Наприкінці квітня виповнився рік, як радіопроект «Ми разом» вийшов в телеефір. За словами творців проекту, це програма для тих, хто й далі хоче залишатися в Україні — мирній країні з гідним і якісним життям і хто готовий нести відповідальність і щось робити для того, щоб життя налагоджувалося вже зараз.

Спочатку програма «Ми разом» виходила на «Першому Ukraine», а з вересня 2014-го — на каналі «24». Враховуючи конвергентність «Радіо Свобода», проект виходить у прямому ефірі на радіо, сайті, а згодом і на телеканалі. Програма має сторінку на сайті «Радіо Свобода» та у Фейсбуку.

«Незважаючи на те, що в нас живуть різні люди, в них різні погляди, в побуті вони користуються різними мовами й мають різні смаки, водночас у них однакові проблеми і бажання. Люди хочуть жити гідно, в мирній самодостатній країні, і бачать, що саме їм заважає це робити. І тільки коли вони разом об’єднуються, можуть щось змінити на краще», — каже Ірина, яка задумала цю програму ще в часи Помаранчевої революції, коли Україну намагалися поділити на сорти.

— Ірино, Олено, кому належить ідея програми «Ми разом»?

Ірина Штогрін: Цю програму придумала я, але спочатку у форматі радіопроекту. Як журналіст і свідок того, що відбувалося на Майдані 2004 року, я була обурена, що деякі сили весь час намагаються розділити Україну, пам’ятаєте ту «прекрасну» мапу? Думаю, такі ідеї тоді були не лише в мене, бо було зрозуміло, що тут реалізовується спеціальний проект, щоби розділити людей. Спочатку це пробували робити за мовним принципом, потім поділили на сорти. Але війна внесла свої корективи. Й коли постало питання, які нові проекти треба розвивати «Радіо Свобода», я сказала, що нам треба робити програму, яка би об’єднувала. Незважаючи на те, що в нас живуть різні люди, в них різні погляди, в побуті вони користуються різними мовами й мають різні смаки, водночас у них однакові проблеми і бажання. Люди хочуть жити гідно, в мирній самодостатній країні, і бачать, що саме їм заважає це робити. Й тільки коли вони разом об’єднуються, можуть щось змінити на краще. Це стосується й сусідів у під’їзді, і громади маленького містечка, й людей, які збираються на майданах, щоб показати, чого вони хочуть. Після тривалого обговорення назви програми, я запропонувала знайти найпростішу формулу, яка би відповідала нашій ідеї. Назва «Ми разом» підійшла якнайкраще.

Таким чином 2012 року ми почали робити радіопроект.

— У чому полягає основна ідея програми?

Ірина: Задум був такий: ми беремо якийсь фокус і в різних регіонах знаходимо людей, які бачать цю проблему і пропонують свій спосіб вирішення. Вдалою ми вважаємо ту програму, в якій бачимо, що абсолютно не змовляючись, не розписуючи в деталях, а лише зазначаючи кореспондентам тему, ми з різних регіонів отримуємо фідбек у вигляді готових матеріалів, у яких люди різними мовами, з різним поглядом на життя кажуть одне й те саме. І показують, що вони роблять одне й те саме. Тобто ідея «Ми разом» реалізується на практиці.

У заставці програми ми спробували передати, що слово «укроп», яке вчепили українцям, виявилося дуже влучним. Адже кріп — це унаочнення сили об'єднання. Як із насінини кропу (сама вона як планета обертається в космосі нашої заставки) виростає рослина, яка може засіяти все навколо. Так і одна активна хороша людина «засіває» своїми ідеями простір навколо себе і знаходить однодумців. Сила людей — в умінні об'єднуватися для самозбереження й розвитку.

Фотографії, які відриваються в нашій заставці, виростаючи мов зонтик кропу — це фотографії українців, зроблені журналістами «Радіо Свобода», або ж надані нам для цієї заставки. Першим з'являється фото Героя Небесної Сотні Романа Гурика. Фото надали нам батьки Романа.

— Програма від початку планувалося транслювати тільки в інтернеті й на радіо? Чи була домовленість із телеканалами?

