У жовтні 2010 року Діана Дуцик очолила журнал «Главред». Тепер вона шеф-редактор групи видань «Главред» і викладач Могилянської школи журналістики. У 2003–2009 роках Діана була головним редактором газети «Без цензури», 2009-го очолювала сайт «ПіК України».

«Медіаграмотності» Діана розповіла про проблему надмірної медіатизованості суспільства, про те, чи можна вижити на українському ринку без джинси, чому в Україні не приживаються медіапроекти з іноземними інвестиціями, чого бракує журналістській освіті і що потрібно, щоби все це змінилося на краще.

«Рівень критичності суспільства до медіа дуже низький»

– Діано, як журналіст і редактор із досвідом роботи в ЗМІ різного типу, чи поділяєте ви думку, що для повноцінного сучасного медіа обов’язковою умовою є конвергентність? Що потрібно традиційним ЗМІ, щоб не відставати від часу?

– Конвергентність – це не якесь вузьке поняття, пов’язане зі змінами лише в редакційному процесі. Зміни в редакційному процесі відбуваються тому, що відбуваються зміни на ринку. Наприклад, компанії, які володіють традиційними медіа, об’єднують активи з компаніями-провайдерами. Активно розвиваються нові технології. Ми бачимо, що це відбувається в різних країнах. Тобто, ті зміни, які відбуваються в роботі кожної окремої редакції, – наслідок того, що відбувається на ринку. Відповідно конвергентність – це даність часу.

Конвергентність можна розуміти по-різному, вона має багато аспектів. Можна говорити про конвергентність жанрів і форм, і це нині відбувається особливо інтенсивно в інтернет-проектах. Можна говорити про конвергентність у роботі редакції і про універсальність журналістів, які повинні, щоби бути конкурентними на ринку, вміти і писати, і знімати, і фотографувати, і монтувати сюжети. Зрештою, це вимога часу. Часто багато медіавласників і топ-менеджерів розуміють конвергентність лише як оптимізацію ресурсів. Насправді це не зовсім так. Перебудова роботи будь-якої редакції – це також вкладення грошей. А нові навички журналістів – це відповідна оплата їхньої кваліфікованої праці. Людина, яка вміє робити більше, ніж, скажімо, її попередники, має відповідно оцінюватися на ринку. В Україні цього, на жаль, немає. У нас хочуть, щоб журналісти вміли робити все, але при цьому оплата праці є відносно низькою.

Дуже показовим у цьому контексті є приклад – «Телекритика» про це писала – запуску електронної газети для iPad The Daily компанією Мердока. Сума інвестицій, яку виділив Мердок для запуску цієї газети, – 30 мільйонів доларів. На нашому ринку таких вкладень в електронні медіа не робив ніхто. Я не можу собі уявити, щоби хтось із наших медіавласників вклав таку велику суму в один подібний проект. Редакція, яка працює над проектом, – це 150 журналістів, які є фахівцями в різних галузях медіа: телебаченні, онлайні, друкованих медіа. І власне об’єднання зусиль цих людей із різними вміннями має дати позитивний ефект. На українському ринку інша тенденція – посадити в редакції онлайн-видання пару чоловік (максимум десять) і змусити їх інтерпретувати інтерпретоване, оскільки така мала редакція не може в цілодобовому режимі продукувати у великих кількостях ексклюзивний контент. Згодом цей інтерпретований онлайн-виданнями контент інтерпретують ще й друковані медіа. А ми дивуємося, чому падає якість української журналістики.

– Наскільки медіа, на вашу думку, сьогодні програмують процеси в суспільстві? Чи не перебільшено вплив медіа на громадську думку?

