Кожен із нас у дитинстві будував щось грандіозне. Наприклад, вежу з кубиків, палац із диванних подушок або піраміду зі стільців до самої стелі. Відчуття гордості та захоплення плодами своєї праці завжди змінювалось розгубленістю та смутком, коли дорослі, подивившись на результат, говорили: «Молодець! А тепер розбери це, будь ласка, і зроби все як було». З такою самою розгубленістю і смутком сьогодні українські медіа деконструюють міф Надії Савченко – народного депутата, Героя України, визволеної полонянки Кремля, захисниці Вітчизни, – який два роки споруджували власноруч.

Ех, Надю-Надю

Телеканалу «1+1» належить заслужена першість у колективі співавторів міфу про Нашу Надю. «Плюси» регулярно нагадували про бранку Кремля, знімали про її героїзм сльозливі ретроспективні сюжети, а коли в кінці травня вона повернулась в Україну, одним із перших її ефірів став візит до «ТСН. Тижня». «Дякуємо, що жива!», – від імені всіх нас тоді сказала Надії Савченко Алла Мазур. Тепер ведуча теж говорить від імені всіх нас:

«Герой України, яку ми так усі мріяли витягти з російського полону ще навесні, опинилася під шквалом критики. Чи не засланий козачок? Це ще м’яка реакція соцмереж на таємну зустріч її з очільниками самопроголошених «ЛНР» та «ДНР» у Мінську, організовану за допомогою, як підозрюють, російської ФСБ. Розмова, після якої терористами-вбивцями своїх візаві Савченко вже не вважає, а вони самі кажуть, що матимуть тепер свій голос у Верховній Раді. Що ж сталося? Чи так промили їй мізки в Росії…?».

Автор сюжету Сергій Швець говорить уже не від імені «всіх нас», а, здається, від свого: «Від любові до ненависті один крок. Своїми таємними сепаратними переговорами з Захарченком і Плотницьким Надія Савченко свій крок зробила. Україну, без сумніву, приголомшили характеристики ворогів. Ті, хто вбивали, катували, грабували, ґвалтували, виявляється, вже не вороги, а люди, співрозмовники».

Далі журналіст зводить докупи два синхрони Савченко, один із яких вирваний з контексту програми на іншому телеканалі:

Якщо переслухати повністю трихвилинне включення Савченко на «Еспресо-TV», можна почути, що вона говорить не про Захарченка і Плотницького, а про людей на окупованих територіях взагалі (після цього ведучий Сергій Руденко повертає депутатку до початкової теми, нагадавши, що питає саме про лідерів самопроголошених республік).

Далі Сергій Швець нагадує про провокативний експеримент програми «Гроші», що засвідчив готовність Савченко вести переговори з сепаратистами. «…легкість, із якою Савченко пішла на контакт із ворогом, та готовність йому допомагати в одну мить змінили ставлення України до вчорашньої Жанни д’Арк. Крім того, ми не знаємо, скільки відбулося справжніх зустрічей Надії і про що там домовлялися», – робить він настільки ж серйозне, наскільки необґрунтоване припущення.

Аж раптом знайшовся й давніший компромат на колишню улюбленицю журналістів «1+1»: «…в Україні вголос заговорили, що в російській камері їй промили мізки і вона стала агентом Кремля. Мета вербування – підірвати Україну зсередини. Згадали її дивну поведінку на Майдані, коли її бачили на боці «Беркуту». Завершує сюжет він поясненням, чому в ньому немає відповідей самої Савченко: «її оточення послалося на сильну зайнятість народного депутата. А шкода, бо українці сьогодні не розуміють Савченко, людину з героїчним минулим, але з туманним майбутнім. Людину, яка, ще не досягнувши заявлених шляхетних цілей, не звільнивши жодного заручника, вже породила велику кількість запитань до себе і чергову зневіру в героях». І Алла Мазур, і Сергій Швець з у впевненістю посилаються на думку та реакцію узагальнених «українців», хоча, судячи з усього, мається на увазі вичитане у стрічці фейсбука.

