Результати виборів президента Сполучених Штатів Америки стали відомими 9 листопада. Команди телетижневиків мали чотири дні, щоб осмислити, відчути й усвідомити той факт, що на цих виборах переміг Дональд Трамп. Бути в шоці через цей результат зовсім не соромно – шокований був весь світ (окрім, хіба що, Зенона Завади).  Та, починаючи свої випуски з Трампа і пропонуючи цю тему глядачам як головну, телевізійники взяли на себе велику відповідальність: дати аудиторії, крім вигуків та самоочевидних констатацій, хоч трохи цінної інформації. Бажано не зі звичної для наших медіа перспективи, в якій увесь світ крутиться навколо Путіна. Що ж, усі, принаймні, спробували.

Про Трампа

5 канал: «Шок»

ICTV: «Шок, сльози, обурення та протести»

 «1+1»: «І про політичний землетрус»

«Інтер»: «Неделя эта была исторической и немного истерической»

«Україна»: «В Соединённых Штатах Америки новый президент»

Так починались підводки до матеріалів про перемогу Трампа. З огляду на сильні снігопади в суботу й неділю, деякі канали почали не з американських виборів, а з погоди (не забувши назвати закономірне для  холодної половини року природне явище «апокаліпсисом», авжеж), а «Україна» в ієрархії важливих подій поставила Трампа нижче за Ріната Ахметова і його незмінну доброчинну працю на порятунок людства.

Але не ICTV. Для ведучої «Фактів тижня» Оксани Гутцайт, схоже, перемога Трампа стала особистою трагедією, і ось чому: «Наймогутніша країна світу обрала популіста, сексиста та расиста. До 8 листопада мало хто вірив. Усі соцопитування, прогнози та рейтинги пророкували перемогу Гілларі Клінтон». І це дивовижно, адже за хвилину вона скаже, що прогноз «Фактів тижня» справдився – а її колега Андрій Борис у сюжеті процитує свій-таки сюжет від 23 жовтня, де він не те щоб пророкував перемогу Трампа, а з посиланням на «соціологів» констатував, що його виборці є порівняно активнішими.

Словом, прислухайтесь до прогнозів Андрія Бориса, й будете мати менше шоку, сліз та обурення. А якщо серйозно, то питання «чому соціологи схибили?», вкрай болюче для світової поллстерської спільноти, має мінімальну вжиткову цінність для українського телеглядача. Тим часом на ньому зупиняються й задовго тупцяють журналісти тижневиків, не лише ICTV.

Ще одна спільна проблема частини тижневиків – забагато уваги до різних «але», які начебто ставлять під сумнів беззастережний факт, що Трамп таки переміг. У випадку «Фактів тижня» це докладний опис проблем із технікою, дрібних скандалів під час голосування, критика американської виборчої системи (тут колег можна зрозуміти суто по-людськи, система справді не вкладається в голові неамериканця, але докладно про нюанси самої системи вони таки не розповіли). Ну і наголос на масових протестах проти Трампа. Ось де, до речі, слід віддати належне «Подробностям недели» каналу «Інтер»: ті відразу попередили, що «майдану» в Америці точно не буде. І колишній ведучий «Подробностей недели», а тепер знов американський кореспондент «Інтера» Дмитро Анопченко доволі ґрунтовно пояснив, чому вуличні протести не загрожують визнанню результатів виборів. Це, втім, виняток. «1+1», наприклад, особливий наголос зробив на тому, що люди на акціях проти Трампа протестують «без зброї». Декому з колег бракує розуміння того, через що США існує понад двісті років без революцій і понад півтораста без громадянських війн.

Як упорались тижневики з прогностичною частиною, себто відповіддю на питання «що тепер буде?». Загалом непогано, можна було очікувати гіршого. На диво, провідними експертами були люди справді причетні до міжнародної тематики, а Володимира Фесенка і Вадима Карасьова цього разу до коментування не запросили. Проте підпункти питання «що тепер буде?» були ранжовані приблизно так:

1. Що Америка дозволить Путіну зробити з Україною?

