У Києві нещодавно презентували книжку #Euromaidan — History In The Making — це документальне двомовне видання, яке досліджує феномен Євромайдану. До книги увійшло близько 200 фотографій, які ілюструють події від 21 листопада 2013 року до 22 лютого 2014.

Книжка вийшла у видавництві «Основи», ініціатор проекту — Володимир Кадигроб, засновник Агенції культурного менеджменту Art Management. (Детальніше читайте у репортажі «Телекритики».)

Видання складається з тематичних розділів «Віче», «Кухня», «Правий сектор», «Самооборона», «Творчість протесту», «Культура», «Архітектура», «Медики», «Антимайдан», «Журналісти», «Беркут», «Предмети», «Самоорганізація», «Локації» і «Люди». До книжки увійшли тексти українського історика Ярослава Грицака і філософа Тараса Лютого, який досліджував Євромайдан як сукупність міфів.

Тарас Лютий — доктор філософських наук, викладач Києво-Могилянської академії, письменник та поет. Автор наукових робіт «Нігілізм: анатомія Ніщо», «Розумність нерозумного», «Культура масова і популярна» (у співавторстві). Видав збірку прози «Вулики сновидінь» та поетичну збірку «Елегії».

Після презентації він розповів в інтерв’ю MediaSapiens, як давні ритуали відтворювалися під час Майдану, чому існує небезпека перетворення Євромайдану на «євроремонт» та чи правильним є повалення пам’ятників Леніну

Тарасе, розкажіть, чому ви вирішили долучитися до створення видання #Euromaidan — history in the making?

З автором ідеї книжки, Володимиром Кадигробом, ми співпрацювали раніше. Якийсь час тому він організовував резиденцію для українських художників, і тоді запросив мене провести кілька бесід на тему міфу в мистецтві. Згодом, уже під часу Майдану, в нього виникла така ідея: потрібно було якось зафіксувати ці події не лише фотографічно, але й створити кілька текстів про Євромайдан, і один із них мав стосуватися міфів і міфології.

Що ми маємо на увазі, говорячи про міфологію такої сучасної події як Євромайдан?

Міф у повсякденній свідомості сприймається переважно як вигадка, за допомогою якої маніпулюють людьми. З одного боку, це справді так, з другого, міф — це витвір, якому багато тисячоліть, і зароджувався він як один зі способів людського освоєння світу чи «входження» в нього. Тому міф продовжує виконувати роль інструменту для пізнання багатьох явищ і процесів. Не секрет, що суспільство можна розглядати побудованим у вигляді певних символів і знаків, де неабияка роль також належить міфам. Вони містять у собі не тільки знаково-символічну, а й ритуальну природу. Пригадаймо, з ритуалами ми зустрічалися безпосередньо на Майдані. Коли давні люди вигукували дивовижні слова в архаїчних суспільствах, то вони передовсім звертали свої волання до якоїсь вищої інстанції, приміром, до божества. Власне, цей механізм комунікації ніде не дівся. Тільки тепер люди почасти продовжують звертати свої гасла не до Всевишнього, а до Влади. Нас поволі привчали, що влада — це сакральна сутність, а її носії — такі собі міфологізовані істоти. Втім, ті, хто уособлює цю владу, проходять ротацію. Принаймні, так має бути. В результаті складається враження, що люди просто обмінюються повідомленнями між собою, або знову звертаються до абстрактних міфологізованих сутностей.

Розпалювання вогнищ під час Євромайдану, мабуть, теж можна віднести до давніх ритуалів. А які ще приклади міфів у сучасності ви можете навести?

Так, міф містить певну символічну й ритуальну структуру, яку людина використовує вже багато тисяч років. Тому говорити, що міфи давно померли, а ми живемо в часи рафінованої раціональної цивілізованої культури — теж не доводиться. Щоби зрозуміти, що ми живемо в міфологічній реальності, уявіть собі ситуацію: ви загубили документ, наприклад, посвідчення особи. Це означає одне — для суспільства ви перестали існувати. Отже, вам доведеться піти у відповідні інстанції, де сидять новітні «жерці» — нехай і не такі, як в архаїчних суспільствах — але все одно вони визначатимуть ваші подальші дії (як-от, збирати цілу купу якихось документів), і ви проходите певний ритуал, аби довести суспільству, що ви це ви. Чим це не міфологічна ситуація? Не гірше античного сюжету про долання труднощів, які випадають на долю героя.

