«Медіаграмотність» продовжує з’ясовувати, хто такі українські інтелектуали і чи можуть вони співіснувати з українськими медіа. Нашими співрозмовниками вже були Сергій Жадан, Андрій Портнов і Павло Солодько.

Сьогоднішній герой - Тетяна Трофименко. З-поміж попередніх співрозмовників вона, здається, найменш публічна. Чи то пак широко відома у вузьких колах усіх небайдужих до сучасної української літератури.

Тетяна Трофименко пише насамперед рецензії. Її тексти можна знайти в Живому журналі під ніком te34, на сайтах Mediaport, Zaxid.net, «Літакцент», «Буквоїд», у журналі «ШО» тощо.

Крім літературної критики, Тетяна Трофименко займається наукою, досліджує давню українську літературу, викладає у вищих навчальних закладах.

Зустріч із Тетяною Трофименко сталася 8 березня. Тому й говорили про ґендерну ситуацію інтелектуального життя Харкова, життя інтелектуалів зі східних регіонів батьківщини, вплив православної церкви на інтелектуальний продукт, біло-блакитну та червоно-чорну тоталітарну владу.

– Ви порівняно непублічний представник харківських інтелектуальних кіл, але останнім часом ви все більше з’являєтесь у медіа. Як так сталося?

– Чому мене останнім часом усе більше в медіа? Напевне, тому що я, як Лукашин із кінофільму «Ирония судьбы» «стал более… наглым! нет, смелым! более… бесцеремонным! нет, решительным!».

Насправді все відбувається з точністю до навпаки: коли я написала кілька своїх перших відгуків на книжки сучасної української літератури у живому журналі, вони були значно більш різкими, ніж я можу дозволити собі тепер. Це були відгуки, так би мовити, «для внутрішнього користування», для френдів із Livejournal, і на той час – 2007 року – я не думала цим займатися систематично.

Починаючи з третього курсу університету (Харківський національний університет імені Каразіна) я займалася давньою літературою, зокрема творчістю українського богослова, проповідника й поета ХVII століття Кирила Транквіліона Ставровецького, тому сучасний літпроцес існував для мене десь у паралельній реальності, достукуючись хіба зрідка – наприклад, поезією Сергія Жадана.

Я читала Жадана й уважала, що сучасна українська література прекрасна, аж доки 2006 року не створила щоденник у Livejournalй не дізналася, наскільки строкатим є чарівний світ сучукрліту. Перші рецензії, отже, були написані на книжки LJ-юзерів, а далі – затягнуло…

Як і більшість філологів, я від природи людина, котра «ковтає» книжки, отримуючи задоволення від самого процесу. На відміну від літератури давньої, де читання вимагає напруженої інтелектуальної праці, занурення в сакральний контекст, сучасна література дає чисте «задоволення від читання».

– Яким чином це задоволення потрапило в публічний простір?

– Рецензії перемістилися з Livejournalна іншу медіаплатформу, коли моя подруга, харківська поетка Катріна Хаддад, переїхала до Києва (ставши літературним редактором «Телекритики», - МГ), поступившись мені колонкою в газеті Mediapost.

Отож, від спорадичного «пописування» в LJя перейшла на жорсткий графік щотижневих рецензій, що дарувало цілком своєрідний драйв, за який, користуючись нагодою, не можу не подякувати тодішньому редактору Mediapost Олені Львовій.

Згодом за свої рецензії я дістала відзнаки «Книги року Бі-бі-сі» та порталу «Буквоїд» і утвердилася десь у тій цілком комфортній ніші так званої публічності, коли твоя популярність, звісно, не дотягує до популярності Ольги Сумської, але дозволяє писати так часто і про ті книжки, які не викликають екзистенційного напрягу.

– Навіщо інтелектуалу публічність? Чи є сенс пересічному аспіранту Ікс мріяти про славу? Можливо, набагато краще сидіти на кафедрі й писати вузькоспеціалізовані наукові статті?

– Аспірант Ікс, безперечно, може мріяти про славу. І навіть може досягти її шляхом написання вузькоспеціальних статей. А може – шляхом публікації пафосних відозв на захист живих класиків.

Тут важить не те, чого прагне людина, а те, чи має вона що сказати. По суті, вся сучасна літературна критика є свого роду «листом у майбутнє» – її можуть не сприйняти ідеологічні опоненти, можуть затюкати коментатори на популярних порталах, але за кілька десятиліть живий літературний процес вивчатимуть саме за цією живою реакцією на події культурного життя.

Ось нині активно видають авторів Розстріляного відродження, натомість значний масив літературної критики того часу лишається поза увагою. І ми так і уявляємо собі події 1920-х: радянська влада гнобила, письменники страждали. А вони насправді сперечалися, заздрили, підколювали одне одного. Михайло Доленґо в рецензії 1924 року пише: «"Од пальта одірвався ґудзик", – сказав колись  Семенко. – "Ха, ха... це знаменито. Щирість є талант і дуже рідкий", – відповів на це Коряк». Двома фразами іронічно передано суть літпроцесу – це важить більше, ніж тисячі тисяч знаків чи публічних виступів.