2. Які шанси, що нас усе-таки не зовсім віддадуть Путіну?

3. Хто нас тепер захистить від Путіна, якщо не Америка?

4. Як Україна буде поводитися з Трампом?

5. А що там, між іншим, зміниться в самій Америці? (Європі, світі…).

Інакше кажучи, Україна розглядається передусім, якщо не тільки, як об’єкт торгів між Трампом і всесильним Путіним. Практично єдиним винятком стала програма «Час. Підсумки тижня» на 5 каналі: і в підводці Віталія Гайдукевича, і в сюжеті Іллі Куси йшлося радше про те, як зміниться світовий порядок, розподіл сил та впливів, аніж про те, хто і на що обміняє Україну. Зокрема, кореспондент говорить про те, що орієнтуватись на передвиборну риторику Трампа, прогнозуючи його майбутні рішення, немає сенсу: він уже дав зрозуміти, що діятиме інакше.

На «1+1» журналістка Анастасія Боринець із нагоди перемоги Трампа почала перемивати кістки вітчизняним політикам і знаменитостям – хто з них знайомий з новообраним американським президентом і хто вже заявив про дружбу з ним. Проте наскрізним героєм сюжетів більшості тижневиків – окрім 5 каналу – був Путін. Жартівлива картинка, на якій президент Росії підписує «указ про призначення Дональда Трампом керівником Північноамериканського федерального округу», є яскравою метафорою того, наскільки диспропорційними є уявлення багатьох українців про значущість Росії для Америки та світу. Зрозуміло, що уникнути цього питання неможливо. Та навіщо, як «Факти тижня», показувати, як Жириновський і тому подібні персонажі в Росії п’ють за здоров’я Трампа? До студії ICTV запросили російського опозиціонера Іллю Пономарьова, який, як виявилось, спрогнозував перемогу Трампа (отже, це вдалося не лише Зенону Заваді!), а також провів із Оксаною Гутцайт сеанс психотерапії в прямому ефірі, після якого ведуча прощалась із словами «я вам очень благодарна за то, что вы сделали так, что мы перестали бояться того, что Трамп победил». Після цього ведуча, заспокоївшись, навіть спромоглася переказати кілька жартів про новообраного президента США, знайдених у соціальних мережах.

«1+1» єдиний з каналів дав цитату Путіна «Россия готова и хочет установления полноформатных отношений с Соединенными Штатами», подавши ситуацію так, що російський президент є ініціатором налагодження стосунків. А «События недели» на каналі «Україна» взагалі зробили хід конем: журналістка Наталія Кравченко пояснила, що це Трампу потрібно боятися Путіна: «Но и новому хозяину Белого дома не стоит питать иллюзий по поводу доброжелательного к себе отношения хозяина Кремля. У еще не вступившего в должность Трампа уже проблем предостаточно - надо выстраивать отношения со своими же однопартийцами, под контролем которых и палата представителей, и сенат, республиканцы далеко не единогласно поддерживали своего кандидата. Да и с антитрамповскими протестами в десятках штатов что-то надо делать, иначе ситуацией воспользуются за океаном». А політкоментатор Володимир Горбач додав: Росія не зацікавлена в сильному Трампі й буде розгойдувати ситуацію зсередини.

Путіну варто дивитися українські телетижневики: йому буде приємно бачити, як в уяві наших телевізійників Росія вже перетворилась на найбільшу світову потугу. До речі, закінчується сюжет Наталії Кравченко думкою, що будь-який прогноз щодо Трампа як політика може виявитись помилковим.

