Наталя Шевченко та Михайло Богомаз справді унікальне подружжя — ледве не весь свій час вони проводять не просто в мандрах, а в «фотополюванні» за дикими тваринами та рідкісними рослинами.

Наталя закінчила Могилянську школу журналістики, а до цього отримала диплом бакалавра екології. У Михайла — також природнича освіта. Ще зі студентських років пара займається охороною природи, намагається поширювати знання про природу. Та справді серйозна можливість реалізувати свої прагнення та вміння з’явилася з появою українського National Geographic. На сторінках журналу за два роки вийшло 9 їхніх матеріалів, що дуже багато, адже деякі з них готувалися більше року.

Ми поговорили з Наталею та Михайлом про те, як склалося їхнє професійне життя після закриття «National Geographic Україна» та ситуацію з науково-популярним контентом в українському медійному просторі.

Наскільки цінним для вас був досвід роботи в журналі «National Geographic Україна»? Що це вам дало?

Михайло: Це нарешті дозволило бути більш зібраним, працювати гарантовано на результат. Це вселило відчуття відповідальності за якість того, що ти робиш, і розуміння, для чого ти це робиш. До цього ми підходили до процесу дуже творчо: взяли якусь територію, в книжці прочитали про якусь рослину, поїхали туди, щось поробили, сфотографували чи ні — байдуже… А тут уже все: є завдання редакції, є чітка мета — ти або зробив, або не зробив.

Наталя: Тут є видимий результат: ти не знімаєш собі в шухляду чи для якихось фотосайтів. Коли твої фото публікують, ти зовсім інакше все сприймаєш. Якщо провести аналогії, то це ніби ми знімали кліпи на YouTube, а тут нас запросили знімати повнометражні фільми. Це такий собі вихід у відкритий космос. Раніше ми просто не уявляли, скільки може піти часу на виробництво того чи іншого матеріалу. Один із них ми готували півтора роки, паралельно займаючись і іншими темами. Потім зрозуміли, що це дуже складно — треба концентруватися на чомусь одному, а не брати на себе 10 тем.

Коли ви зрозуміли, що хочете бути настільки вузькоспеціалізованими фотографами й що це ваша ніша?

Михайло: Завжди, коли опинявся на природі, мені не лише хотілося подихати свіжим повітрям, а щось звідти винести, хотілося, щоб був якийсь сенс, результат. Раніше ми займалися природоохоронною діяльністю в громадській організації, зараз теж — але меншою мірою. Та коли ти працюєш із купою паперів — результату відразу не бачиш. Натомість фотографія дикої природи — це така форма роботи, коли відчуття того, що я роблю, й отриманий результат — найбільш гармонійні. Як на мене, NG — це гуманітарно-екологічно-освітня платформа. Тобто ти не доносиш інформацію про «Червону книгу України» на сайті фотографів, а можеш повідомити свої відчуття та знання про екологічні небезпеки ширшій аудиторії.

Тобто ви хочете, щоби результати вашої роботи побачила якомога більша кількість людей?

Наталя: Навіть не нашої роботи — в першу чергу хочеться, щоби знання про природу та її взаємодію з людиною не залишалися у вузьких колах екологів, а виходили за ці межі, до звичайних людей. NG — це дуже якісна освітня платформа. У Михайловому випадку, мені здається, він ще з народження вирішив, що буде займатися природою. Я з дитинства обожнювала походи в зоологічний музей, пригадую мої паломництва в ботанічні сади… Але в фотографії я пробувала різні форми, зокрема репортаж. Зрозуміла, чому в цій сфері так мало жінок, бо це дуже важка фізична праця і це не моє. Також я завжди знімала пейзажі. В нас із Мішею такий тандем: він займається анімалістикою та макрозйомкою, а я — пейзажами. Також можу репортажі робити, якщо треба для матеріалу. Не обмежуюся тільки природою.

Ти, крім фотографа природи, є ще й журналістом…

Наталя: Моя роль у National Geographic була саме журналістська. Тільки в одному матеріалі було використано переважно мої фотографії. А зазвичай це були мої тексти, а світлини — Михайлові.

Після того, як NG в Україні закрився, ви продовжили займатися тим, чим ви займалися?

Наталя: Чи є життя після NG? (сміється) Складне. Для нас закриття журналу було ще одним викидом у відкритий космос. Адже ми вже уявляли, як працювати, які теми цікаві редакції, мали певні задуми… на десять років наперед (сміється). Та все одно завжди сприймали український NG як дуже хороший стартовий майданчик.

Одного разу я прочитала на сайті «Тексти.org.ua», що вони хочуть бачити в себе репортажі рівня «National Geographic Україна»… насправді в системі ти не дуже все помічаєш, і лише потім розумієш, який досвід ти отримав.