– Тут є декілька аспектів. Звісно, медіа впливають на життя: і на життя суспільства, і на життя кожної окремої людини. І тут варто говорити не тільки про політику, оскільки сьогодні медіа визначають фактично все. У нас суспільство надміру медіатизоване. Що я маю на увазі? Медіа нав’язують стандарти стилю життя: стандарти того, що ми маємо їсти, як ми маємо одягатися, яка в нас має бути фігура, скільки ми маємо кілограмів ваги сьогодні скинути, а завтра набрати, які фільми дивитися і які книжки читати. Тобто медіа постійно дають нам якісь настанови. Суспільство, на жаль, у багатьох випадках ведеться на це. Рівень критичності суспільства до медіа дуже низький. Люди мали би критичніше ставитися до того, що їм подають медіа, нав’язують через серіали, через популярні ток-шоу, через програми розважального характеру. Не тільки через політику, і не тільки через новини. Тепер, навпаки, дуже багато людей відмовляються дивитися теленовини, оскільки вони несуть багато негативної інформації. Це захисна реакція, адже життя й так складне. Натомість більшість суспільно активних громадян черпають основну інформацію з інтернету. Але інформаційні потоки настільки насичені й потужні, що навіть фахівцям важко справлятися з аналізом великого масиву інформації, що вже говорити про пересічних громадян.

– Очевидно, що сьогодні медіа служать передусім інтересам власників та влади. Чи може ця ситуація змінитись еволюційним шляхом, чи на зміну цим медіа, цим власникам і цій владі повинні прийти інші?

– Ситуація в медіа сьогодні – це наслідок процесів, які відбувалися протягом останніх двадцяти років. На жаль, у нас за двадцять років незалежності не склався цивілізований медіаринок. У цьому дуже велика проблема. Весь цей період перед більшістю саме загальнополітичних проектів (зараз не говоримо про гламурні та інші подібні видання) не стояло завдання бути бізнес-проектами. Тобто люди, які їх створювали, створювали ці проекти з іншою метою – заради іміджу, заради захисту від влади, заради досягнення короткострокових результатів на виборах тощо.

З чого ми починали в 1990-х? З того, що зникали газети, які виходили в радянські часи, легалізувалися видання, які виходили свого часу підпільно або видавалися дисидентами, з’являлися нові видання. На початку 1990-х дуже багато газет належали тим чи іншим партіям. У 1990 році було ухвалено Закон «Про пресу та інші засоби масової інформації», який проголосив свободу слова, заборонив цензуру та дозволив виступати засновниками медіа не лише партійним структурам, а й іншим організаціям, державним та приватним підприємствам і навіть окремим громадянам. Але ж ми розуміємо, що звичайні люди не мали достатньо коштів для того, щоби створювати свої медіа. Кошти мали ті, хто набув первинний капітал різним, відверто кажучи, не завжди законним шляхом. Адже 1990-ті – дуже складний і драматичний період в історії України.

Власне, в середині 1990-х почали формуватися потужні медіа, на базі яких уже потім поставали великі медіахолдинги. Як правило, щоб виживати в складних політичних і економічних умовах, медіавласники змушені були, умовно кажучи, використовувати медіа певною мірою як захист від тиску влади, від тиску конкурентів і т. д. Що якраз і визначало роль медіа в цій складній системі координат. Змінити цю ситуацію можна, якщо зміниться політична й економічна ситуація в країні. Тоді зміняться взаємовідносини по лінії «медіавласник – топ-менеджер – редакційний колектив».

Я не хочу, щоби склалося враження, що взагалі все погано. Якщо йдеться про телебачення, там дещо інша ситуація. Телебачення все-таки вийшло на інший рівень, якщо говорити про нього як про бізнес. Але друковані медіа, звісно, в дуже складній ситуації. Особливо тепер, після світової економічної кризи. Власне, в Україні ця криза на медіаринку ще триває. Закривається багато проектів. І чим це закінчиться, як трансформується медіаринок, наразі, я думаю, мало хто може сказати.

Проте я переконана: коли відбувається закриття тих чи інших суспільно-політичних проектів, пояснення на кшталт «воно нерентабельне» виглядають, м’яко кажучи, неправдоподібно. Бо в країні, де бізнес тісно переплетений з політикою, рішення не бувають такими «простими».

– Таке неприємне поняття для всіх журналістів, як джинса. У чому ви вбачаєте її причини? Чи слід тлумачити її як засіб для виживання ЗМІ й ставитися до неї поблажливо, чи навпаки – ставити питання гостро, сприймаючи замовну журналістику як різновид корупції?

– Я в даному випадку можу погодитися з Юлією Мостовою. Вона сказала в інтерв’ю вашому виданню, що, в принципі, українські медіа не можуть бути самоокупними тільки за рахунок реклами або продажів, якщо ми говоримо про друковані або онлайн-медіа. Джинса – це даність тим обставинам, у яких існують сьогодні українські медіа.