Ірина: Програма «Ми разом» — це перший телевізійний досвід «Радіо Свободи», радійні програми якого існували як бренд. Рік тому 24 квітня ми реалізували цей проект як телепрограму. Тоді це починалося за допомогою «Першого Ukraine», і ми перші випуски робили у студії Першого національного на вул. Мельникова. Дякуємо колективу Національної телекомпанії, режисери якої допомогли нам як радійникам увійти в іншу для себе нішу і зрозуміти, як це відбувається. Дякую за всі поради, бо для «Радіо Свобода» це був абсолютно новий досвід. Не лише для української редакції, а й у цілому для корпорації. Тому що мультимедійний ресурс у вигляді сайту ми вже освоїли й рухалися далі. Було непросто, дуже часто жартували над тим, як радійник виглядає в телеефірі. Але якщо людина цікава в ефірі, якщо гість добре коментує наші сюжети і є носієм поглядів на ту проблему, яку ми беремо у фокус, тоді все складається, й сам модератор від свого радійного минулого рухається в бік телевізійного. Тим більше, що на допомогу приходять колеги з телевізійним досвідом. Я маю на увазі, зокрема, редакторку програми Олену Кричковську, яка працювала на 5-му каналі й «1+1». Вона працює з регіональними кореспондентами «Радіо Свобода». Більшість цих людей мали тільки радійний досвід, а вона їх навчила бачити світ картинками й переводити їх у відеореальність. Тому допомога людей, які знають, що таке телебачення, дуже багато важить. Саме Олена була свідком того, як мені, людині, що працювала в радіоефірі, було важко побороти старі звички. Треба було керуватися іншою логікою, іншим таймінгом, бо більшість наших програм — у прямому ефірі, який ще й прив’язаний до радіоефіру.

Олена Кричковська

Олена Кричковська: Наразі програма виходить на сайті й на «Радіо Свобода» в прямому ефірі, а потім ми ці файли відправляємо каналу «24». Спочатку це була тільки радіопрограма, потім кілька місяців «Ми разом» виходила в ефірі Першого, а з вересня 2014 року — на каналі «24».

«Радіо Свобода» — мультимедійний ресурс, де є конвергентний ньюзрум, у якому продукуються продукти на кілька платформ. Ми задумували, щоби проект однією подачею був реалізований на різних платформах. Тому планували, що програма виходитиме в прямий ефір на інтернет-телебаченні. Але коли ми спробували це робити й промоніторили ринок, зрозуміли: якщо знайдемо партнерів серед телеканалів, які захочуть її транслювати, це розширить аудиторію. Тому що цілком зрозуміло, що аудиторії, які дивляться програму на телебаченні і в інтернеті, — це поки що різні аудиторії.

— Хто робить програму? Скільки у вас журналістів? Чия студія?

Ірина: Починали ми у студії Першого національного, а зараз робимо програму у студії «Радіо Свобода», виходячи в прямий ефір на Хрещатику. В планах корпорації побудувати тут реальну студію, сподіваємося, що до кінця 2015 року ці плани буде реалізовано. Якщо говорити про київський офіс, то реально над програмою працює троє людей: я, редактор Олена Кричковська і режисер та режисер монтажу Дмитро Джулай (один зі стрімерів «Радіо Свобода». Працював на Майдані й під час сепаратистських заворушень у Харкові). А наповнення програми залежить від фокусу й людей, які можуть зняти сюжети.

Дмитро Джулай, Ірина Штогрін

Олена: У нас є низка регіональних кореспондентів. Я прийшла на проект цілеспрямовано як телевізійниця, коли програма вже стала власне телевізійною. І найперший виклик для мене — це була мережа регіональних кореспондентів «Радіо Свободи». Всі кореспонденти в основному були радійниками. Серед них були люди, які працювали десятки років, із хорошою класичною школою, з розкішною начиткою, чудовими голосами й хорошим умінням робити аудіопродукт. У багатьох було уявлення, як робити відео, бо вони знімали відео для сайту «Радіо Свобода». Але я зіткнулася з тим, що зробити телесюжет під ключ могли одиниці. Тому ми зайнялися розвитком мережі, навчали нюансів телевиробництва. Тепер маємо великі результати, розширили мережу, зараз у нас кореспонденти в 17 містах України. Тому в кожному випуску в нас як мінімум три сюжети з різних регіонів України, ми ретельно стежимо за географією, кожен сюжет має геотитр, щоб було видно, з якого регіону людина.