Майдан багато хто порівнював із Запорізькою Січчю — чому в людей виникло таке порівняння? Це справді пов’язано із суспільною історичною пам’яттю, чи тут радше заслуга медіа, які активно поширювали таку ідею?

Тут треба замислитися над питанням, як виникає нація. Важливим чинником націєтворення є міфи. Існує чимало літератури про Шевченка як міфотворця. Він створив так званий козацький міф, на основі якого розпочався цілий національний рух. Тобто, спільноти, що мають однотипні уявлення про себе, як сказав би Бенедикт Андерсон, згуртувалися довкола такого міфу, розуміючи, що їх об’єднує. Саме в цьому й проявляється інтегративна функція міфу. Інша справа, що не можна постійно жити міфом, не підважуючи його раціональною аргументацією. Тобто, в такий спосіб зрозумілий міф актуалізується всякчас. Пригадаймо, як протестувальники на Майдані будували барикади — а що це як не захисна система фортифікації, архетипова структура, яка існує в колективній свідомості людей? Пам’ятаєте, як гоголівський Хома Брут окреслював навколо себе коло, за яке не могла пробратися нечиста сила? Тому порівняння із Запорізькою Січчю не є вигадкою журналістів, вони помічали ті речі, які час від часу дають про себе знати.

Подивіться, скільки було різних майданів в Україні, хоча з початку 90-х років — у 1990 році, 2004 році. Не враховуючи менших протестів. Тобто Євромайдан був уже Майданом 3.0. Карл Ґустав Юнґ казав, що в нашому колективному несвідомому містяться архетипи, які періодично відтворюються. От, умовно кажучи, Запорізька Січ і є одним із таких прообразів, які проявилися під час Майдану певними міфологічними атрибутами.

Останній майдан був із приставкою «євро» — люди виходили за європейські цінності. Як ви гадаєте, чи трансформувались у ході протесту ці ідеї? Чи, можливо, від початку йшлося не про Європу?

Тільки-но почалися перші дні Майдану, я помітив, що європейські гасла дуже надихали багатьох людей, особливо молодь. Але справа в тому, що в українській свідомості за тривалий час укорінилося дещо фантастичне, знову ж таки, міфологічне бачення Європи. Його можна проілюструвати поняттям «євроремонт», яке сформувалося в пересічній свідомості українця. Адже мало людей виїжджали за кордон, однак викохують собі образ євроремонту як чогось надзвичайно досконалого. Це образ міфічного Ельдорадо, який людина прагне реалізувати в своїй домівці. Виникла зваба, щоб ми не перетворили країну на такий собі «євроремонт» із попсовим фасадом. Щоб уникнути подібних речей, потрібно постійно осмислювати досвід Європи, а заразом і її ставлення до нас. Чи готова Європа прийняти нас? З чим ми йдемо туди? Уявлення про себе як про європейців у нас уже сформувалось, але має бути осмислене прийняття Європи, без поспішно сформованих міфологем. Пізніше я дійшов такої думки: ми почали Євромайдан із пошуків Європи, а врешті-решт знайшли Україну! І зараз обираємо Європу, починаючи розуміти, хто ми такі. Але це тривалий процес і наслідки Єврмайдану ми ще продовжуємо переживати.

Якщо порівняти Помаранчевий майдан і Євромайдан, які якісні зміни, на ваш погляд, відбулися?

По-перше, дещо поменшало форм симуляції… Тоді люди думали: от є певна персоналія, якій можна делегувати права очільника держави, і далі вона сама з усім впорається. З’ясувалося, що цей механізм не працює, люди постійно мають виконувати функцію контролю. Відродилися нові форми спільності та солідарності, зокрема волонтерський рух. Люди поволі перебирають важелі контролю керування державою. Звичайно, має бути людина, яка репрезентує владу, але її треба пильнувати.

Символічним для Майдану стало повалення пам’ятників Леніну — це була певна ланцюгова реакція в різних містах. Звучала думка, що це є остаточне прощання з радянською спадщиною — ви погоджуєтеся з нею?

Я погоджуюсь із такою думкою: якщо вже валити пам’ятники, то треба було це робити на початку 90-х років. Коли всюди витав дух повалення радянського режиму, тоді це було б органічно. А тепер усе це виглядає як дещо запізніла реакція. Зараз найбільш прийнятним було б рішення про демонтування і, можливо, створення, чогось на кшталт музею тоталітаризму.