Але, звісно, це негативне явище. І ми не зможемо його позбутися зараз, завтра чи післязавтра. Має змінитися сама ситуація на медіаринку. Це дуже складні й болючі процеси, тому що рекламний ринок насправді не безрозмірний, його, звісно, не вистачає на всі медіа. З іншого боку, має бути цивілізований, не корумпований ринок розповсюдження, якщо ми говоримо про друковані медіа. Власне, газета «Блик», яка закрилася, якраз оголосила про головну проблему – проблему дистрибуції.

Поки ця ситуація не зміниться, більшість медіа змушені будуть виживати за рахунок використання джинси. Зрештою, на Заході схожі проблеми. Георгій Почепцов писав, що саме спонсор є джерелом 70% повідомлень у TheTimesчи 50% в TheGuardian, хоча його приховано за інформаційними чи піар-агенціями. Інше питання, що має бути певна межа. Є видання, в яких немає цієї межі, – вони готові на все, аби отримати свою копійку – підтримувати рейдерів, друкувати брудний піар проти когось. А є видання, які друкують лише іміджеві матеріали, щоб підтримати свій фінансовий стан. І в цьому є різниця. Очевидно, не можна опускатися до участі в брудних іграх за гроші.

– Чи варто українському суспільству щоразу при порушенні демократичних стандартів апелювати до Заходу, чи може втручання ззовні вирішити внутрішні проблеми в державі?

– Це як медаль, що має два боки. З одного боку, Україна позиціонує себе як країну, яка хоче бути членом Європейського Союзу. Це означає, що ми повинні бути відкриті. Ми повинні чути, що каже про нас світ. Це не означає, що ми маємо виконувати все, що нам скажуть, але ми повинні чути, аналізувати й робити висновки. Дуже важливим є діалог із зовнішнім світом, цивілізованим світом, його не можна припиняти. Я, наприклад, проти того, щоби сьогодні припинялися моніторинги, які є і в сфері медіа, і в сфері захисту громадянських прав і свобод, оскільки Україна не є ще країною з усталеною демократією. Звісно, якісь кроки зроблено, але треба ще багато зробити, щоб закріпити демократичні процеси. Не завжди те, що відбувається сьогодні, спрямовано на закріплення цих демократичних процесів. Тому діалог із Заходом і його слово за цих обставин є важливим.

Та з іншого боку, ми також мали би включати голови і розуміти, що на Заході є різні люди, є різні експерти, різного фахового рівня, різних політичних поглядів. І для того, щоб зробити якісь висновки, ми повинні просто чітко розуміти, хто це каже, що ця людина каже, чому вона це каже і що стоїть за її конкретними діями й заявами.

У будь-якому випадку ніхто за нас не вирішить наших проблем. Нам можуть лише радити, але долати корупцію, відстоювати демократичні права та свободи повинні ми самі 

«Треба вчитися фільтрувати інформацію і критично до неї ставитися»

– Ви працювали в різних медіа. Чи залежить все-таки ця межа, яку може переступити видання, від головного редактора? Чи є можливість для людини, яка відповідає за зміст, але не має фінансового впливу, відстоювати цю позицію?

– Редактор може і повинен відстоювати свою позицію. Інше питання, як довго йому це дозволять робити. Проте в будь-якої людини завжди є вибір. Якщо на неї тиснуть, в неї теж має бути своя межа компромісу. А коли цю межу хтось переступає, людина може просто піти, сказати: я більше не буду цього робити, тому вибачте, дякую за співпрацю, до побачення.

– Але не факт, що вона може таким чином впливати на глобальну ситуацію.

– Ні, на глобальну ситуацію, звісно, вона не вплине, тому що на її місце прийдуть інші, які будуть робити те, що попросять. На жаль, так є.

– З усіх ЗМІ, в яких ви працювали, де ви почувалися найбільш вільно?