«Событиям недели» каналу «Україна» не потрібно виправдовуватись перед своїми глядачами за Савченко, тому тут замість праведного гніву – легкий сарказм. «Её вернули в Украину в конце мая. Она обещала разобраться во всём. Герой Украины по званию и народный депутат по должности, Надежда Савченко к концу 2016-го из почти кумира превратится в почти изгоя. Полгода на свободе бывшую кремлёвскую узницу сопровождают скандалы. То что-то невпопад прокомментирует, то инициативу проявит сомнительную, то в переговоры вступит», – розповідає Наталія Кравченко історію, яку ведучий Олег Панюта схарактеризував як «скандал чи то дипломатичний, чи то внутрішньополітичний». Наголос у сюжеті, втім, не на вчинкові Савченко (хоча він зображений як сумнівний і прокоментований суворо, зокрема й Петром Порошенком), а на предметі переговорів і необхідності їх продовження – мовляв, «треба говорити». В кінці сюжету авторка уточнює, що процес обміну заблокований керівництвом сепаратистів.

Є тут, втім, і дещо дивне: окремо від сюжету Наталії Кравченко «События недели» повідомляють про остаточний розрив між Савченко і «Батьківщиною», і дають із цієї нагоди цитату… Олега Ляшка. Одного з завсідників тижневика «України», який цього разу, як і в більшості випадків, у цій історії зовсім ні до чого – після підводки чомусь переляканого Панюти читачам пропонують переглянути відгук лідера «Радикальної партії» про Юлію Тимошенко:

Хоча цікавіше й корисніше було б почути пояснення самої Тимошенко – лідерки, яка спершу включила Савченко у свій виборчий список, а потім за допомогою доволі сумнівної процедури «писемної присяги» дистанційно зробила полонянку нардепом.

На противагу спокійній «Україні», «Факти тижня» ICTV говорять про Савченко майже агресивно.

«Час поговорити про легітимність народного депутата Надії Савченко як представника України на переговорах із ватажками терористичних «ДНР» та «ЛНР», – говорить у підводці ведуча Оксана Гутцайт. – Те, що колишня льотчиця зустрілась із Плотницьким і Захарченком, спочатку викликало недовіру, але згодом вона сама підтвердила факт зустрічі і навіть назвала це прямими переговорами у мінському форматі. Хоча жодних офіційних доручень від України на такі перемовини Савченко не отримувала. Що за художня самодіяльність і хто автор сценарію цієї вистави, розбирався Максим Крапивний». Автор сюжету, розповівши коротку хронологію перетворення Савченко з символу боротьби на чортзна-що, говорить те саме: «…насправді на переговори в Мінську її ніхто не уповноважував, бо практика давно показала: ні Захарченко, ні Плотницький фактично не впливають на процеси, вони лише маріонетки Кремля. А от його господарю така зустріч, здається, на руку». Те, що за діями Савченко стоїть Путін, обґрунтовують Віталій Портников і головний політкоментатор наших днів Володимир Фесенко. Втім, для балансу знайшовся й носій іншої думки – російський (!) політолог Олександр Ситін, який уважає, що Савченко можуть маніпулювати українські, а не російські політики. Хоча теж не виключає, що вона могла бути завербована.

Далі звучить ключова фраза: «Тим більше, що самі українські ЗМІ зробили з бранки Кремля народну героїню».

Далі в сюжеті якийсь час обговорюють (із залученням дизайнера Андре Тана та політтехнолога Дениса Богуша) зовнішній вигляд Савченко, а також помилково (як ми вже тепер знаємо) трактований намір очолити Народний Рух України. Цікаво, що в усьому розмаїтті коментаторів, залучених Максимом Крапивним, не знайшлося нікого, хто вважає, що Савченко робить те, що вона робить, із власної ініціативи, має на це право і діє правильно. Схоже, другого шансу стати героїнею українське телебачення своїй Наді давати не хоче.