Адже, хочемо ми цього чи ні, це частина нашої історії, і від неї неможливо відмовитися і, заплющивши очі, просто сказати: нічого такого не було. Ми мусимо сформулювати чітке ставлення до минулого, інакше воно буде повертатися. Треба зрозуміти нарешті, якою була та епоха, чому її символи важко йдуть від нас, позаяк ми крізь призму інших міфів продовжуємо мати справу з Радянським Союзом, тільки в перетворених, або квазіформах. Якщо ми не осмислимо епоху, то історія, умовно кажучи, далі не рухатиметься. Ми постійно в циклі — знову і знову наступаємо на ті самі граблі. Можна тоді вже пам’ятник граблям поставити і вони будуть символізувати нашу нездатність осмислити історичні процеси.

Гегель колись сказав, що існують неісторичні народи. Тривалий час українці, можна сказати, не долучалися до історичного процесу, а якщо й долучалися, то в різних національних формуваннях. Зараз українці нарешті стають історичним народом сповна. Але для цього мусило відбутися кілька знакових подій. І не лише тепер, а й раніше. Наша книга називається Euromaidan — history in the making. Це означає, що історія не сама по собі триває. Вона звершується конкретними людьми, а не абстрактними суб’єктами. Тому книга покликана показати, як це відбувалося.

Яка була роль журналістів під час Євромайдану, як вони впливали на цінності протестувальників у цей період?

ЗМІ були доволі різні. Є медіа, які намагалися ретранслювати певні міфи, маніпулювати громадською думкою, спотворювали ідеї чи нав’язували щось. А були інші журналісти, наприклад, стрімери. Це потужний феномен — коли не роблять аналітику за нас, а дають живу картинку, і ми її самі маємо обробляти. Це не ефект повної присутності. Але ми самі можемо конструювати реальність, на відміну від напівфабрикатів телебачення.

Другий важливий момент — зросла роль соціальних медіа. Люди почали приміряти роль журналістів, нехай у них це почасти виходить незграбно і вони не знають журналістських канонів чи правил репортажу, статті, анонсу. Подібна аматорська журналістика на якомусь етапі задовольняє попит на інформацію.

І часто ця інформація недостовірна.

Так, але недостовірну інформацію можуть і журналісти постачати. Проте це не означає, що ми маємо відмовитися від них. Журналісти трансформували наше життя. Тому ми маємо контролювати і їх :) Позаяк журналістика — це теж влада.

Багато хто казав, що під час Євромайдану свідомість українців прокинулася. Що мають робити журналісти, щоб українці не заснули знову?

Важко давати рецепти, бо вони можуть обернутися опудалами… Передовсім, ким би ти не працював, ти мусиш виконувати свою роботу як належить. Ось у лікарів є клятва Гіппократа, якщо вони її дотримуються, то чесно виконують свою роботу. Якщо журналіст буде шукати маніпулятивні механізми, він просто ремісник, який прагне лише заробітку. Думаю, що головне завдання журналіста — диверсифікувати способи отримання інформації і надавати перевірену інформацію.

Чиї голоси мали б бути більш чутними сьогодні, кому журналісти мають частіше надавати слово?

В нашій країні жахлива ситуація з освітою, в ній мають відбутися реформи. Освіта й культура і досі фінансуються за залишковим принципом. «Культурка» розуміється як обслуговування різних заходів. У нас також бракує розуміння зв’язку між освітою і культурою. Наплодилося багато університетів, які штампують дипломи, девальвується освіта, в результаті знання не є престижем. Можливо, зараз ситуація змінюватиметься. Тому, як на мене, слово потрібно надавати тим людям, які орієнтуються в проблемах культури і знають, як реформувати цю сферу.

На мій погляд, важливіше ініціювати обговорення, дискусії. Ось Майдан — це аналог того місця, де збиралися люди та обговорювали нагальне. У Греції таке місце називалось «агора». В таких місцях почутим буде той, хто наведе влучні аргументи, хто вміє вправно оперувати словом, щоб донести кращу й не завуальовану софізмами думку. Тобто ми мусимо весь час наближатися до форм відкритості. Як на мене, журналісти мають не стільки давати локально слово різним людям, а заохочувати створення подібних подій. Ось погляньмо на парламентські перегони — представники деяких партій не можуть навіть сформулювати свою думку, пояснити, чим буде займатися партія, які законодавчі ініціативи висуватиме — це багато про що свідчить. У нас падає рівень освіти, і тому люди готові голосувати, наприклад, за епатаж і фурор, бо там наявна інтеракція, але нікого не обходить, що там нуль рефлексії.

Фото Максима Лісового