– Розстріляне відродження нерозривно пов’язане з Харковом… Сучасний харківський інтелектуальний світ має якісь свої особливості порівняно з київським, львівським, дніпропетровським, донецьким тощо?

– Ми так плавно переходимо від Семенка до харківської дійсності – і це логічно, бо, не вживаючи дражливого терміну «перша столиця», за Харковом слід визнати певну інтелектуальну та культурну історію.

Іноді мені здається, що тут нічого не змінилося з ХІХ століття: ще й зараз частина харківських інтелігентів вважає за потрібне, як свого часу Квітка-Основ’яненко, доводити російськомовній більшості, що українською мовою можна написати щось «і звичайне, і ніжненьке, і розумне, і полезне» – і поряд із тим існує театр європейської формації «Арабески».

Тут є маса «популярних колективів», де жіночки в запасках і вінках співають «Я козачка твоя» – й гурти на кшталт «Собак у космосі» чи «Оркестру Че».

Харків – це місто кількох знаних видавництв: показово інтелектуальної «Акти», нещадно критикованого «Фоліо», молодого «Треанта», шкільного «Ранку» та феноменального «Клуба сімейного дозвілля», де «169 символов-ключей к богатой жизни» цілком уживаються з текстами Іздрика.

Літературний та культурний процес Харкова дуже строкатий, що знову ж таки не може не викликати асоціацій із 1920-ми роками.

Однак тут, можливо, значно частіше, ніж у Києві чи Львові, інтелектуалові доводиться балансувати на слизькому льоді взаємин із загалом національно-патріотичним та совково-шовіністичним. При тому, що народницький дискурс, як і дискурс великодержавницький, для мислячої людини є неприйнятним, дуже важко вдається абстрагуватися від довколишніх реалій, не заробивши ярлика «зрадника нації» чи «бандеровского прихвостня». Часто за одну й ту саму публікацію.

– До речі, про слизький лід взаємин… Ви близькі до кіл Української автокефальної православної церкви. Стереотип передбачає сприйняття церковних кіл як застиглих і консервативних. Це правда?

– Церква насправді й має бути консервативною, в цьому полягає запорука її витривалості протягом тисячі років. Я сама є рішучим мракобісом у питаннях віри: скажімо, не зношу народної обрядовості, зведення сенсу християнських свят до миття вікон перед Великоднем чи щедрування-засівання.

Зрештою, Свято-Дмитрівська парафія в Харкові – це не той храм, де на вас шикнуть через джинси чи відсутність хустки. Очолювана архієпископом Ігором (Ісіченком), знаним науковцем, Харківсько-Полтавська єпархія якраз намагається поєднувати духовність та інтелект, як серед клиру, так і серед вірних.

Однак коли церква бере рішучо бік якоїсь політичної сили – це завжди проблема, бо, належачи до певної громади, ти переймаєш її зовнішні розпізнавальні знаки, що можуть напряму не стосуватися віровизнання.

Так, УАПЦ в Харкові солідаризується з такими крайньо правими силами, як «Свобода» чи «Тризуб». Для церкви це запорука виживання в місті з антиукраїнською владою, але для мене особисто ця ситуація породжує дуже дискомфортний стан, коли доводиться шукати компроміс між питаннями віри й політичними поглядами.

– Ось ми й торкнулися теми влади й політики. Якими можуть бути взаємини інтелектуала та влади?

– Коли я міркую про взаємини інтелектуала і влади, то симпатії хитаються від ідеї мирного співіснування (творча людина чи науковець робить свою роботу, отримує за це гідну зарплатню і всі питання з владою розв’язує шляхом таємного голосування на виборчій дільниці) до суто анархічного ідеалу протистояння будь-якій владі.

Як це геніально сформулював Жадан у «Радіошансоні»: «Пам’ятай, система відчиняє двері лише для того, щоб прищемити в них твої пальці». Якщо влада є тоталітарною, тут уже не важливо – біло-блакитна вона чи червоно-чорна.

– Якщо продовжувати тему консерватизму, то варто зачепити тему ґендеру. Жінка в інтелектуальному полі – одна в полі воїн? Чи навпаки – панує повна рівність та всі можливості для реалізації ідей?

– Ну от власне, коли мене намагаються наставити на шлях істинний, кажуть: ти жінка, коли влада почне мочити українські сили, хто тебе захистить, як не «Тризуб»?!

Але поки що шанси дістати нагінку від національно-патріотичних сил так само реальні – за недостатній пієтет щодо тих чи інших авторів. А якщо серйозно, то насправді ґендерна упередженість не надто відчутна – хіба в коментарях до рецензії щодо жінки-критика пройдуться не за змістом, а щодо її зовнішнього вигляду.

– Нещодавно ви почали почали робити тематичні зустрічі-дискусії в книгарні «Є» в Харкові. Навіщо це вам? 

– Людині властиво думати, що її зацікавлення цікавлять усіх. Тому оскільки я готова говорити про літературу переважну частину доби, скористалася пропозиціями Ігоря Зарудка з харківської книгарні «Є» щодо проведення кількох акцій.