Ще один цікавий лейтмотив: мовляв, українські політики прорахувались, публічно поставивши на Клінтон, і тепер намагаються виправити свою помилку. Вперше це звучить у розмові Оксани Гутцайт із Іллею Пономарьовим у «Фактах тижня»: росіянин каже, що українській владі «следует сильно опасаться нового президента, потому что тот масштаб поддержки Хиллари Клинтон, которая исходила из Киева  - это, конечно, была ошибка». Пізніше ведуча скаже, що «світові та українські політики, які до виборів висловлювались проти Трампа, після його перемоги швиденько видаляли свої негативні пости».

Олексій Ліхман говорить про це ще безапеляційніше: «…настроения американцев не увидело большинство наших политиков и дипломатов. Они откровенно поддерживали только одного кандидата в Президенты - проигравшего. Но то, что сели в лужу, проблемой для себя не считают. Быстро отряхнулись и перестроились. Со среды по воскресенье можно было в режиме реального времени наблюдать, как наши политики перекрашиваются. Вчера - за Хиллари, сегодня уже за Трампа. Причем, еще и с таким рвением, будто ему нужны эти несколько десятков политических учителей из Украины. Но, как говорится, осадок все-таки остался». Усе чудово, крім одного: де прізвища? Хто саме з українських політиків відчайдушно підтирає свої дописи й перефарбовується? Хіба виборці – глядачі тижневиків - не мають права знати? Протягом тижня деякі телеканали, і той самий «Інтер» зокрема,  повідомляли про прізвища вже 9 листопада. 

Втім, і в підсумкових «Подробностях недели» прізвище з’ясовується: «Возникает вопрос: как отреагируют в новой администрации США на слишком уж грубые высказывания украинских политиков о Трампе во время предвыборной компании? Тех, кто желал Штатам более разумного Президента, или говорил, что за власть в Америке борется маргинал. Чтобы Штаты в ответ не стали считать уже нашу страну с такими политиками европейским маргиналом, звучат уже даже призывы наказать авторов самых нелицеприятных высказываний о Трампе. Некоторые депутаты требуют отставки Авакова за то, что "сунул нос не в свое международное дело", а парламенту советуют официально извиниться за членов своего правительства». В цю мить на екрані виникає скриншот допису одного з улюбленців «Інтера» – народного депутат Сергія Капліна -  який закликає покарати міністра внутрішніх справ. Своїм відчайдушним завзяттям у пошуку нових і нових способів укусити Арсена Авакова «Інтер» нагадує білку з мультфільму «Льодовиковий період».

Кореспондент «ТСН. Тижня» «1+1» Станіслав Ясинський вирушив на серйозну розмову про те, як наша влада поводитиметься в новій ситуації, з міністром закордонних справ України Павлом Клімкіним. Заразом вирішив повправлятись у художньому репортажі: «Ця ворона - поганий знак, кажу я собі. 15 хвилин до початку зйомки, і здається, що все пішло шкереберть. Ми шалено запізнюємося, за 200 метрів до пункту призначення - мертвий затор. До інтерв'ю залишилося 15 хвилин. Коли ми встигнемо налаштувати техніку? Ми їдемо до міністра спитати про новий світ, що прийшов разом із приголомшливим результатом американських виборів. Я ще ніколи не заїжджав сюди на машині». 

В принципі, не дивно: якщо розтягнути випуск підсумкової програми на годину двадцять, можна і про ворон поговорити. Хоча розмову з Клімкіним не назвеш порожньою, вона могла би бути, напевно, більш концентрованою та предметною без усього цього «Над помпезною будівлею МЗС літають круки, збираючись на ночівлю. У вікнах не гасне світло».

Про особливих людей

Щастя – це мати людину, з якою хочеться зустрічатися знову і знову, бути з якою поруч завжди цікаво й ніколи не набридає, хоч скільки навколо є інших варіантів.

Ведучий «Подробностей недели» на «Інтері» Олексій Ліхман – щасливець. Він має кількох таких особливих людей.