— Усі погодилися вчитися?

Олена: Ви знаєте, всі.

Ірина: Ми маємо хороші приклади, зокрема, у Львові є багаторічний кореспондент «Радіо Свобода» Галина Терещук, яку знають багато людей. Попри те, що вона майстер готувати радіопрограми, освоїла камеру, робить відеосюжети, ми пишаємося тим, як вона виконує функції тележурналіста.

Олена: Я вам скажу, що телевізійники трохи балувані, вони звикли працювати з оператором, а «Радіо Свобода» прагне того, щоб одна людина поєднувала ці функції. Мені було складно уявити, як це можливо реалізувати: людина має брати інтерв’ю, тримати камеру, а потім монтувати сюжет. Хоча це справді непросто, але з тими ресурсами, які мають наші кореспонденти, з цим викликом ми впоралися. Зауважу, що до такої мультимедійності й наше суспільство ще не дуже готове. Як, наприклад, пояснити чиновнику, що ти тележурналіст, якщо ти сам тримаєш камеру й сам ставиш запитання. У нас чиновники сноби.

Ірина: Наш кореспондент сам знімає сюжет, робить начитку, накладає текст, потім сам готує подачу на сайт (окремий текст), а звук відповідно редагується і йде в радійний ефір. Ми тут його за потреби редагуємо. Нам здається, що це майбутнє для усіх ЗМІ.

Тривалість нашої програми — 24 хвилини, половина — це відео. Ми намагаємося показати найяскравіше відео, якнайширшу географію, щоб більше людей побачили себе на екрані, і щоби решта побачили однодумців і що їхні ідеї звучать, і щоби зрозуміли: є люди, які думають, як і вони. Ми щодня стикаємося з тим, що людина розуміє: треба терміново щось робити, але їй здається, що лише вона одна так думає й ніхто її не підтримає. Та коли вона побачить на екрані, що десь є люди, які вже організувалися й почали робити, то розуміє, що треба про це говорити.

Ведуча Ірина Штогрін, гример Ольга Парубоча, гість програми художник Борис Єгіазарян

— Чиїм коштом виробляється програма? Яка її періодичність?

Ірина: Двічі на тиждень, у вівторок і четвер, а канал «24» повторює програму наступного дня в ранковому ефірі.

Як і все на «Радіо Свобода», цей продукт реалізується коштом платників податків США. Радіо «Вільна Європа/ Радіо Свобода» — некомерційна інформаційна служба, яку фінансує Конгрес Сполучених Штатів Америки і яка веде мовлення й поширює інформаційні програми через радіо, інтернет і телебачення на 21 країну Східної й Південно-Східної Європи, Кавказу, Центральної Азії, Близького Сходу. Понад 23 мільйони слухачів, глядачів і читачів звикли регулярно слухати передачі, читати матеріали і знайомитися з мультимедійними продуктами РВЄ/РС.

— Чи є зворотній зв’язок від глядачів? Як вони сприймають теми програми, гостей? Чи представлена програма в соцмережах?

Ірина: Ми маємо окрему сторінку програми на сайті «Радіо Свободи», де викладено відео й зазначено мету програми. Але найпростішим і найдієвішим контактом є Facebook, у нас є сторінка там, а також на youtube. На всіх цих платформах ми отримуємо коментарі й побажання. Чим визначити фідбек? Коли тебе не просто впізнають, наприклад, у поліклініці, а дякують за те, що ми зробили ту чи іншу програму. Були такі випадки. Це найкраще. Або, наприклад, ефір із Михайлом Гаврилюком цілий день висів на сайті так званої ДНР. Це можливість отримати фідбек і звідти, хоча дуже часто він виражається такими словами, яких не процитуєш. Тож якщо казати про те, чи багато ми отримуємо запитань, то вони до нас приходять на окрему скриньку, й це залежить від гостя, бо сюжети ми викладаємо на всі можливі ресурси.