– Я не хочу образити жодне зі ЗМІ, в якому я працювала. В кожному проекті є свої плюси й мінуси. Кожен проект – це дуже великий, просто колосальний досвід. Але я б хотіла сказати навіть не стільки про конкретне видання, як про певні періоди в самій журналістиці і відчуття себе в ці періоди. Може, молоді журналісти, які починають тільки тепер, по-іншому це відчувають. Але мені здається, що на початку 1990-х (я якраз тоді тільки починала працювати, і це були дуже складні часи) у всіх були надії, що все буде краще, що країна буде розвиватися, що журналістика наша буде кращою, буде свобода слова і т. д. У сенсі цих надій, дещо наївних, сподівань і очікувань початок 1990-х був, можливо, найкращим періодом для журналістики. Відкривалося багато нових можливостей, багато нових тем. Заборонене ставало доступним, про все можна було писати. Можна було критикувати владу – місцеву, центральну. Звісно, були незадоволені критикою медіа, але системного тиску на журналістів ніхто не чинив, люди не мали страху перед тим, що якщо вони когось покритикують, їм щось за це буде. Тобто це був дуже позитивний для розвитку журналістики, для розвитку свободи слова період.

Також я відчула певну солідарність у журналістському середовищі, чого потім, мені здається, я більше ніколи не відчувала, – в період «України без Кучми» і коли зник Георгій Ґонґадзе. Це був період, коли об’єдналося дуже багато журналістів, навіть ті, які в силу різних обставин не говорили публічно про щось надзвичайно важливе, але ми відчували силу ліктя одне одного. Я на той час працювала парламентським кореспондентом, і в середовищі парламентських журналістів це було дуже відчутно. Солідарність, розуміння одне одного, підтримка – це все було. Тепер цього немає. Все змінилося, і не зовсім у кращий бік.

– Можливо, це теж викликано комерціалізацією інформації, тією ж джинсою?

– Звісно. І великою конкуренцією також. Адже на ринку, де закривається багато ЗМІ, змінюється взагалі сама суть медіа, існує дуже жорстка конкуренція, просто шалена. Це, звісно, накладає свій відбиток і на стосунки в середовищі, на журналістську солідарність.

– В одній статті ви сказали, що авторитаризм в Україні можливий настільки, наскільки ми, тобто суспільство, готові його толерувати. Де межа цієї толерації?

– Я справді вважаю, що дуже багато залежить від суспільства, від громадян, які живуть у цій країні. Не може бути так, що невелика кількість журналістів або політиків кажуть, мовляв, ми хочемо демократії чи свободи слова – і на завтра це раптом станеться. Суспільство загалом, більша його частина повинна цього хотіти. Якщо суспільство свідомо цього хоче і дійсно цього прагне, то люди, які його представляють, мають робити певні кроки.

У нас днями з колегою була дискусія на тему того, чи свобода слова – це справа самих журналістів, чи справа також і суспільства. Свобода слова – це справа суспільства. Суспільство повинне розуміти, що це необхідна умова демократії, необхідна умова вільного розвитку держави і кожного окремого громадянина, необхідна умова вільного економічного розвитку. Самі люди мають створювати запит на це і виявляти громадянську активність.

Якщо відбуваються якісь негативні процеси і суспільство це відчуває, громадяни мають сказати своє слово. Вони не повинні пасивно спостерігати. Якщо більшість пасивно спостерігає, а є лише одиниці, які йдуть проти цієї системи, то ми нічого не досягнемо. Тому це взаємний процес.

Звісно, мають бути пасіонарії, які задають напрямки, які є лідерами думок, за якими йдуть люди. Але все одно суспільство в цьому має брати участь. Була дуже цікава доповідь Бориса Ґудзяка у Львівському університеті імені Франка. Я всім рекомендую почитати її виклад. Він каже про те, що слід перестати боятися. Це дуже важливий елемент – відсутність страху – для того, щоб була демократія. Якщо люди не боятимуться не давати хабарів, висловлювати свою думку, сперечатися, не плазувати ні перед ким, тоді поступово в суспільстві поставатиме здорова атмосфера. А якщо люди бояться, починаючи з низового рівня і закінчуючи нагорі, – це створює багато проблем.

– Мабуть, це страхи, які залишилися ще з радянської доби?

– Ви знаєте, велика частина суспільства народилася вже в незалежній країні. У нас багато молоді, яка не знає того страху, тих переслідувань, що були в радянські часи.

– Але ми маємо також проблему зовнішнього впливу.