Одну з них звуть Юрій Бойко. Звісно, це цілковитий збіг, що він є головою фракції та співголовою партії «Опозиційний блок», до якої належить співвласник каналу «Інтер» Сергій Льовочкін. 30 жовтня, коли Бойко в ефірі «Подробностей недели» виступав на тему мінімальних зарплат, і 23 жовтня, коли коментував голосування «Опозиційного блоку», були давно. «Спасибо, что вы пришли!», – щиро, від серця подякував Олексій гостеві, якого цього разу запросив ділитись думками про споживчий кошик українця. А тепер оцініть запитання, на які довелось відповідати лідеру опозиції:

• По вашей оценке, сколько человек стране не может позволить себе даже ту потребительскую корзину, которую на этой неделе представили в Кабмине?
• Украинцы начинают получать первые платёжки по самым высоким  в стране тарифам. Как вы думаете, каким будет процент людей, которые не смогут оплачивать, и ждёт ли нас кризис неплатежей?
• Юрий Анатольевич, мы наблюдаем последнее время очень часто и локальные вспышки народного недовольства по регионам. Выходят на забастовки шахтёры, учителя, медики. (Це він, напевно, про львівський медичний майдан, - Авт.) Чего ждать дальше, насколько масштабным может быть протестное движение?
• Может ли уровень недовольства общества подняться до такой точки, что перевыборы парламента будут неизбежны?

Звісно, Бойко виправдав сподівання й підтвердив, що перевибори невідворотні. Було поміж цим і півтора запитання на зразок «а як там ваша боротьба проти тарифів?», зрозуміло, що й на них Бойко без жодних проблем відповів у спосіб, що не залишає сумнівів у праведності та конструктивності ролі «Опозиційного блоку» в українському політичному процесі. 

Другу особливу людину звуть Дмитро Добродомов. Львівський мажоритарник і голова карликового політпроекту «Народний контроль» має на «Інтері» специфічну функцію: мочити «Народний фронт». Колишній порошенківець – ідеальна кандидатура для цієї роботи, адже асоціюється з майданівським середовищем, а його минулий зв’язок з регіоналами відомий небагатьом.

23 жовтня Добродомов у «Подробностях недели» звинувачував «Народний фронт» у рейдерстві. 6 листопада – в тому, що партія шантажує уряд, заважаючи ухвалити бюджет. Цього разу йшлося про боротьбу з корупцією, на якій Добродомов, як голова галузевого комітету ВР і колишній ведучий програми розслідувань (її назва плавно переросла в партійний бренд), нібито спеціалізується. І попри те, що партія «Народний контроль» не має своєї фракції у ВР і представлена хіба що в кількох місцевих радах, Ліхман, говорячи з ним, двічі вимовив її назву. (Втім, що за підозри? Адже сам нардеп уже все пояснив – «Інтер» піарить зовсім не його, а… «Народний фронт»!).

Третя особлива людина, на відміну від двох попередніх, депутатським мандатом зараз похвалитись не може, і взагалі не зовсім зрозуміло, чим тепер займається; глядачам «Інтера» Кирило Куликов відомий як «колишній голова бюро Інтерполу в Україні». Можливо, колись цей чоловік і був мовчазним сищиком, але тепер виглядає і звучить як політик з усіма типовими атрибутами. «Подробности недели» використовують його як ідеального спаринг-партнера для політиків-недругів, які досі йдуть на контакт.

30 жовтня він пояснював у студії «Подробностей недели», чому електронне декларування – марна справа. Цього разу його запросили на противагу Ганні Гопко – говорити про справи міжнародні, на яких вона, чинна народна депутатка, спеціалізується. «Глава украинского бюро Интерпола… Экс-глава, прошу прощения», – представив глядачам завсідника студії Ліхман.