Цікаво, що круглий стіл, присвячений літературній критиці, зібрав значно більше учасників, аніж спроба такої собі локальної харківської «Книги року під ялинкою», на яку не відгукнулися ні представники видавництв, ні читачі. Шкода, бо це могла бути цікава розмова.

Натомість на круглий стіл, присвячений ювілеєві Павла Тичини, з’явилися переважно представники старшого покоління – постійні відвідувачі «Українського культурного центру “Юність”», який міська влада нібито збиралася розформувати на початку року.

Знову ж таки: з одного боку, наявність у Харкові старшого україномовного національно свідомого покоління – це прекрасно, але Шевченка вже давно прочитали з погляду психоаналізу, а вибачатися за це доводиться щоразу як уперше…

– Андрій Портнов у своєму інтерв’ю сказав, що однією з проблем сучасного українського інтелектуального поля є надмірна централізація, тобто брак регіональних центрів інтелектуального життя. Ви згодні з цією тезою?

– Регіональні центри є, «буйних мало», як співав Висоцький, тобто тих, хто пожвавлював би це життя.

Та сама книгарня «Є» за короткий час стала популярним майданчиком для різноманітних культурних акцій. Не можна не згадати наукових осередків – і в університеті імені Каразіна, і в університеті імені Сковороди. Харківський літературний музей – традиційне осердя творчого життя в Харкові.

Окрім стаціонарних експозицій, там функціонує кіноклуб, діють різні гуртки, проводяться такі акції, як «Літературне бомбардування» – обмін книжками та їх обговорення тощо. Минулорічна «Ніч у музеї» показала, що є ініціативи, цікаві для дуже широкого кола харків’ян, але в цілому культурне життя має такий вузькогруповий характер. Дружимо трійками.

– З огляду на цей вузькогруповий інтерес, варто поговорити про медіуми донесення ідей. Які медіа ви вважаєте ефективними в роботі? Які медіа дозволяють донести свою думку до якомога ширшого загалу?

– На харківському телебаченні є дуже помітна в регіональному житті програма – це «Книжковий кошик» Тетяни Терен, котра виходить в ефір протягом тривалого часу й об’єднує інтелектуалів, котрі мають що сказати про книжки та літературний процес.

Тобто, сама не маючи й не дивлячись телевізора вже понад десять років, я визнаю ефективність телебачення та його вагу в житті широкого загалу.

– З іншого боку – чи повинен інтелектуал в Україні прагнути контакту-спілкування з широким загалом? І хто цей «широкий загал»? Хто цільова аудиторія ідей інтелектуалів?

– Зіткнення з широким загалом, здається, має занурювати нормального інтелектуала в глибоку депресію – про це свідчать, скажімо, контакти в громадському транспорті чи поліклініці.

З одного боку, засмучуєшся, коли на круглі столи до книгарні «Є» приходить п’ятеро людей. З іншого – коли перед зустріччю з Ліною Костенко бачиш погано контрольований натовп, що намагається взяти штурмом Харківський оперний театр, аби «доторкнутися до свого кумира», думаєш: усе, що робиться, на краще.

– Як інтернет вплинув на ваше життя (не)простого українського інтелектуала?

– Ну от якраз інтернет – найоптимальніший варіант поширення своїх думок для українського інтелектуала: не треба їхати через усе місто на зустріч чи презентацію! Моя діяльність як критика, я вже говорила, починалася з інтернету, й лишається, в цілому, мережевою. Саме в мережі киплять найзапекліші баталії й суперечки, хоча певна частина «широкого загалу» й лишається поза дискурсом. Але я віддам перевагу вузькій аудиторії мислячих осіб…

– Здається, вся літературна критика перекочувала в інтернет... Чи правда? Чи це хибне враження? Які можете назвати важливі майданчики літдискусій?

– Справді, критика зараз «водиться» переважно в інтернеті – на спеціалізованих порталах («Літакцент» чи «Буквоїд»).

Паперові видання, що мають електронні версії, також за добрий тон уважають мати літературознавчу чи культурницьку рубрику. Особливо радує поява в мережі журналу культурного спротиву «ШО».

Інша річ, що дискусії в інтернеті часом набувають дуже несимпатичних форм – маю на увазі насамперед коментаторів, серед яких знайти поважну думку, до якої варто прислухатися, буває дуже важко, здебільшого це повноводний потік образ та чіпляння ярликів.

У обміні «стаття на статтю» втрачається інтерактивність, тому такий вид дискусії повноцінним також не назвеш. Можливо, певне пожвавлення літпроцесу спричинила би поява телепрограми кшталту «Шустер live» чи «Свободи слова», але з літературної проблематики. Хоча це може мати непередбачувані наслідки.

– Який прогноз ви могли би зробити на найближчий час? Що відбудеться в інтелектуальному житі України?

– Особисто я чекаю, коли вже вщухнуть пристрасті довкола літературних творів минулого року та з’являться нові цікаві тексти. А цікавими є всі тексти, незалежно від їхнього рівня та спрямування, бо ж вони є складовими сучасного літературного процесу – дуже захопливої штуки, в якому різновиді медіа її не подай.