«Нацистов, забросавших Потапа и Настю яйцами, взяли под домашний арест», – повідомленням з такою назвою «порадував» публіку днями один сайт. Хто ж такі ці несамовиті шаленці й чого їх назвали нацистами? Може, вони прагнули депортувати співаків з України як «расово чужий елемент» чи відправити їх до концтабору? Ні, виявляється, яйцеметниками рухали інші мотиви: з цього ж повідомлення ми дізнаємося, що «6 апреля в Тернополе Потапа и Настю Каменских за исполнение русскоязычных песен на концерте забросали яйцами» та що затримані хулігани (а саме так їх офіційно зве міліція) є членами організації «Тризуб».

Слід віддати належне ЗМІ: «нацистами» нападників назвали, здається, лише «Версії». Інші, навіть суто російські мас-медіа, вели мову про «парней» чи «украинских активистов». Видається, що ці лексично-політичні нюанси відбивають якщо не розуміння, то відчуття журналістами дражливості ситуації: в постколоніальних країнах трапляються й не такі казуси…

Цікавим у цьому сенсі є ще одне повідомлення: «Представители организации “Тризуб” выразили солидарность с теми, кто организовал “яичную акцию”. “Тризуб” не берет на себя ответственность за эту акцию, но мы поддерживаем ребят, которые это сделали, потому что это хороший националистический поступок, – говорит глава движения Василий Лабайчук. – Ребята бросили в певца с 10 яиц. Два попало в него – одно точно в лоб. Выступление остановили. К ребятам сразу же подбежала охрана и милиция. Потап пробовал заговорить с ними. Говорил, что он сам националист, и не с тем борются».

Отака історія, яка висвічує одну з граней серйозної проблеми нинішньої України – проблеми кореляції лінгвістичного, соціокультурного та етнонаціонального у світі мас-медіа (обмежимося ним, винісши за дужки суто політичні, освітні чи побутові явища), і передусім у телевізійному світі. Бо ж наразі саме телебачення заміняє масовій аудиторії, перефразовуючи Леніна, одразу й кіно, і цирк, а отже є «найважливішим із мистецтв» для формування ірраціонально-підсвідомих та раціональних мотивів і настанов людських учинків. Бо ж тернопільські «тризубівці», безумовно, не купували дисків із записами Потапа та Насті, а бачили виконавців у «ящику»…

А мовний режим у цьому «ящику» (не кажу вже про контент) нерідко нагадує якусь глибоку російську провінцію. Причому провінцію у всіх сенсах цього слова. Отож із цієї причини не в однієї молодої людини (і не лише на західній, а й на центральній Україні) рука мимоволі тягнеться якщо не до чогось важкого, то принаймні до вимикача. Проте – варто в цьому погодитися з Потапом, – не з тим борються і не тією повинна бути ціль…

Зупинюся тільки на двох шоу телеканалу СТБ, які мені особисто загалом подобаються, бо там можна побачити не лише віртуозних (іншого слова не підбереш) ведучих та членів журі, а й «живих» (як їх не заганяють у рамки «формату») конкурсантів. Це «МастерШеф» (із доважком у вигляді «Кулінарної династії») та «Україна має талант». Шоу ці в ефірі вже не перший рік, мають свого глядача і достатньо високі рейтинги. А водночас – є взірцями мовного й соціокультурного тиску на україномовних українців – як на учасників шоу, так і на якнайширшу глядацьку аудиторію.

Ризикую викликати на себе вогонь з боку заповзятих націоналістів, але насмілюся стверджувати, що прагнення до тотальної україномовності всіх телепрограм, а тим більше – шоу з «живими» учасниками і ведучими, – це нонсенс. Можна вжити і більш міцне слово. Адже, за офіційними даними Всеукраїнського перепису населення 2001 року, майже третина українських громадян вважає своєю рідною мовою російську. Серед цих людей далеко не самі тільки росіяни – є і значна частина питомих українців, є й представники інших етносів та етнічних груп. Що ж, маємо те, що маємо – закономірний наслідок існування України в якості «колонії європейського типу» – так само, як, скажімо, Чехії чи Ірландії, які звільнилися практично одночасно з нами. Тільки вони втримали свою незалежність (хоча чехам потім і випало тяжке випробування – шість років у статусі протекторату Богемія унд Моравія), а Україна її надовго втратила. До 1933 року вона ще зберігала певну культурну автономію, за якої відбувалися взаємообумовлені процеси модернізації та українізації, але потім настали зовсім інші часи.