У Вікіпедії написано, що Кирило Куликов у 1988 році вступив до Військового Червонопрапорного інституту Міністерства оборони в місті Москва (спеціальність «Міжнародна журналістика»), який закінчив із відзнакою в 1993 році, здобувши кваліфікацію журналіста зі знанням англійської та болгарської мов. Треба думати, що саме це дає йому підстави в прайм-таймі одного з найпопулярніших телеканалів коментувати зовнішньополітичні питання. Компетентно, виважено, професійно:

«Я думаю, простите, не важно, как они отзывались о Трампе или об Хиллари... Это ж украинские политики. Думаю, что их ничего не ждет и исправить их вряд ли чем уже удасться. Я знаю единственное средство, как они исправятся. Но вот уровень компетенции людей, которые делают такие заявления! Ну, она ж с флажками стояла, помните? В Организации Объединенных Наций. Не зная регламента этой организации. Я уже не говорю про прослушивание, которое мы собираемся дать. "Это мой законопроект" - это очень красиво! То, что там есть масса вопросов с Венецианской комиссией... Это же трагедия, трагедия! Уровень, понимаете? Климкин, Гопко и кто у нас там? Ну вот, например,Дещица. У нас там недавно на марше сожгли в Польше украинский флаг. Ну ну, что мы ожидаем?»

Слухаєш і розумієш, що курси риторики випускник Червонопрапорного проходив давно– ще до того, як демократи розвалили Великую Страну. Цікаво було б подивитись, що на цей потік відповість Ганна Гопко, але режисери «Подробностей недели» вирішили, що реальна, а не заочна дискусія двох героїв буде занадто ризикованою: Гопко відключили. Ну, а що – обіцяли ж говорити з Гопко і Куликовим, а не влаштовувати дискусію між ними.

Куликов веде далі в тому ж дусі, й у певний момент, вочевидь, відчувши, що колишній колега в полемічному запалі відійшов від тематичних орієнтирів, Ліхман нагадує: «А тут еще Министр внутренних дел помогает и подливает масла в огонь, и называет маргиналом одного из кандидатов, который потом и победил…». І Куликов миттєво перемикається на Авакова. Далі в такому самому тоні екс-начальник Інтерполу проїхався по керівниці Національного агентства запобігання корупції Наталії Корчак, якій, як і Гопко, не дали змоги відповісти. І в особливо дошкульний спосіб познущався зі «стіни Яценюка» («помните, как они с Аваковым продвигали проект…», уточнив Ліхман).

Що відбувається? «Інтер» щонеділі в тижневиках, як і щодня у новинах, чимдуж намагається розігнати картинку стихійних масових протестів суспільства, доведеного до зубожіння непрофесійними діями влади. (Це особливо іронічно з огляду на те, що три роки тому, коли відбувались справжні масові протести, «Інтер» показував їх як проплачену купку маргіналів і радикалів, що заважають установити йолку.) Ось іще зі свіжого: «Вы, наверное, и сами заметили, что этой осенью протестуют очень многие: шахтеры, учители, врачи. В прессе постоянно обсуждают возможный тарифный майдан. И вот добавились еще и протесты банковских вкладчиков. Теперь и в СБУ забеспокоились, говорят, за всеми этими акциями стоит страна-агрессор». Ще б пак, ми помітили – дивимось «Інтер»!

Врятувати країну від колапсу можуть – про це неодмінно нагадують у кожному випуску – дострокові парламентські вибори. Саме парламентські: президент залишається недоторканним, а левова частка критики припадає на середовище, орієнтоване на Арсена Авакова, умовно іменоване «Народним фронтом». 

На вигляд це все – зовсім як демонстрація намагання «Опозиційного блоку», або, принаймні, його частини вмонтуватись у владу замість «Народного фронту». Ну, бо хто ж краще представить у владі інтереси вчителів, лікарів і шахтарів, що непритомніють у забої (див. попередню програму). Але чи то охочих озвучувати ці меседжі щодня не так багато, як хотілося б інвесторам «Інтера», чи вимоги до них занадто особливі, але в ефірі як не Куликов, то Добродомов. І – за доброю традицією, започаткованою 2014-го – обговорення злодіянь «Народного фронту» відбувається без участі представників самого «Народного фронту». Їхні номери Олексій Ліхман, певно, витер із телефонної книжки ще тоді, коли звільнився з каналу ТВі.

