала, що їй бракує грошей, аби прогодувати дітей ще місяць, допоки не отримає хоч якусь допомогу. Сказала, що тяжко працює весь час, але не має вдосталь грошей. І поки вона мені розповідала про своє життя, я роззирнувся навколо й помітив маленьку скульптуру Дон Кіхота. Як би ви могли пов’язати Дон Кіхота з цією історією?

Людина, яка вірить у найвищі ідеали та водночас здійснює кумедні «подвиги». Вона живе у вигаданій реальності, будує повітряні замки, постійно намагається і…

…і постійно зазнає провалу, хоча й далі не припиняє спроб. Саме так. Тож поки вона розповідала, я показав зображення Дон Кіхота. Хоча аудиторія й не сприймає цього свідомо, не думає про це, та вона відчуває. І про це слід пам’ятати.

Жінка також мала книгу, що називалася Desperate leap for life. У цій книзі герой стрибає зі скелі. Так само й вона зневірено стрибає, постійно хапаючись за життя.

Коли ж вона говорила про відсутність грошей, я підійшов до холодильника і відкрив його. І знаєте, що я в ньому знайшов? 20 пляшечок лаку для нігтів різних кольорів і майже ніякої їжі. Тож на її словах про те, що в неї немає грошей, аби прогодувати дітей, я показав лак для нігтів. Часом картинки говорять більше за слова. Тому так важливо мислити образами.

Зі стрічки «IamaUkrainian: personalstoriesofarevolution» помітно, що ви не забуваєте не тільки про важливість візуального, а й про звуки.

У цьому фільмі я багато працював над звуком. У ньому взагалі багато звуків. Ми прагнули таким чином зробити його рівнішим і передати глядачеві відчуття простору. Мені хотілося, щоби простір виходив за межі картинки.

Як на мене, «IamaUkrainian: personalstoriesofarevolution» — більше для іноземців, аніж українців. На початку стрічки мені було складно позбутися цього відчуття під час перегляду.

Так і є, він англійською, і куди більше для мого народу.

Щоправда, пізніше він таки зачепив мене.

Ви плакали?

Так. Складно було втриматися, коли в загиблого шукали імена друзів у телефоні, щоби повідомити про смерть, намагаючись оминути контакти матері чи коханої.

Чи маєте вже якісь плани щодо дистрибуції стрічки?

Маю деякі плани щодо показу в Європі та США. Я ще матиму розмови про це у Вашингтоні та в Парижі. Думаю подавати його на Docudays, а також на Berlinale.

Що було найтяжчим під час створення фільму?

Монтаж. А також намагання організувати зйомку з кожнісінькою людиною, необхідною для стрічки. Андрій багато подорожував. Я був у Лос-Анджелесі, а він тут. Потім він поїхав до Лондона. Я сказав: «Андрію, ти збираєшся на BBC, я хочу приїхати і знімати тебе там за роботою». Він заперечив, мовляв, це ж трапиться так швидко, там не буде часу. На що я відповів йому: «Андрію, ти потрібен мені для фільму».

У них було сила-силенна своїх важливих справ, і тому вони не думали про мій фільм як про найважливішу річ у своєму житті. Мені дуже пощастило з Юлею, тому що вона сама приїхала до США, і я всюди ходив за нею. Проте Андрій був то в Будапешті, то в Лондоні, й за ним я слідувати не міг.

Скільки часу ви провели на Майдані?

Три тижні, перші три тижні до Різдва.

Звідки ви отримали кадри пострілів снайперів, а також деякі інші, зняті не самотужки (це помітно у фільмі)?

Дещо я отримав із телебачення, але більшість мені надали у «Вавілоні'13». Я знав, що вони знімали, тож попросив у них — і ми уклали угоду.

Ви бачили багато українських фільмів про Революцію гідності?

Жодного. Я виробив для себе правило: якщо я знімаю стрічку, то не дивитимуся жодної іншої, що стосується цієї ж теми, поки не закінчу свою. І я все ще не бачив фільму «Зима у вогні» (Winter on fire). Але дуже хочу подивитися.

***

На вашу думку, нині, після Майдану, Україна рухається в правильному напрямі?

Головним є те, що це стало можливим — рухатися. Так, потрібно підніматися, боротися з корупцією. Та зараз це можна робити. Зараз для цього сприятливий час. І треба заоохочувати людей це робити. Інакше життя будуть втрачені марно.

Чи не боялися ви, працюючи над стрічкою, розтлумачити щось неправильно в силу того, що не живете тут?

Я не шукав навпомацки в темряві. В мене було багато друзів, які супроводжували процес створення фільму, багато експертів, які розповідали мені, що відбувається, зрештою, я був тут багато разів. Крім того, я безліч разів показував уривки фільму різним людям і просив їх сказати, чи це правильно. Показати все правдиво й точно — це моя робота. Інша справа, що хтось може вгледіти пропаганду. Але цей фільм не пропагандистський. Тому що пропаганда — це нав’язування чогось, що не є правдою, це маніпулювання фактами — наголос на одних і приховування інших.

Водночас я навчаю своїх студентів, що немає такої речі, як абсолютно правдиве документальне кіно, кіно, в якому немає брехні. Тому що ми люди, тому що в кожного з нас є свої почуття. Потрібно досліджувати питання, намагатися дізнатися якомога більше, та неможливо бути об’єктивними. Не існує такої речі, як об’єктивний фільм. Мені часом студенти кажуть: «А якщо я просто поставлю камеру туди, і вона просто буде знімати без мене?» На що я відповідаю: «Гаразд, та рішення поставити камеру саме там — це вже суб’єктивне рішення».

Скільки часу вам знадобилося, щоби відчути Україну рідною?

Кілька років тому, ще до початку революції, ми з Андрієм часто виїздили за межі Києва. Юля також брала мене в Полтаву. Ще я побачив Бессарабію, Миколаївщину. І я, знаєте, зачарований цими місцями. Вони нагадали мені дім, у якому я ріс, коли був дитиною. Моя бабуся жила у схожих місцях, тільки в США. Мені тут дуже комфортно. Всі, з ким мені випадало спілкуватися тут, напрочуд милі. Тож в Україні я почуваюся так, ніби я в Америці, але й разом із тим дуже відчувається, що це таки інша країна.