– Я ще раз хочу сказати, що люди піддаються впливу настільки, наскільки вони готові піддатися цьому впливу. Це дуже важливо зрозуміти. Якби люди розуміли і критично ставилися до того, що нав’язується, скажімо, як пропаганда з боку тієї ж Росії чи будь-яких інших країн, цей вплив не мав би такого великого значення.

В цьому сенсі, можливо, дуже важливим і актуальним є питання медіаосвіти в широкому сенсі цього слова. Про що йдеться? Я не раз уже казала, і багато фахівців кажуть про те, що потрібно запроваджувати медіаосвіту ще зі шкільної лави. Тобто слід навчати молодих людей орієнтуватися в інформаційному просторі, оскільки ми постійно перебуваємо під впливом різної інформації. Треба вчитися фільтрувати цю інформацію і критично до неї ставитися. Якщо людина не орієнтується в цьому просторі, звісно, вона піддаватиметься різним маніпулятивним впливам, буде залежною від різних чуток, неякісної інформації і т. д.

– Якраз нині Академія педагогічних наук виробила концепцію впровадження медіаосвіти. Вони запускають у старших класах експериментальні курси.

– От ми згадували Росію. Росія пішла таким шляхом. Спочатку вони виховали кадри, які можуть викладати цей предмет. На підготовку таких фахівців було відведено років п’ять, якщо не більше. А тепер уже почалося впровадження відповідних факультативів у школах. Я не чула про те, щоб у нас у педагогічних вузах готували відповідних фахівців. Адже не можна просто так прийти у школу будь-кому з вулиці і викладати такий серйозний предмет. Це предмет на стику різних дисциплін, який має передбачати не лише розповідь про те, що в місті N виходить п’ять газет, є два телеканали і ще три радіостанції. Дітям треба розказати простою мовою про складні процеси, які відбуваються в суспільстві завдяки обміну інформацією, завдяки різним комунікаційним зв’язкам, які існують. Допомогти адаптуватися в медіатизованому світі. Це мають робити фахівці.

У нас, до речі, теж була колись програма при Львівському університеті імені Івана Франка. Її вів Борис Потятиник. Навіть, здається, в них були експериментальні уроки в місцевих школах. Час від часу піднімається питання, що потрібно просувати ідею медіаосвіти на державному рівні, цим має зацікавитися Міністерство освіти. Але поки що це дуже повільний процес.

«Наші студенти на практиці здобувають знання і не мають часу ще й працювати»

– Наскільки реальною вам видається перспектива покращення медіаосвіти широких мас українських громадян? Чи, можливо, слід зосередитися на вужчих групах?

– Я все-таки вважаю, що сьогодні в Україні питання медіаосвіти актуальне для всього суспільства. Не можна обмежуватися лише активними громадянами, які є в тих чи інших громадських організаціях. Нині для різних громадських організацій проводять дуже багато тренінгів, спрямованих на підвищення медіакультури. Та все-таки питання медіаосвіти має стосуватися кожного громадянина. Треба починати зі шкільної лави – це моє переконання. Як буде називатися цей предмет – питання до дискусії. Чим його буде наповнено – це також можна обговорювати. Але принаймні про це потрібно починати говорити.

– Від медіаосвіти мас перейдімо до освіти медійників. Могилянська школа журналістики, якщо порівнювати її навіть із провідними журфаками країни, має особливий підхід до навчання майбутніх журналістів. Схарактеризуйте суть цього підходу, будь ласка.

– Могилянська школа журналістики випускає магістрів. Навчання у нашій Школі триває два роки. На відміну від класичних вишів, які готують журналістів, до нас приходять випускники різних вишів уже з дипломами бакалавра, вони мають різну базову освіту – філологи, історики, економісти, юристи, політологи, були навіть медики… У Школі вони отримують виключно практичні навички професії журналіста. Два роки важкої цілком прикладної журналістської праці – на сайті Школи ви можете переглянути теленовини, які роблять наші студенти, почитати їхні публікації й навіть дипломні роботи. Ми випускаємо універсальних журналістів, які є дуже конкурентними на сьогоднішньому ринку – вони можуть працювати в різних типах медіа, оскільки ми їх вчимо і писати, і працювати з фото та відео, керувати сайтами тощо. Вони мають навіть практичний курс із документалістики. А також наші студенти отримують базові знання, які дозволяють їм у майбутньому займатися дослідженням медіа та масової комунікації (якщо хтось бачить себе в науці). Логічним продовженням цього курсу є міждисциплінарна докторська програма PhD «Масові комунікації».