Бік зур Ахмет

«Вагоны с топливом прибывают каждое утро. Помощь уже получили 120 семей. В Штабе Рината Ахметова решили поддержать не только пенсионеров шахты “Новогродовская 2-я”; уголь везут самым нуждающимся, малообеспеченным и многодетным семьям»

«Кроме Рината Ахметова, никто не помогает.

На татарском языке хочу сказать ему «Бик зур рахмат!» Это значит: «Одно спасибо от тысячи без спасет”».

Усі ми знаємо, чому «События недели» телеканалу «Україна» роблять до кожного випуску сюжет про доброчинність Фонду Ріната Ахметова. Тому, що Рінат Ахметов справді допомагає людям. Ми достеменно не знаємо, чи є в цій країні ще хтось, хто допомагає людям (постійні глядачі каналу «Україна» та герої сюжетів Юлії Міншакірової точно впевнені, що нема). Але якщо є, то нехай їхні телеканали розповідають про їхню доброчинність, а якщо вони не мають своїх телеканалів, то нехай собі заведуть.

Але що цікаво. Здавалося б, «Інтер» і «Україна» – канали-брати: одна мова, одна партія, одна цільова аудиторія. Але революційної готовності в країні, що виражається у масових стихійних протестах проти політики влади, «Україна» зараз впритул не бачить. Шахтарі в неї теж мерзнуть і голодують, але на майдан не виходять – сидять удома й чекають, поки привезуть гуманітарку від Ріната Леонідовича.

Ось, наприклад, про проект бюджету розповідають – і звучить так, ніби все гаразд. Опозиція теж висловлюється, але в форматі «голови опозиційного уряду» Бориса Колесникова, який каже, наприклад, таке: «Мы не будем голосовать за бюджет. Потому что правительство ничего не сделало для обеления бизнеса. Эти деньги есть, но они в тени. Они растаскиваются, они уходят в коррупцию, во взятки. Вот эти деньги, которые платятся в конвертах, это не доплачивается пенсионерам, не доплачивается социальной сфере. Я считаю, что в стране не может быть заработная плата менее 5 тысяч гривен. Соответственно пенсия порядка 60 процентов, то есть, 2500. У нас любят приводить в пример западный мир, так вот, например, в Швеции, запрещено законодательно открывать рабочее место, если зарплата ниже вот этого уровня». І нічого про перевибори.

Є, натомість, і у «Событий недели» своя особлива людина, і звати її Валерія Гонтарєва. Минулої й позаминулої неділі вона докладно розповідала в ефірі програми Олега Панюти про те, як незаслужено її цькують, і як насправді робить усе правильно і добре. В чому саме полягає цькування, глядачам про всяк випадок розповідати не стали. Про те, що все хороше в нас завдяки керівництву Національного банку, йдеться і в цьому випуску програми. Рейтинг Fitch підвищився, прогноз рейтингу стабільний, валютні резерви зросли… 

Поза щотижневими бік-зур-рахматами пані Гонтарєвій та уряду в особі пана Гройсмана, сюжети у «Событиях недели» бувають цілком урівноважені, спокійні, без скандалізації та саркастичного підтексту. Наприклад, про ситуацію в Межигір’ї – стримано-критично на адресу влади, яка третій рік не може вирішити проблеми маєтку, але без істерик. Про поки що не достатні, але конструктивні зусилля уряду в напрямку нормалізації цін на ліки (хоча у підводці про Гройсмана згадати не забули). Про успішне викриття корупції в «Укрзалізниці». А про снігопад – як про снігопад, а не фіаско комунальників і влади загалом.