Не менш категоричним виявився «Час. Підсумки тижня» на 5 каналі». «…особливо пікантно виглядають ті, хто повернувся і тут просуває тези: вони не бойовики, там теж своєрідний Майдан, з ними треба говорити і я готовий їм усміхатися, – говорить Віталій Гайдукевич. – Стрімке піке від героїчної бранки Путіна до людини, яка стала говорити в унісон із Кремлем і його бойовиками. Дивує не те, як швидко фігура Савченко позбулася свого героїчного ореолу. Такий ми народ – можемо досить швидко створити собі кумирів і так само досить швидко їх розвінчувати. Дивує те, що людина, яка зараз із корочкою народного депутата України і має звання Героя України, стає героєм сепарських пабліків, фактично торпедуючи Мінський переговорний процес». Сергій Барбу зібрав у доволі сухому сюжеті на цю тему коментарі СБУ, президента, уповноваженої у тристоронній контактній групі Ірини Геращенко та інших, і всі хором пояснюють, що Савченко не має ні права, ні повноважень брати участі в переговорах. Геращенко ще й нагадала про сумнозвісний «закон Савченко». Що ж до позиції самої екс-льотчиці, то її синхрон у сюжеті лише один. Але половина сюжету таки не про неї, а про обмін заручників.

Оминули Савченко увагою лише «Подробности недели» на «Інтері». Втім, це був геть нетиповий, сказати б навіть, екстраординарний випуск інтерівського тижневика: в ньому жодного разу не згадувалось навіть прізвище «Аваков».

Стоп-антикорупція

Випуск «Подробностей недели» почався з прямого включення кореспондентки Софії Гордієнко з Брюсселя. Вона відповідала на запитання ведучого Олексія Ліхмана про те, коли і чому запрацює (чи не запрацює) асоціація України з ЄС. Складна – й не надто скандальна – тема, не найпростіший формат, словом, нетиповий початок для програми, яка останні кілька тижнів займалась переважно тим, що в різний спосіб відмінювала прізвище «Аваков» і словосполучення «Народний фронт». Та вже в розмові з брюссельською колегою Ліхман натякнув, у якому напрямку піде далі розмова – мовляв, корупцію нам не побороти.

«Ситуация, которую мы видим в борьбе с коррупцией в Украине – уже откат назад или пока только пробуксовка? Вы, наверное, сами заметили, что в те недели, когда нет пленарных заседаний Верховной Рады, самые громкие новости приходят не от политиков, а как раз от новосозданных антикоррупционных органов. Дровишек в этот костёр регулярно подбрасывают Генеральная Прокуратура и СБУ. Чуть ли не каждые две недели у нас новый скандал, новое громкое обвинение. Вот только приговоров таких же громких до сих пор нет. А буквально вчера глава антикоррупционной прокуратуры Назар Холодницкий сообщил, что с начала своей деятельности НАБУ и САП передали в суд всего 45 обвинительных актов. Не так уж много, учитывая те ресурсы, которые были потрачены на создание в Украине органов по борьбе со взяточниками».

Автори підводок Олексія Ліхмана вміють маніпулювати достатньо тонко й переконливо. Цільова аудиторія «Інтера» в цю мить посилено киває головами й навряд чи ставить під сумнів, по-перше, твердження ведучого, що головним генератором скандалів є антикорупційні відомства (об’єктивно це не так), по-друге, що 45 обвинувальних актів – це мало (з чим порівнювати?). До того ж, ведучий не дарма не називає трьох важливих цифр. По-перше, дат початку роботи Національного антикорупційного бюро і Спеціалізованої антикорупційної прокуратури. По-друге, кількості справ, які ще розслідують. І, зрештою, скільки повинне тривати розслідування справи про корупцію до подання обвинувального висновку до суду? І чи могли/мали бути вироки за рік?

У сюжеті, що має розставити все на свої місця, наведено два приклади неефективності антикорупційних органів: справа Олександра Онищенка і справа Михайла Охендовського. Обидві подаються як вкрай незрозумілі та непрозоро розслідувані (зокрема, йдеться про те, що справу Охендовського гальмує антикорупційна прокуратура). «Эпизод Охендовского уже через два месяца обещают передать в суд. Впрочем, адвокаты заявляют, что у этих обвинений нет перспективы, а сам глава ЦИК вернулся на работу», – скептично констатує журналістка.