– Що ви змінили би в українській журналістській освіті, якби могли?

– Я би все-таки брала досвід Могилянки і поширювала його. Зрештою, це не наш винахід, це європейський досвід. Про що мова? Про те, що будь-хто, хто хоче працювати журналістом, повинен мати базову освіту, базові знання у певній галузі, а потім навчитися «ремесла» журналіста. Чому ми кажемо про неякісну журналістику? Тому що базовий рівень освіти в Україні загалом щороку падає. Це помітно і по тих молодих людях, які приходять на практику в редакцію «Главреда» або на навчання в нашу Школу.

Якщо людина має хорошу базову освіту і потім отримує додатково, грубо кажучи, навички ремесла, вона буде якісним журналістом, зможе проаналізувати ті чи інші тенденції, розібратися в процесах, які відбуваються в тій чи іншій сфері. Бо коли приходять на роботу люди, які мають неякісну базову освіту або які в силу різних обставин не вчилися, не хотіли вчитися, не займалися самоосвітою, то виходить так, що вони не можуть відрізнити Конституційний суд від судів загальної юрисдикції. І таким дуже складно пояснити, чому вони повинні це знати як журналісти.

– Чи підтримуєте ви раннє залучення студентів до роботи в ЗМІ? Андрій Куликов, наприклад, цього не схвалює, пояснюючи таку позицію тим, що студенти пропускають навчальні курси. Чи радите ви своїм студентам суміщати навчання з роботою?

– Якщо ми говоримо про Могилянську школу журналістики, то категорично ні. Тому що в нас дуже насичена програма, спрямована на практику: студенти пишуть тексти, знімають сюжети, готують випуски теле- та радіоновин. Школа має свою обладнану телестудію, хоча й маленьку. І кожен може спробувати себе в різній ролі: і в ролі ведучого, і в ролі журналіста, і в ролі випускового, продюсера...

Наші студенти на практиці здобувають необхідні знання. І в них просто фізично немає часу на те, щоб іти працювати. Якщо людина приходить до нас на навчання, вона повинна чітко розуміти, що на роботу в неї не буде часу. Вона має два роки витратити саме на навчання. Повірте, ті викладачі, які є, – і українські викладачі, і ті, що приїжджають з Америки, Європи, щоб викладати факультативні курси для студентів, – дають дуже багато. Треба тільки хотіти і вміти взяти. Тоді ці два роки не будуть даремними.

Також у нас є практика. Влітку всі студенти в обов’язковому порядку мають проходити практику в різних медіа. Як правило, в нас такий підхід, що практика не має бути формальною. Тому ми не рекомендуємо обирати місця практики за рівнем зірковості. Як правило, в зіркових телепрограмах немає часу на студентів, ми свідомі цього. Ми рекомендуємо студентам іти, можливо, в не дуже зіркові медіа, але в такі, де реально можна себе спробувати в роботі, де їм приділять увагу, де вони зможуть написати текст чи зробити сюжет і його буде випущено в ефір чи надруковано.

– Володимир Мостовий нарікає, що занадто багато вишів випускає надмірну кількість дипломованих, але погано навчених журналістів. Чи може вирішити цю проблему підхід, який пропонує Міністерство освіти зараз?

– Давайте ми не будемо говорити про реформу, яку пропонує Табачник, бо це дуже широка тема. Я скажу про факультети журналістики. Справді, є така проблема, я тут із паном Мостовим погоджуюся в тому, що є багато факультетів журналістики при різних регіональних вузах. І ці факультети не завжди випускають якісних журналістів. Тому що – не хочу нікого ображати – але ті викладачі, які там є, також не завжди мають достатній рівень кваліфікації і не можуть навчити студентів того, чого потребує ринок.

У цьому сенсі, я вважаю, було помилкою надавати невеликим університетам можливість випускати ще й журналістські кадри. Звісно, такий радикальний підхід – просто взяти і все закрити – очевидно, не є правильним. Я думаю, треба сідати й аналізувати. Тут багато в чому ринок повинен сказати своє слово. Треба враховувати те, з яких вишів роботодавець бере студентів. Звісно, має бути проведено аналіз не просто кількісного, а якісного складу викладачів у тих чи інших вишах, наскільки вони є або визнаними практиками, або науковцями, яких знають, яких цитують, на роботи яких посилаються і т. д. Єдиний критерій – це якість. Закрити такі факультети можна одним підписом. А підхід, про який я кажу, потребує роботи, певного часу, щоб просто так не різати по живому.