Останній раз такою тихою й привітною «Україна» була до Майдану, чи то пак, до того, як улітку 2013 року почалась турбулентність із зміною проєвропейського курсу на проросійський. Тож можна припустити, що в Ріната Ахметова з владою все, як кажуть татари, яхши.

І про Саакашвілі

Про  гаряче й стале почуття, що пов’язує власника телеканалу «1+1» із колишнім президентом і вже також колишнім головою Одеської обласної адміністрації, відомо давно. Проте спостерігати за тим, які це почуття відображається на інформаційному продукті телеканалі, щоразу весело. Наприклад, Аллі Мазур видалося, що відставка Саакашвілі – «новина, що прозвучала в Україні не менш гучно, ніж перемога Дональда Трампа». Міхеїлу Ніколозовичу мало би бути приємно, але це, їй-Богу, перебільшення. 

Говорити про Саакашвілі, за доброю традицією, вирішили без самого Саакашвілі – хоча раніше екс-губернатор з’являвся в ефірі «1+1», хоч і здебільшого як негативний персонаж. Цього разу все в переказі, непрямою мовою – що дозволило Аллі Мазур посилатися на «різні версії», «одних» та «інших», «експертів» і тому подібні абстракції. І якраз тут дивує стриманість ведучої: були часи, коли й менші події з життя одного з головних своїх антигероїв «1+1» відзначав нищівними сюжетами. Ба, навіть на ICTV, власник якого начебто й не має порахунків із Саакашвілі, докладно описали всі його поразки, в особливо принизливий спосіб показавши, як із нагоди відставки губернатора в центрі Одеси роздають шашлик.

А тут – усього лише констатація (з посиланням на голову Комітету виборців України Олексія Кошеля) невиконання двох третин обіцянок, та ще й із гуманним поясненням, що виконати їх було неможливо – не в компетенції губернатора. «Нинішній крок відомого грузина експерти вважають ознакою початку передвиборної кампанії в Україні», – додає Мазур, і насамкінець іронічно переповідає (з посиланням на експертів-таки), як Саакашвілі заходився демонструвати дружбу з Трампом, про яку раніше мовчав.

Ну, зовсім не те, чого ми чекали від «Плюсів» у відповідь на публічну погрозу Саакашвілі, що Коломойський сидітиме в тюрмі. Чи то погроза була несправжня, чи то Саакашвілі слід чекати ударів іншого порядку – серйозніших, ніж розправа в телеефірі.

А також про сміливість

«Почему вы выбрали общение на русском?

Привычка. Я учился в русскоязычной школе - и это на западной-то Украине – в Ровно. Да и вообще, так по жизни повелось: с друзьями на русском, в семье – тоже. Но в магазине, в транспорте – только украинский. Выходит, я такой двуязычный человек. Это, кстати, тоже вредная привычка, потому что хочется, чтобы родного и государственного языка было гораздо больше. Фильмы дублируются мало и некачественно, книг на украинском тоже не найти», – ви вже, звісно, без ґуґла не вгадаєте, що це за цитата. А це з інтерв’ю десятирічної давнини Віталія Гайдукевича, тоді ще ведучого каналу НТН. За цей час багато змінилось (з кіно й книжками вже все гаразд), але прагнення Гайдукевича українізувати навколишній простір не зникло – тепер воно стосується медіа.

«Цього тижня української пісні в радіоефірі стало істотно більше. Це добре. На черзі питання кількості російської мови в телевізійному ефірі. Телевиробник звик працювати, якщо ми говоримо про серіали, передусім не для України, а для країн СНД… Про розуміння того, що телебачення має ще й певну виховну роль, мова, в принципі, не йшла. Justbusiness. Культура “и так поймут” паразитує доволі потужно у виробників телепродукту. Немає розуміння того, що зросійщення – це, за великим рахунком, та ж сама війна, тільки замість куль є слова… Російська імперія в усіх її інкарнаціях завжди вважала фактор мови доволі потужним. І, висмоктуючи українську інтелігенцію чи то до Москви, чи до Санкт-Петербурга, перш за все її русифікувала, причому тотально. Тож нинішня дискусія про місце й відсоток російської в телеефірі – це не примха і, боронь Боже, не помста. Скоріш за все, мова йде про захист нашої ідентичності».