(Маленький неліричний відступ: складається враження, що Охендовського якщо не відбілюють, то, принаймні, намагаються відвести від нього підозри не лише на «Інтері». «1+1» заслав у гості до голови ЦВК Сергія Гальченка, який зненацька зміг потрапити на територію того, що два роки тому в ТСН називали розкішним маєтком. Тепер Охендовському дають змогу виправдатись і показати, що все це – не нове, а ремонтоване, туї підрощені і взагалі ніяких маєтків.)

Повернімося до «Інтера». Далі авторка докладно розбирає історію Миколи Романчука, колишнього заступника Миколаївської ОДА, справою якого антикорупційні органи не займались. І стверджує, що з усіх декларацій чиновників увагу НАБУ привернули лише десять, хоча тут же – синхрон керівника бюро Артема Ситника, який каже, що антикорупційне відомство аналізує набагато більше декларацій. Словом, завдання – змішати все докупи та назвавши довільні цифри, обґрунтувати, що з корупцією в нас борються неефективно, – виконане успішно.

Але не до кінця. Далі цим у студії зайнялись гості «Подробностей недели»: один із завсідників «Інтера» Дмитро Добродомов та Ірина Суслова, яка була обрана за списком «Самопомочі», але зараз входить до фракції Блоку Петра Порошенка. Якщо участь в ефірі Добродомова виправдана тим, що він є секретарем комітету ВР із питань протидії корупції, то про Суслову ведучий пояснює глядачам: вона «давно следит за происходящим в правоохранительных органах, войнами и конфликтами». Що це значить, глядачі так і не зрозуміють: Суслова говоритиме багатослівно й не продемонструє обізнаності на темі розмови. Її головна теза – без судової реформи нічого не буде.

Добродомов швидко переводить розмову з, власне, боротьби проти корупції на рейдерські захоплення, про які ведучий нічого не запитував. Із двох тисяч рейдерських атак, про які каже депутат, він вирішує назвати два випадки – «Житомирські ласощі» (захоплення традиційно приписують Сергієві Пашинському з ненависного «Інтеру» «Народного фронту») та «БРСМ-Нафти», в контексті якої Пашинського також згадували. Складається враження, що метою запрошення Добродомова до ефіру й цього разу було засвітити – обережніше, ніж зазвичай – злодіяння ворожої партії. Адже загалом учасники розмови не сказали нічого нового.

Двічі в цьому випуску «Подробностей недели» піднімають тему Олександра Онищенка, і в обох випадках бачимо продовження тенденції, яку зафіксували тиждень тому: «информационные вбросы о политической коррупции в Украине и о сотрудничестве с американскими правоохранителями», «продолжает засыпать украинских политиков обвинениями с другого конца европейского континента и даже обещает новый сеанс разоблачений» – узагальнені характеристики того, що робить та каже Онищенко, ніяк не вказують на президента Петра Порошенка та його адміністрацію.

Цей російський, російський світ

Багато років медіаексперти писали про те, що новинам українських телеканалів – як щоденним, так і підсумковим – треба вийти за межі хутору-резервації та перестати обмежувати свій порядок денний подіями України (а частіше – Києва). Новинарі виправдовувались низькими рейтингами будь-якої міжнародки, й суперечка грузла у з’ясуванні того, що є причиною, а що – наслідком. Що ж, тепер маємо те, про що мріяли: програма «Факти тижня» на телеканалі ICTV присвячує більше половини своїх матеріалів подіям за межами України.

Біда в тому, що, визираючи за хуторянський тин,  журналісти ICTV бачать лише одну країну – Росію.

Руйнування і масове вбивство мирних людей у сирійському Алеппо цікавить «Факти тижня» лише остільки, оскільки воно є черговим страшним злочином Кремля. «Так званий русский мир знищує все на своєму шляху. Мирних мешканців, які тижнями залишались в облозі без їжі, без води, російські літаки добивали з повітря бомбами…», – жахає ведуча Оксана Гутцайт. У сюжеті Андрія Бориса наголос зроблений саме на ролі Росії в наступі на Алеппо; є тут уривки програм російського телебачення, які виправдовують дії військ, і «дані незалежних військових аналітиків вказують на те, що винна сама Росія». (Для порівняння: в матеріалі «Інтера» про Алеппо всі згадки про Росію зводяться до фрази «при поддержке российской авиации»).