У «Главреді» немає регіональних кореспондентів. Але в інших проектах, де я працювала, майже в усіх були, і ми часто мали з ними великі проблеми. Бо, як правило, вони були випускниками регіональних вишів (не обов’язково навіть журналістських факультетів), і якісь елементарні журналістські стандарти мені доводилося їм пояснювати фактично з нуля.

«Громадськість повинна бути готова платити за якісний продукт»

– Які насправді були причини закриття вашого попереднього проекту – «ПіК України»?

– Єдине, що я хочу сказати – що це був дуже хороший проект. Я дуже рада, що в моєму житті був такий досвід. Тому що цей проект із самого початку було зроблено за всіма правилами. І команда підбиралася відповідно, і концепція розроблялася дуже ретельно. У нас із інвестором було абсолютне взаєморозуміння щодо того, як має розвиватися цей проект. Тобто фактично ми дивилися в одному напрямку.

Це був бізнес-проект. Жодних політичних завдань перед цим проектом не ставилося. Зрештою, згодом, як з’ясувалося, це виявилося нашою проблемою. Проект проіснував у відкритому онлайн-доступі вісім місяців. За цей період – а я вважаю, що це дуже високий показник роботи цілої команди, яка працювала над цим проектом – ми вивели його з 300-ї до 30-ї позиції рейтингу bigmir.net. Тобто за такий короткий період часу при мінімальних вкладеннях на розкрутку, на трафік, лише завдяки контенту, роботі журналістів, правильній побудові сайту ми досягли хороших результатів. Але сталася економічна криза. Потрібно було оптимізувати ресурси. Ми почали аналізувати ситуацію, ринок і прораховувати можливість окупності цього проекту в цих складних умовах. Прораховували дуже багато варіантів, аж до створення дистанційного офісу. В принципі, колектив був до цього готовий, нам би було цікаво працювати і за таких умов. Але аналіз ситуації і криза, яка розгорталася, не дозволили нашому інвестору реалізовувати далі ці плани. Було прийнято рішення. Воно було дуже болісне і для нашого інвестора Бориса Фуксмана, і для команди, звісно, тому що проект був дуже хорошим. Закриття проекту відбулося з комерційних міркувань, і не більше того. Знову-таки, якщо повернутися до питання джинси, це був якраз той проект, у якому ми ніколи не публікували джинси. Це ще раз доводить, що вижити комерційно без джинси неможливо.

– Але це вам дало певний досвід.

– Хороший досвід.

– І вже тепер, працюючи у «Главреді», чи користуєтесь ви цим досвідом? І що нового тут, у «Главреді» вже, створюєте порівняно з тим, що ви мали там?

– Безперечно, той досвід, який у нас був у «ПіКу», мені дуже згодився у «Главреді», тому що це теж інтернет-проект. Але «Главред» – це більш масштабний проект, зрештою, тут інший досвід, оскільки редакція «Главреда» набагато більша за ту, що була в нас у «ПіКу». «Главред» – це декілька сайтів різного спрямування. А отже, зовсім інша система управління редакцією. Для мене як керівника це дуже цікаво, тому що це справді новий досвід.

Що нового ми зробили? Я дуже рада, що до нас у команду минулого року долучився Сергій Руденко. Ми разом працювали над проектом «ПіК». Наша співпраця була дуже успішною, я вважаю. Я йому дуже вдячна, що він не побоявся прийти у «Главред» у кризовий для холдингу рік. Це нам дуже допомогло. Ми певною мірою перебудували систему роботи редакції, зараз намагаємося зробити редакцію більш конвергентною, ніж вона була. Якщо раніше тут усе-таки була об'єднана редакція, оскільки ми робили й інтернет-проекти, і журнал фактично єдиним колективом, сьогодні ми ставимо дещо інші завдання. Наші журналісти працюють з відео, з аудіо, з ілюстраціями, що дуже важливо для сучасного інтернет-проекту. У нас з’явився свій канал на YouTube.

