«Массаракш, что такое фашизм? Агрессия, расовая теория... Гилтер... нет, Гилмер... Да-да – теория расового превосходства, массовые уничтожения, геноцид, захват мира... ложь, возведенная в принцип политики, государственная ложь – это я хорошо помню, это меня больше всего поразило», – розмірковує Максим Каммерер, головний герой «Залюдненого острову» братів Стругацьких. Наприкінці 1960-х, коли була написана ця повість, цензура рішуче викреслила «Гілтера-Гілмера» – не може людина майбутнього не знати напам’ять прізвища найголовнішого злодія всіх часів і народів, не може не знати визначення фашизму з курсу історії КПРС!

Але минуло кілька десятиліть – і, схоже, Гітлер перестав становити інтерес для телебачення України, та й для більшості інших вітчизняних мас-медіа. Такого висновку доходиш, зважаючи на майже тотальне ігнорування 30 січня провідними ЗМІ 80-х роковин приходу лідера НСДАП до керування урядом Німеччини; це була ще не абсолютна влада, до неї стелився шлях у півтора роки, але вирішальний крок було зроблено саме цього дня, коли президент Пауль фон Гінденбург у суворій відповідності до демократичної Ваймарської Конституції призначив Адольфа Гітлера райхсканцлером.

Відгукнулися ж на ці роковини тільки два провідних телеканали.

30 січня «Подробиці» телеканалу «Інтер» дали такий – достатньо цікавий та професійний – сюжет. Наводжу його текст повністю, відео можна переглянути за посиланням.

«В Германии – сегодня чтят память жертв нацизма. Ровно 80 лет назад, 30 января 1933 года к власти пришел Адольф Гитлер. Период национал-социализма стал самой темной страницей в немецкой истории, о которой много говорят политики, но не очень охотно вспоминают обычные немцы. В немецком обществе даже есть такое понятие "уязвленная национальная идентичность", это ответственность за преступления нацизма, которые чувствует нация. Татьяна Логунова – подробнее.

В этот дом на окраине Берлина часто стучатся и журналисты, и историки. Правда, хозяин открывает крайне редко. Ему уже 96, он болен и устал от расспросов. Здесь живет Рохус Миш – телефонист и охранник Адольфа Гитлера, один из немногих, кто хорошо знал диктатора и решается об этом говорить.

Рохус Миш прослужил у Гитлера 5 лет и был рядом в день самоубийства. Его условие – ни слова об истории.

Рохус Миш, бывший телефонист и охранник Адольфа Гитлера:

– Я тогда был очень молод, не интересовался политикой, ничего не знал. Я помню его как шефа, он был деловой, работал по ночам, поздно вставал, после 10 утра. С близким кругом он не был агрессивным.

Подобные отзывы о фюрере в Германии услышишь редко.

Татьяна Логунова, корреспондент:

– Бундестаг. 80 лет назад, в здании, которое тогда называлось Рейхстагом, канцлером был назначен Адольф Гитлер. Потом были 12 лет национал-социализма, Холокост, самая кровавая война в истории человечества и миллионы жертв. Эта эпоха стала и до сих пор остается травмой для немецкой нации.

В берлинском музее Мадам Тюссо сотня восковых фигур – от Альберта Энштейна до Ангелы Меркель. Со всеми можно фотографироваться, запрещено снимать только одну – Адольфа Гитлера. Когда выставку только готовили – немцы до хрипоты спорили, нужно ли вообще выставлять эту фигуру, потом, в день открытия, один из посетителей разбил восковому диктатору голову. Фигуру отремонтировали, но спрятали за стеклом.

Нина Цербе, представитель музея:

– Мы не хотим, чтобы кто-то фотографировал эту фигуру, а потом размещал в интернете с комментариями, которые могут быть обидными для жертв нацизма. Поэтому любые съемки категорически запрещены.

Одна из самых обсуждаемых сейчас книг в Германии – "Он снова здесь". Цена – 19:33, год прихода нацистов к власти, сюжет – история об Адольфе Гитлера, который "просыпается" в наше время в Берлине и делает карьеру телезвезды. Книга продается хорошо, но критикуется – еще лучше.

Даниэль Эрг, журналист:

– Это смесь сатиры с фикцией. Да, конечно, над Гитлером можно шутить. Но у читателей может сложиться впечатление, что те времена уже давно прошли, хотя это не так, еще живы жертвы. Это своего рода комплекс Гитлера – все знают – да, такая страница была в истории, но не очень охотно о ней говорят.