Сюжети коментують окремо. Зокрема, хочу згадати про сюжет «Вдови АТО», який вважаю надзвичайно вдалим, це радше навіть міні-документальний фільм, коли Дмитро Джулай їздив у відрядження з волонтерською групою «Діти героїв України», які відвідували вдів українських воїнів. Їм вдалося зняти дівчат і молодих і трохи старших, які народили дітей уже після того, як їхні чоловіки загинули. Дмитро сам молодий, але у привезеному звідти відео було реалізовано формулу програми «Ми разом». Вдови були з різних регіонів, але казали одне й те ж: вони хочуть виховати своїх дітей у країні людьми, гідними честі своїх чоловіків, які загинули. Я була дуже потішена, що цей сюжет набрав величезну кількість переглядів. Сайт «Українська правда» так само його оприлюднив. Журналісти знають, як іноді надзвичайно важко збирати інформацію. Це важка праця для тих, хто займається розслідуваннями, а ще важча для тих, хто збирає емоції людей, їхні бачення, сподівання, переживання, бо люди часто закриваються. І коли вдається їх розкрити — це диво. Коли людина розуміє, що цю емоцію побачать інші, не ховає її, віддає, тоді це диво відбувається й реалізовується в сюжеті. Я розповідаю тільки один сюжет, але насправді це по краплинках є в багатьох інших сюжетах. Чи в Маріуполі, чи у Львові — але люди готові розкриватися. І це дає змогу робити людські історії не лише в програмі «Ми разом», а в багатьох телепроектах наших телеканалів, бо людям треба бачити один одного.

— Бувало таке, що глядачі-читачі замовляли вам якусь тему?

Ірина: Буває так: ми кличемо когось одного, а нам кажуть, що краще б когось іншого. Приміром, якщо ми покликали Семена Семенченка, то краще б ви покликали Білецького. Якщо прийшов чиновник, то краще, на думку глядачів, щоб це були хлопці з передової. А ми якраз робимо й те й інше. Коли ключовий фокус, то ми намагаємося запросити того спікера, який є носієм офіційної інформації. Або кличемо абсолютно нових людей, яких телепростір ще інколи не бачив, і дуже радіємо, коли це вдається. Ось один із таких прикладів: Олександр Кучма воював, брат його воював, зараз мобілізовано їхнього молодшого брата. Кучма повернувся поранений, пройшов тривалу реабілітацію, й зараз хоче допомагати таким самим, як він, щоб ті декларації, які були озвучені державою (про землю воїнам АТО, допомогу, статус), було реалізовано. Це люди, які ніколи не займалися політикою й громадською діяльністю, але вони самоорганізовуються, в прямому розумінні цього слова, і роблять цю справу для себе й інших. В ефірі він був неперевершеним.

— Який гість для вас особисто виявися найцікавішим?

Олена: Всі цікаві. Коли Семен Семенченко став популярним у медіа, ми були одними з перших, хто взяв у нього інтерв’ю, ми його виловили ще в масці.

Ірина: Найяскравіший гість — той, який щирий, живе в ефірі. Це має відповідний ефект. Ось одна з останніх гостей у програмі «Кохання і війна» — чудова дівчина Лілія Лилик, яка готує у Фейсбуку проект «Фронтmen» (людина фронту). В ефірі цієї програми було дуже багато сюжетів про любов на фронті або в шпиталі. Лілія Лилик змогла так коротко і влучно прокоментувати кожен сюжет і так точно їх зв’язати, що це була просто фантастика з погляду того, як ефір склався.

Або вчора до нас приходив київський художник вірменин Борис Єгіазарян, ми робили програму, як у різних містах вірмени разом із українцями віддавали належне пам’яті жертв. Ця людина гарна в кожному своєму русі, бо це не тільки емоція в кожному русі, але й мудрість в кожному слові. Він сказав: ми народи, які пережили геноцид, і ми приречені на те, щоб вибудувати дуже щасливе життя, і чим швидше — тим краще. Тому що пам'ять повинна нас зробити настільки сильними, щоб ми могли насолоджуватися життям.