Навряд чи з Віталієм погодяться всі ті люди, які – й ця думка була мейнстримом із моменту початку протестів на Майдані й значною мірою ним залишається, – вважають, що мова не має принципового значення, а питання русифікації «не на часі». Та це не в стилі ведучого програми «Час. Підсумки тижня» – бавитись у баланс думок. Разом із тим треба визнати, що отак прямо заявити про русифікацію як проблему, яка загрожує українській ідентичності та незалежності, після трьох років тотального вдавання, що російська мова і Росія ніяк між собою не пов’язані – це сміливо. 

Як і завести розмову про дерусифікацію телеефіру. Зауважмо, що квоти на радіо – хоча їхньою прихованою метою, і всі це розуміють, також є дерусифікація, – офіційно трактуються як сприяння українській пісні. (І, напевно, до квотного закону було би менше претензій, якби йшлося просто про зменшення кількості російськомовних пісень, хоча навряд чи наші законодавці наважились на таку прямолінійність.) 

 «Факти тижня» ICTV в сюжеті про квоти спробували бути рівновіддаленими: «Ведучі та власники радіостанцій поставилися по закону неоднозначного. Дехто вважає, що це зашкодить популярності радіостанцій. Інші, навпаки, сподіваються: таким чином вони розвиватимуться та приваблять нових слухачів». Водночас у сюжеті Сергія Кудімова лунає думка, що відсутність української музики на радіо є однією з причин того, що у східній частині країни виникла передумова для проросійських виступів і, отже, війни. Думка лунає з уст поважної людини – композитора Юрія Рибчинського. Про протести проти квот журналіст ICTV згадує побіжно, мовляв, «ті, хто проти квот або за менші цифри, про всяк випадок обурюються обережно й не на камеру». Єдиним, хто виступив проти відкрито, називає «російського легіонера-телевізійника» Матвія Ганапольського. І цитата про те, що ніхто, навіть Порошенко (до чого тут він?), не може вказувати Ганапольському, якою мовою говорити з глядачем. (Цікаво, що Сергій Кудімов не пояснив, чого раптом легіонер-телевізійник, український громадянин, до речі, виступає проти квот на радіо – а йдеться про його програму, що транслюється одночасно на News One та «Радіо Ера», і яку Ганапольський тепер таки веде, після всіх своїх протестіі… українською.) Цитує Ганапольського і Світлана Рябошапка з 5 каналу – щоправда, йде трохи далі: наводить «спростування» ведучого, який забрав свої слова про невиконання закону назад.

А на «1+1» примудрились висвітлити цю тему в такий спосіб, щоб у ній не відчувалося взагалі ніякого конфлікту. Ну, квоти – та й квоти, нічого особливого: хто не пристосувався, той пристосується. І тут із вуст Олега Михайлюти з групи «Танок на майдані Конго» лунає це саме пояснення: «Іноді, коли в тебе стан війни в країні, по-іншому просто не буває, ти або захистиш свій ринок і свою культур, або знесеш».

А для «Інтера» й «України» запровадження квот на українські пісні взагалі занадто дрібна тема, щоб висвітлювати її в підсумкових програмах. Або вони просто утримались, аби зайвий раз не гнівити Бога й Нацраду. Адже тут ні Авакова не посвариш, ні Ахметова не похвалиш: нудьга.

 Якісний моніторинг щоденних праймових новин та  підсумкових тижневиків здійснюється за підтримки Міністерства закордонних справ Федеративної Республіки Німеччина. Зміст оглядів є виключно відповідальністю ГО «Детектор Медіа» і не обов’язково відображає позицію Міністерства закордонних справ ФРН.