А еще в Германии, даже спустя десятилетия, не очень-то принято гордиться своей принадлежностью к немецкой нации. Здесь, например, неохотно поют гимн или вывешивают флаг – исключение спортивные соревнования.

Михаэль Вильдт, профессор, директор исторического института при университете им. Гумбольдта:

– В Германии есть такое понятие – "уязвленная национальная идентичность", это болезненное отношение к любым проявлением националистических чувств. Да, прошли годы, но людям, молодым поколениям, до сих пор тяжело жить с осознанием, что немцы были преступниками.

Историки говорят, чтобы избавиться от этого комплекса – нужно время. Нескольких десятилетий недостаточно».

Єдине зауваження до перекладу синхрону: треба «суміш сатири з фікшн», це такий жанр, а водночас – і стилістичний прийом. Хтось скаже: репортаж має риси поверховості. Так, але чи можна вимагати більшого від репортажу?

А 31 січня, не прив’язуючись напряму до дати, але вочевидь реагуючи на неї, «Плюси» дали і свій репортаж – у випуску ТСН:

«Австрійський будинок Гітлера віддадуть громадській організації Volkshilfe під курси інтеграції іммігрантів, пише австрійське видання Kurier. Відповідна пропозиція надійшла від мерії міста Браунау-на-Інні, де знаходиться будинок, в якому в 1889 році народився лідер нацистів. Депутат Національної ради Австрії від соціал-демократичної партії Харрі Бухмайр, який представляє свою партію в Браунау-на-Інні, зазначив, що влада вже передала Volkshilfe схему планування будівлі. За його словами, там необхідно провести ремонт. Крім того, у ЗМІ просочилася інформація про те, що влада має намір виділити частину приміщень для курсів іноземних мов. Офіційного підтвердження цих даних поки немає. Мер міста Йоханнес Вайдбахер відмовився від будь-яких коментарів. За його словами, він буде готовий давати інтерв'ю тільки після того, як будуть завершені всі переговори. У листопаді 2012 року Харрі Бухмайр організував робочу групу за участю представників різних політичних партій, яка мала визначитися з майбутнім будинку. На підсумкове рішення групи віддати приміщення громадській організації вплинули історики, які порадили не створювати там будинок-музей Гітлера. Очікується, що федеральна влада схвалить пропозицію групи».

Що ж, також непогано і достатньо професійно, але…

Втім, добре, що хоч якось зреагували, на відміну від інших телеканалів.

А тим часом сюжетів навколо приходу Гітлера до влади можна вибудувати чимало. Причому сюжетів дуже актуальних для сьогодення. Не напряму, не банально, не «в лоба», але цілком органічно. Бо ж певні проблеми, тим більше у кризовому суспільстві, є типологічними.

Згадаймо: прихід до влади нацистів не був фатально зумовленим. Адже на парламентських виборах 6 листопада 1932 року соціал-демократи, центристи й комуністи разом одержали понад 52% голосів виборців і відповідну кількість депутатських мандатів (а якби йшли у лавах спільного антифашистського фронту, цих голосів було би ще більше), тоді як НСДАП – тільки 33,1% голосів. Цілком можна було сформувати антифашистський уряд та проводити політику поміркованих реформ. Бо ж Німеччина вже почала поволі (хоча й дуже поволі) виходити із тяжкої соціально-економічної кризи, яка й зумовила істотну радикалізацію настроїв виборців. Досить було не допускати нацистів до влади ще 3-4 роки – і їхня партія істотно втратила б популярність, як це сталося у середині 1930-х з їхніми однодумцями у низці європейських держав. А захопити владу силоміць нацисти також не змогли б, якби їхнім штурмовикам спільно протистояли більш чисельні бойові загони соціал-демократів та комуністів. Принаймні, все могло б обійтися якимось варіантом військової диктатури (до якої схилявся певний час президент фон Гінденбург), а не встановленням тоталітарного режиму…

Для того, щоб позначити ще один можливий сюжет, слід навести цитату з книги, надрукованої у Москві на самому початку лютого 1933 року: «Социал-демократические рабочие, верившие до сих пор своим вождям, … все больше теряют свои иллюзии, убеждаются в предательстве со стороны социал-фашистских вождей и реформистских профбюрократов их интересов… Цифры говорят о том, что социал-фашистская партия теряет свое влияние в рабочих массах. Но ослабление социал-демократии никоим образом не уменьшает ее роли как главной социальной опоры буржуазии. Наоборот, именно потому, что партия Гитлера в настоящее время теряет своих приверженцев из рядов трудящихся, теперь особенно возрастает значение социал-демократии для фашистской политики финансового капитала. Борьба за разоблачение социал-фашизма, борьба за полное освобождение трудящихся масс из-под влияния социал-фашистских вождей остается по-прежнему, коренной задачей, стоящей перед компартией».