— На яку глядацьку аудиторію ви працюєте? Чи є якась статистика щодо переглядів програми? Чи дивляться вас на сході України? За кордоном?

Ірина: Теми, які ми вибираємо, як правило такі, що мали би зачепити всіх. Ми не орієнтуємося на певний вік і рівень освіти, ми орієнтуємося на якісь болючі точки, які можуть зачепити й людину на пенсії, і студента. Для прикладу, тема, як допомогти тим, хто страждає «донецьким синдромом». Вона стосується і 20-річного хлопця, який повернувся з Донецького аеропорту, і його родини, і друзів, і 50-літнього, який повернувся звідти, і його родини, і друзів. А також усіх людей, які розуміють, що не допомогти цим людям — це не допомогти громаді, яка має, з одного боку, героя, а з іншого — людину, яка зараз гостро потребує допомоги. Ми довго обговорювали це, тут не працює матриця поділу на аудиторії й визначення прямої адресної подачі. Наші теми прошивають генерації, які живуть в Україні, залежно від того, як людина мислить. Коротше кажучи, програма «Ми разом» — для тих, хто й далі хоче залишатися в Україні — мирній країні з гідним і якісним життям і хто готовий нести відповідальність і щось робити для того, щоб життя налагоджувалося вже зараз.

— Хто вибирає теми для програм? Чи має бути інформаційний привід? Чи це більш філософські теми?

Олена: Ми не новини й чітко до подій не прив’язуємося. Але якщо є привід, то ми тим чи іншим чином його обіграємо. Ми не можемо не відреагувати, якщо щось важливе сталося в країні й це на слуху. Але все ж у нас є вічнозелені теми, актуальні для всіх. Кого зараз з українців не хвилює війна, економічна ситуація, підвищення тарифів, екологічні проблеми? Є в нас і філософські теми.

Ірина: Це колективний вибір. Щоби тема в колективі народилася, потрібен комплекс того, що обговорюють у соціальних мережах, на вулиці і що відбувається в інформаційному просторі. Коли ти це об’єднуєш — отримуєш найболючіше. Ми дуже радіємо, коли вгадали з темою, наприклад, коли це ще не було упредмечено в якихсь заявах, ми якось відчули, що люди почали думати, які гарантії того, що керівники сусідньої держави, у яких є ядерна кнопка, не використають свої можливості як шантаж для реалізації своїх планів. Ми взяли цю тему: наскільки це реально, чи це залякування — і запросили експерта, якому ми не маємо приводів не довіряти. Юрій Костюченко — один із безпекових аналітиків Академії наук, який, зокрема, порахував критичну кількість людей на Майдані, після якої неможливий був би силовий розгін акції. Є спеціальні формули, він назвав критичну межу — це 10 тисяч, саме присутність такої кількості людей не дала змоги швидко зачистити Майдан. Цей ефір досі набирає переглядів.

У нас обговорювалося, наскільки було правильно брати цю тему, бо вона певною мірою провокативна. Але, на мій погляд, ми не мали права мовчати, якщо люди про це думають, обговорюють і бояться. Краще дати відповідь на ці запитання, ніж замовчувати. І ще про вплив на нас інформаційних приводів: розуміючи, що наші колеги з інших загальнонаціональних каналів обговорюють якийсь привід, ми його не візьмемо, ми радше візьмемо те, що буде в розвитку, або те, що лежить у глибині.

Олена: Ми робили програму про проблему з алкоголем в армії і в зоні АТО. Мали багато критики від слухачів і глядачів. Потім сталася Костянтинівка і про це заговорили вголос. Мені здається, це один із тих прикладів, коли ми відчуваємо: це важливо, а потім життя це доводить. Хоча було кілька сторінок критики.

— А чому ви запросили Михайла Гаврилюка?

Ірина: А це був чистий четвер перед Великоднем. Ми вирішили зробити ефір, чи можуть люди бути чистими в політиці. Ми зробили опитування в парламенті, отримали відповіді, які багатьох шокували. А Гаврилюк сказав, що в нашому парламенті досі пропонують гроші за голосування, за те, щоб ставити певні питання, й додав, що він не може брати грошей. І коли до нього після ефіру вишикувалася черга, щоби сфотографуватися, і хтось пожартував, що треба було брати гроші, то він подивився і сказав: «А як я спати буду? До мене вночі приходять хлопці, вбиті на Майдані».