Ми думали й про інші журнали, не концентрувалися лише на ньому, адже для виживання фрілансеру треба публікуватися в багатьох виданнях. Ми планували виходити не тільки на українському, але й на інших ринках. Бо український, зрештою, нічого іншого й не пропонував. Та все ж серйозно ми замислилися про інші варіанти лише після закриття журналу. Це, з одного боку, була моральна криза, а з іншого — поштовх.

Поштовх до чого? Що саме ви робите зараз?

Наталя: Матеріал, який ми не встигли зробити для українського NG, підготували для російської версії журналу. Підготовка до випуску там триває довго — така їхня особливість. В американському натомість інша особливість: теми там затверджують, як мінімум, на рік вперед. Є також можливість робити невеличкі матеріали на сайт, але для роботи з американським NatGeo треба мати справді дуже високий рівень англійської. Хоч у мене й хороша англійська, розумію, що зараз цього недостатньо.

Саме через мову ми й зупинилися на російському варіанті National Geographic, попри політичні моменти. Можу писати російською мовою, це моя рідна мова, адже росла я в російськомовній родині. Тобто писати для польського, грузинського чи американського журналу для мене складно — мова є визначальним фактором. Хоча, зрештою, і його можна подолати.

Михайло: Залишаються також поточні проекти, які ми планували знімати. Крім того, хочемо переходити на мультимедійний рівень, збираємо для цього людей.

Наталя: Ми не плануємо обмежуватися лише мережею National Geographic.

Є програми про подорожі, але вони більш розважальні. Хоч і науково-популярні є ентертейнментом, та це ентертейнмент навколо науки, а не про те, де добре поїсти й поспати.

Науково-популярна ніша в нас пустує, тож у якийсь момент ми задумали створити власну передачу. Ведучим, наприклад, буде Міша, бо він дуже харизматичний, а я буду режисером. Хоч досвіду на телебаченні в нас немає, та й у журналістиці ми не так давно, щоби бути, наприклад, редакторами, однак зараз така ситуація, що «хто, якщо не ми?» У нашій країні молоді люди можуть досягати успіху (це не ті західні держави, де в 25 років ще тільки каву розносять, а на серйозну роботу можуть розраховувати у 40 років). Гіпотетично, в нас є шанси втілити свою мрію, щоби в Україні з’явився продукт рівня National Geographic.

Михайло: Мене дратують поширені уявлення українців про природу. Це якісь соняхи на сході сонця або «жито-пшениця-всяка пашниця» на тлі неба. Все.

Наталя: Так, уявлення українців про власну країну — обмежені, ми думаємо, що в нас бідна природа, нічого нема. В нас говорять про природу в контексті «вовків, які їдять людей», змій та кліщів. А наша країна — друга за біорізноманіттям у Європі й ми поступаємося Франції лише тому, що там Середземномор’я і в тамтешній, теплішій, кліматичній зоні за визначенням більше видів.

Україна — це величезна держава, в якій багато природних зон, є дуже цінні території (в європейському й навіть у світовому масштабі). Українці цього не знають. Може, й знають про національні парки, але де вони, яка їхня цінність, як там поводитися, що таке «Червона книга», що треба охороняти, а що, навпаки, не треба — не знають.

А в нас немає видань про природу, хоч є що знімати. В Білорусі, набагато меншій країні, є, наприклад, і передачі, й документальні фільми, багато хто займається зйомкою природи, багато чого відбувається. Соромно, що в Україні взагалі немає платформ, де такі роботи можна демонструвати, окрім власних сайтів.

Якось я міркувала про це і зрозуміла: наявність науково-популярних платформ свідчить про те, що в державі є ідеологія й держава себе якось позиціює в світі. А до Майдану, в принципі, Україна себе ніяк не позиціювала ні в світі, ні всередині, не було жодної ідеології. Як на мене, існування науково-популярної літератури є ознакою того, що в країні все добре з саморозумінням і самопозиціюванням. Якщо ж такої інформації немає — то країна є постколоніальною й цю нішу займає продукція іншої країни.

Чи є у вас конкуренція серед українських професіоналів?

Наталя: Я особисто проти конкуренції, я за співпрацю. В нас є колеги, але їх можна перерахувати на пальцях однієї руки. Люди, на яких ми орієнтуємося, — не українці.

А у вас немає побоювання, що, оскільки йде війна, тема природи — не на часі?

Наталя: Ні, немає. По-перше, тема війни не настільки звучить, як раніше, а по-друге — війна, навпаки, підвищила цікавість самих українців до України. Ми почали говорити про свою країну, нарешті почали цікавитися.