Якщо говорити про розвиток «Главреда», то варто зробити акцент на деякі моменти. Попередній рік для нашого проекту був кризовим у силу різних обставин. По-перше, відбувалася зміна власників. По-друге, загальна політична та економічна ситуація були малосприятливі. Але, незважаючи на всі обставини, нам вдалося не те що не втратити аудиторії, яка була, але ще й певною мірою її наростити. В нас дуже позитивна динаміка по зростанню аудиторії, це можна подивитися по статистиці, яку надає Bigmir. Зокрема, за півроку ми збільшили в 4,5 рази ядро й удвічі – аудиторію. Тут треба сказати велике спасибі команді, яка працює над проектами «Главред». Найближчим часом ми запропонуємо – поки що не буду заглиблюватися в деталі – декілька нових сервісів нашим читачам. Я сподіваюся, це збільшить їх коло.

– «Главред» традиційно приділяє багато уваги аналізу подій і тенденцій за межами України. Не раз доводилося чути, що українців неможливо зацікавити міжнародкою. Чи згодні ви з цим? Яким має бути висвітлення подій за кордоном, щоб не залишати байдужим українського читача?

– Справді, якщо міряти рейтингами кожну конкретну публікацію, то статті на тему міжнародної політики є менш рейтинговими, ніж на теми внутрішньої політики або тим паче на жовті теми. Це очевидно. Але тим не менше свою аудиторію ці публікації збирають. Є люди, яким це цікаво. Це видно і по коментарях. Звісно, особливу увагу викликають гучні події, як у Єгипті, наприклад. Ці статті активно читають, оскільки є певне загальне тло в медіа, що надає цим подіям ваги.

Але ми пишемо не тільки про щось актуальне. Ми намагаємося також робити інтерв’ю з різними науковцями, експертами з інших країн світу. Звісно, акцент робиться на темах, які дотичні до України і можуть бути цікаві нашому читачеві.

– Чи варто, на вашу думку, сподіватися нової якості журналістики від майбутньої української версії Forbes? Чи локальні версії якісних іноземних ЗМІ мають перспективу?

– Я не хочу говорити конкретно про Forbes, бо про нього можна буде говорити тоді, коли ми отримаємо його, потримаємо в руках, побачимо, що це, яка якість. Але якщо говорити про прихід різних іноземних медіа… Мені теж свого часу здавалося, що якщо ми залучимо іноземних інвесторів в Україну, – не обов’язково це мають бути відомі бренди – які будуть розвивати медіа як бізнес, які не матимуть політичних інтересів в Україні, це могло б змінити загалом ситуацію на медіаринку.

2005 року ми бачили, що на український ринок зайшло декілька нових іноземних інвесторів, зокрема німецьке видавництво Handelsblatt спільно з чехами створили газету «Дело». Але вони залишалися на українському ринку недовго і потім перепродали свої акції українським партнерам. Чому це було зроблено? Тому що в українських умовах дуже складно реалізовувати чисту бізнес-модель в медіа. І в цьому велика проблема. Тому іноземні інвестори дуже обережно ставляться до нашого ринку.

Останні події, пов’язані з газетою «Блик», здавалося б, абсолютно аполітичним, жовтим проектом, який нібито міцно стояв на ногах і мав перспективи розвитку, є дуже показовими для українського ринку. Це свідчить, що саме середовище є недостатньо цивілізованим для того, щоб розвивати чистий медіабізнес.

З точки зору бізнесу начебто дає свої результати створення холдингів, таких як «Український медіахолдинг», коли за рахунок інших, неполітичних, продуктів підтримується громадсько-політичний проект. Але таких прикладів на українському ринку не так уже й багато. Тобто, в нас є великі холдинги, але вони побудовані не завжди за таким принципом.

– Можливо, прийдуть часи, прийдуть інвестори і привнесуть такі ідеї, які адаптуються до нашого середовища, дадуть хороший результат, і громадськість підтримає ці ініціативи.

– Громадськість повинна бути готова платити за якісний продукт. Це дуже важливо. В нас люди до цього не готові, не лише в силу фінансової неспроможності, а в силу психологічного фактору. Вони вважають, що інформація має видаватися за просто так і бути загальнодоступною та безкоштовною. Але просто так нічого не буває.