— Як довго ви плануєте виробляти програму?

Ірина: Поки що керівництво не планує закривати. Корпорація нарощує свою телевізійну присутність у медіапросторі України. Є інше відчуття: попри те, що ми працюємо дуже багато, ми все одно не встигаємо взяти всі теми, які би ми хотіли. В нас дуже багато тем розписано наперед.

Зараз запущено ще інші телепроекти: «Схеми» Наталки Седлецької, «Крим реалії», «Донбас реалії». Керівництво підтримує ці проекти і хоче, щоби конвергентний ньюзрум і далі розвивався.

Олена: По суті, ми вже стали продакшном. Програма «Ми разом» стала першою ластівкою цього продакшну.

— Чи дивляться вас за кордоном?

Ірина: Коли проект тільки стартував і коли почався Майдан — багато дзвонили з закордону. Ми тоді ще робили радійний продукт, але в студії була простенька камера, яка через яку йшла трансляція на сайті. Зараз дзвонять, якщо тема їх зачіпає. Наприклад, коли ми робили кілька випусків про добровольчі загони («Донбас», «Азов», деяких воїнів уже немає в живих), то було багато дзвінків, люди пропонували допомогу.

Щодо статистики: в нас немає такої людини, яка би це повністю відстежувала. Ми бачимо програми, які набирають максимум переглядів на youtube. До речі, одна з дуже популярних була програма з Дмитром Чекалкіним «Зброя укропів». Це баланс емоцій. Коли ми це обговорюємо в ефірі з воїнами, які приїжджають на ротацію чи у відпустку,  вони кажуть, що тільки не в неякісному кіно воїни — це суворі термінатори, насправді ж усе тримається на доброму жарті і взаємодопомозі.

Олена: Рейтинги телепрограми рахує канал «24». І вони досить непогані.

— Чому протягом попередніх 20 років незалежності України в нашому ефірі було дуже мало таких програм, які би об’єднували громадян України?

Олена: Це філософське запитання.

Ірина: Думаю, що їх намагалися робити. Наприклад, назва каналу «1+1» каже про те, що ти не один. Але оскільки не всі можуть дозволити собі таку розкіш, яку дає тобі «Радіо Свобода», ми не повинні задля рейтингів розважати людей, тому ми змогли реалізувати цю ідею у вигляді телевізійної публіцистики.

— Чи дивитеся ви українське телебачення? Які канали? Програми? Звідки взагалі дізнаєтеся новини?

Олена: Дивимося. Я вважаю непрофесіоналами тих, хто займається виробництвом телепрограм і з пафосом заявляє, що взагалі не дивиться телевізор. Треба знати гравців на ринку, що виходить у конкурентів.

Ірина: На відміну від Олени, я вважаю їх не конкурентами, а колегами. Для мене це палітра того, як різними суб’єктами, носіями розуму, відчуттів, професійності реалізовується та ідея, яка є цікавою для нас. Тут дуже цікаво відстежувати те, що висить у повітрі, як воно реалізовується і проходить через різних людей на інших телеканалах. Це можуть бути різні погляди, але журналісти, які чесно роблять свою роботу, як правило віддзеркалюють базові речі. Для мене це один зі знакових моментів розвитку української журналістики.

Ті м’язи, які наростила українська журналістика за роки незалежності, дають змогу гідно протистояти в інформаційній війні, не копіюючи цих неприпустимих методів її ведення, а даючи людям можливість побачити й почути правду. Як казав Любомир Гузар, крім того, що треба казати правду, ще треба розуміти, як цю правду казати. Тому що коли кажемо правду, дуже важливо, щоб ми не принижували інших людей.

Я дивлюся всі підсумкові новини на п’яти найбільших телеканалах і підсумкові тижневики — це дозволяє зрозуміти, чи вгадали ми з темою, побачити, як колеги реалізували цю ж ідею, це надихає.