Михайло: Зараз, якщо проаналізувати, всі великі сайти публікують матеріали на кшталт «Топ-17 мест, где можно посмотреть на речку».

Наталя: І дуже багато почало з’являтися сайтів про подорожі, котрі орієнтовані саме на Україну. Інфляція слугувала, якоюсь мірою, на користь внутрішньому туризму й зацікавленості Україною як такою. Оскільки, коли ти вже не можеш нікуди виїхати, доводиться радіти тому, що є. А радіти, виявляється, є чому, й коли ти це усвідомлюєш, починаєш цінувати те, що ти українець, інакше до цього ставитися.

Я розумію, що ця ніша в будь-якому разі буде зайнята. Хотілося б бути одними з тих, хто робить хороший якісний продукт, доносячи українцям інформацію про ту землю, на якій ми живемо. А живемо ми у благодатній зоні, «землі обітованій», адже природні умови тут — просто розкішні. Якщо ми почнемо це усвідомлювати й цінувати, то дуже сподіваюся, що в українців зміниться ставлення до природи. Тому що всі проблеми в нас — від нашої ж діяльності.

Михайло: От чим пишаються американці? В Білому домі в них висять картини національних парків — для них це символ. Запитай українця, чи асоціює він себе з чимось природнім — це, мабуть, буде картопля, й більш нічого (сміється). Або соняшник. У кращому випадку — лелеки або журавлі.

Наталя: І то люди часто не розрізняють чаплю, лелеку й журавля. В той час як у Європі дуже розвинений birdwatching (спостереження за птахами, любительська орнітологія. — ГБ), люди навіть змагання проводять між собою. В нас коли екологи кажуть, що забудовують Кінбурнську косу, люди дивуються: «Що таке Кінбурнська коса? Це де?» А Кінбурнська коса та розташований поруч острів Джарилгач —  це найбільш дике місце всього чорноморського узбережжя від Туреччини до Болгарії. Саме там море найчистіше, це острів життя, де повно риб та інших організмів. Мало хто знає, як створювали «Асканію-Нову», як люди сиділи в тюрмах за те, що оберігали заповідник. Тобто наша природа пов'язана і з історичними подіями — тут є про що розповідати.

Дуже би хотілося, щоби в нас вийшло організувати платформу. Цікаво, що коли ми про це подумали, а потім зустрілися з колегами з природоохоронної сфери, вони запропонували нам започаткувати саме те, про що ми думали. Тобто, як ми вирішили — це доля, тож цим треба займатися. Українці повинні оцінити цю ініціативу. Бо ажіотаж довкола NG свідчив, що є голод на такий продукт.

Наприкінці нашої розмови Наталя розповіла про одні з найбільш цінних світлин  їхньої колекції.

Автор фото: Михайло Богомаз

Фото тетерука, перше, яке ми зробили зі спеціального фотосховку. Єдина можливість зняти цю пташку в нас була навесні 2013 року. Проте наприкінці березня випав сніг, а тому токування затрималось аж на… три тижні. Сказати, що це нам переламало весь графік зйомок і підготовки матеріалу для «National Geographic Україна» — нічого не сказати. Оскільки попереднє місце, де спостерігали за токуванням, було затоплене, довелося шукати нове. Це тривало два тижні. Цю світлину ми зробили останнього дня, перед «дедлайном» подання матеріалу. Небо було захмарене, сонце довго не виходило. Ми були в напрузі, адже відсутність фото означала би відсутність статті в номері. Михайло встиг піймати півня за кілька хвилин, поки вийшло сонце.

Автор фото: Наталя Шевченко

Ця фотографія була зроблена, коли ми готували матеріал про журавлів. Михайло збудував сховок і вирішив приманювати їх на кукурудзу. Це спрацювало. До нас прилетіла пара, яка до початку висиджування яєць щодня прилітала й харчувалася перед нашим об’єктивом. Ми прозвали їх Іваном та Марічкою. Прилітали щодня в один час — перед світанком. Їхній крик дуже пронизливий, спросоння можна злякатися. На цьому фото Іван (ближче) та Марічка (подалі) почули крик іншого журавля й відганяють його, рухаючись назустріч конкурентові.

Автор фото: Михайло Богомаз

Побачити й сфотографувати лося в Україні дуже складно. По-перше, в нас їх мало, зокрема через браконьєрство. Ті особини, що є —  дуже лякливі й не підпускають близько до себе. За півтора роки підготовки матеріалу про Регіональний ландшафтний парк «Міжрічинський», де лосів чи не найбільше в Україні, нам вдалося зробити лише цей кадр. Міша зняв його восени зовсім випадково, просто дорогою до іншого об’єкта. Допомогли молодість тварини та період гону, коли самці втрачають пильність.