Трамп? Переміг Гіларі Клінтон завдяки кремлівському втручанню, керованому особисто Путіним, та ще й призначає державним секретарем путінського друга. «…Завтра в Америці відбудеться голосування колегії виборців, на якій її члени повинні затвердити Трампа на посаду президента США. І вже 20 виборців заявили, що не голосуватимуть за нього. Тож вперше за сто років може виникнути ситуація, коли переможець на прямих президентських виборах у США може не стати президентом», – робить ведуча безпідставний і, як ми тепер уже знаємо, хибний прогноз.

Ратифікація угоди про асоціацію України з ЄС? І тут заважають підступи Росії та страх перед Путіним. І це крім новин, природно пов’язаних із Росією та її агресією – сюжетів про повернення скіфського золота, про самовільні переговори Надії Савченко в Мінську з ватажками сепаратистів та про звільненого з полону офіцера Івана Без’язикова, якого підозрюють у роботі на росіян.

А на кінець випуску – сюжет російського журналіста Євгена Лєсного (який, за словами ведучої, «не зміг залишатися в Росії» та приїхав працювати на ICTV) про ностальгію українців за СРСР. Що характерно, російською мовою.

Ми вже писали про одержимість «Фактів тижня» російською темою, й після того в кількох випусках ситуація дещо нормалізувалась. Проте тепер бачимо, що проблема залишається актуальною: тижневик ICTV переносить своїх глядачів на хисткий острівець, зусібіч оточений безмежною та ворожою Росією.

І про позитив

Минулого разу ми хвалили за просвітницькі матеріали «Україну» та 5 канал, проте незаслужено забули про «1+1». В цьому, як і в попередньому, випуску «ТСН. Тижня» вийшов важливий і якісний матеріал Ольги Кашпор про епідемію гострих респіраторних вірусних захворювань і про те, як слід адекватно поводитися в цій ситуації. Цього разу йшлося про недоступність вакцини від грипу в аптеках.

Ще один добрий приклад просвітництва, потрібного в тижневиках – сюжет Світлани Рябошапки про зміни у шкільній освіти в програмі «Час. Підсумки тижня» 5 каналу. Тут є й просте пояснення того, чому школа стає дванадцятирічною – зокрема й коментарі міністра освіти Лілії Гриневич – і аналіз плюсів та мінусів чинної та запропонованої систем. Зрештою, все зводиться до того, що для нової школи потрібен новий вчитель. Про це ми, звісно, й самі здогадувались, але підтвердження не завадить.

Критикуючи ICTV за те, що весь світ у «Фактах тижня» зводиться до Росії та її пазуристих лап, простягнутих до горлянок інших країн, мусимо відзначити й виняток. Тетяна Штан розкрила схему, за якою тисячі українських громадян стають румунськими, не полінувавшись задля цього з’їздити до Бухареста. Тепер цікаво подивитися, якою буде реакція правоохоронних органів.

 P.S. І про стахановців нашого часу. Раніше в програмі «События недели» телеканалу «Україна» існувала стала квота матеріалів про благодійність Ріната Ахметова – один. У випуску 18 грудня їх уже два. Для 50-хвилинної програми це, м`яко кажучи, багацько. Схоже, жарт Майкла Щура про те, що журналісти «України» недопрацьовують і роблять замало сюжетів про Ахметова, був сприйнятий занадто буквально. Що ж, жодних претензій – Рінат Леонідович може хоч усі матеріали свого телеканалу присвятити собі коханому (і – якщо вірити «Событиям (недели)» – єдиному, хто допомагає людям).

 Сподіваємось, із приходом нового керівника інформаційної служби «України» сюжети про Ахметова стануть, принаймні, креативнішими.

Щодо «Привату» - то про нього буквально кількома реченнями згадали лише на «Інтері», про що «Детектор медіа» вже писав.