— Чи працюєте ще над якимось проектом?

Ірина: Ми намагаємося зібрати якомога більше свідчень. Коли під час Майдану «Радіо Свобода» вело стріми 24 години на добу, потім ми намагалися це все записати індивідуальними інтерв’ю, але почалися Крим і війна, і ми зрозуміли, що ми не змогли підняти той пласт відразу, коли це було. Тому зараз, попри те, що всі зайняті реалізацією конкретних проектів, ми паралельно ще робимо цей загальний проект, намагаємося писати прямих учасників знакових подій, щоб це потім зберегти в архівах і використовувати для виробництва різних наших конвергентних проектів.

— Якщо вам запропонували би працювати на оновленому каналі іномовлення Ukraine Tomorrow, ви погодились би? Як, на вашу думку, мав би виглядати цей канал?

Ірина: Я маю розкіш упродовж уже 9 років працювати на «Радіо Свобода», знаючи місію й основні правила. Вони нескладні: не розпалювати міжнаціональної ворожнечі, дотримуватися базових принципів співвідношення людей і їхніх стосунків, ставитися з повагою до національної гідності. Думаю, що ніхто не має більше свободи, ніж на «Радіо Свобода».

Олена: Цей канал має бути цікавим людям, і не думаю, що пропаганда буде цікава людям. Ми не можемо дозволити собі опускатися до рівня нашого сусіда.

Ірина: Ми маємо такий народ, який звик мати палітру думок на те, що відбувається, і який чітко розуміє, коли йому кажуть неправду або не всю правду. І якщо хтось, не знаю хто, але хтось хоче продукувати публіцистичні речі, або ролики, які щось пропагують, або велику кількість програм, які будуть напівправдою або взагалі неправдою, але при цьому вони будуть нести меседжі, які будуть комусь видаватися дуже корисними й потрібними, — то ця різниця між їхньою риторикою й реальним життям вдарить у першу чергу по тих, хто цю продукцію буде виробляти.

— Як зробити механізми саморегуляції в ЗМІ дієвими?

Ірина: Ми йдемо цим шляхом, але мають скластися обставини, які змусять журналістів самоорганізовуватися не лише в рамках окремих колективів. Скажімо, зараз журналісти внаслідок падіння курсу гривні стали втричі біднішими. А тележурналісти — це праця по 12 годин щодня, з короткими відпустками, з великим навантаженням і внутрішнім вигорянням. І ці проблеми могли би теж вирішуватися, якби журналісти мали якісь важелі впливу на власників телеканалів. Це питання прав журналістів, оплати їхньої праці.

Якщо казати про журналістські стандарти, то є різні досвіди. Мені, наприклад, подобається як це влаштовано у Швеції, де журналісти створили свій кодекс із короткими й чіткими пунктами, приміром, не показувати у відео того, що може налякати глядача, не показувати чогось жахливого. Якщо ви хочете показати кадри жертви, то покажіть того, хто плаче над цією жертвою. Бо це може шокувати членів родини і травмувати дитину тощо. Завжди має бути баланс, завжди журналіст має дати право висловитися всім, чиї інтереси зачіпаються. Й коли це реалізується, тоді в журналістів є можливість почуватися більш-менш вільними. Тому що ви даєте можливість говорити всім, тож ніхто не може вас змусити залишити його позицію головною.

Треба підніматися на рівень конфліктів, це має обговорюватися. «Телекритика» це робить. Питання в тому, як на це реагують. Бо є журналісти, а є люди, які приходять із певною метою й тільки називають себе журналістами. Попри те, що довіра до журналістів досить висока, водночас хіба ще політиків так само гостро критикують, як журналістів. Критикують як відомих на всю країну, так і маловідомих у районах. Мені здається, чим більше журналісти будуть зв’язані горизонтальними зв’язками, тим меншим буде на них тиск. Будуть боятися тиснути, розуміючи, що є певна професійна солідарність. Журналісти мало контактують між собою. Може, це не панацея, але, на мою думку, треба збиратися на з’їзди і створювати горизонтальні зв’язки.

Світлана Остапа, «Телекритика»

Фото «Радіо Свобода»