Це опус комінтернівського пропагандиста Г. Мінського «Под знаком революционного подъема. Выборы и классовая борьба в Германии». М, Партиздат, 1933, 102 с. Фрагменти книги викладено в інтернеті. Книга ця являє собою репортаж із місця подій, побудований на залізній логіці сталінського Комінтерну, і становить далеко не тільки академічний інтерес. Бо ж «соціал-фашисти» тут – це соціал-демократи, які є головними ворогами пролетаріату…

І ще один красномовний фрагмент із книги:

«Силы германского пролетариата крепнут, с каждым днем растет влияние компартии, единственной партии, ведущей пролетариат к решающим боям за свержение капитализма. Никакой режим кровавого террора, никакая лобовая атака буржуазии не смогут приостановить подымающуюся революционную волну. На "подвиги" правительства Гитлера, на услужничество этому фашистскому правительству со стороны социал-фашистских вождей, пролетариат Германии ответит новым сплочением своих рядов вокруг компартии для борьбы под знаменем Коминтерна за свержение буржуазии, за германский Октябрь».

Оце написано та надруковано вже після формування уряду райхсканцлера Гітлера, якраз напередодні підпалу Райхстагу…

І, нарешті, в нову програму Анни Безулик «Справедливість» просто-таки проситься обговорення грандіозних (без перебільшення) й успішних гітлерівських соціальних реформ. Адже на момент приходу нацистів до влади обсяг виробництва в країні ледь перевищував 65% від докризового; число повністю безробітних чоловіків перевищувало 6 мільйонів; для 40% німецьких сімей (25,9 мільйони осіб) основним джерелом життя була соціальна допомога. Кризу поглиблювали постійні конфлікти між працею і капіталом, які набували форм страйків, локаутів, масових заворушень. Власне, масове безробіття стало одним із головних чинників того, чому заклик комуністів до загального страйку після приходу Гітлера до влади «завис у повітрі»: ніхто не хотів втрачали своє робоче місце, на яке завжди був претендент, а то й декілька… А вже 1936 року кількість безробітних (тобто осіб, котрі не мали постійної праці) та членів їхніх сімей становила менше 2 мільйонів. При цьому для цієї категорії населення були влаштовані різноманітні тимчасові заняття: широкий спектр громадських робіт, побудова автобанів та спортивних комплексів тощо. На 1939 рік безробіття в Німеччині фактично зникло. При цьому мінімальна відпустка промислового робітника (не рахуючи свят і вихідних) зросла вдвічі. Задля боротьби з інфляцією зарплати в Німеччині з 1933 року були практично «заморожені», так само, як і ціни на основні товари. Проте зарплати, менші за 183 марки, звільнялися від податків, а середня зарплата в Німеччині тоді становила 170 марок, тож де-факто зарплати більшості німців зросли. Але головним джерелом поліпшення добробуту населення стала не заробітна плата, а різноманітні пільги, виплати із соціальних фондів і численні програми поліпшення життя масового трудівника. Робітники почали одержувати грошові виплати в разі їхньої хвороби, втрати робочого місця і травми на виробництві. Фінансувалися також масштабні програми з охорони материнства і дитинства. Інакше кажучи, нацистська диктатура трималася не тільки терором та пропагандою, а й – передусім! – продуманою й ефективною соціальною політикою, яку трудівники сприймали як справедливу (і справді: рівень життя середнього німця став найвищим у Європі – і це за реалізації настанови «гармати замість масла»).

Щоправда, ціною цього реального добробуту стала відмова від свободи. І, як засвідчила історія, у підсумку ціна виявилася страшною…

Чом би не обговорити все це? Бо ж серед виборчих гасел «партії влади» не фігурувала політичні та економічні свободи, та й більшість опозиційних сил не надто звертала на них увагу…

Та, схоже, серйозних тем, пов’язаних із приходом Гітлера до влади, ніхто на телебаченні України порушувати не прагне. Схоже, ми впевнено рухаємося до «Гілтера-Гілмера» і до нерозуміння сутності масової прихильності до тоталітаризму в разі, якщо він гарантує добробут в обмін на свободу.