У сконцентровано-образному вигляді момент переходу до цих нових часів із їхньою новою лінгвополітичною ситуацією блискуче, як на мене, описав свідок і учасник тих подій Іван Багряний у романі «Сад Гетсиманський»:

«Цікава ця камера ч.І2. Це окремий, оригінальний, фантастичний світ. Так би мовити, світ в домовині. Республіка “людішек”. Причому, мабуть-таки, найдемократичніша республіка на цілій планеті, якщо на хвилинку забути про залежність її від того світу, що за мурами, й від його церберів. Республіка із своїм урядом, із своєю конституцією, звичаями, фольклором, із своїм побутом, навіть із своєю термінологією, якої не існує там, поза мурами, в тому нереальному вже, втраченому світі. Це світ з окремими заінтересованнями, проблемами, своєю літературою, наукою, болями й стражданнями, з дружбою й зненавистю, з інтригами, зі своєю політикою й із своїм окремим соціальним та національним укладом, – вірніше, інтернаціональним укладом. Бо тут були всі – починаючи вірменськими дашнаками й кінчаючи німецькими щуцбундівцями а турецькими кемалістами. Але домінантою, всеспаюючим цементом були «господарі» країни – українці, звичайно, – «петлюрівці», “хвильовісти”, “шумськісти”, “терористи”, “диверсанти” й так “контрреволюціонери всіх мастей”. І домінуючою мовою була українська мова, якою говорили всі як державною мовою. Так, тут це була воістину державна мова без фальшу, без упереджень, без глузування “залізяку на пузяку” та “самопер попер до мордописні”. Її приймали всі бездискусійно, бо 80 процентів тут українців. Тут вони були, завдяки своїй чисельній і інтелектуальній більшості, без сумніву, державною нацією. І піснею домінуючою була українська пісня, яку любили й співали однаково всі. Навіть перси».

До речі, 1993 року цей роман було екранізовано – режисер Ростислав Синько зняв непоганий, як на мене, чотирисерійний телефільм, про який нинішні телеменеджери міцно забули. Чи не через той чинник, на який звернув ще тоді увагу російський актор та режисер Ніколай Бурляєв, коли звинуватив авторів стрічки у порушенні принципів… слов’янської єдності: мовляв, негативні герої там говорять російською мовою, позитивні – українською… Бурляєв був неуважний: стукачі теж говорили українською, «низові» працівники «компетентних органів» – також. Але на загал Іван Багряний («східняк», до речі, а не «западенець») зафіксував – і творці телефільму відтворили це – момент зміни в радянській Україні мови влади, причому такої влади, яка вже відверто розпочала пропагувати великодержавно-імперські цінності й кадри якої на українській території були в більшості своїй «імпортовані» з-за меж УСРР (головний чекіст України Володимир Балицький із гордістю говорив, що за кілька місяців у 1933 році було замінено 80% «низових» партійних та радянських кадрів, заражених «петлюрівщиною»; йшлося не про самих лише етнічних українців – саме у ті часи з’явився і такий чекістський термін, як «єврейська петлюрівщина»…).

Цей невеликий історично-мистецький екскурс, гадаю, дає деякі ключі до розуміння нинішньої ситуації, образно кажучи, з «владою мови» і «мовою влади»; причому йдеться, звісно, не лише про ЗМІ, не лише про телебачення.

Та повернімося до наших телевізійних реалій. Ще раз: вони не повинні бути фальшивими й містити «відлакованої дійсності». Але, з іншого боку, в країні, яка тривалий час перебувала у стані, багато в чому гіршому за «протекторат Богемія унд Моравія», телебачення не повинне – свідомо чи підсвідомо, не має великого значення – продовжувати лінію тоталітарних господарів такого протекторату. А воно, на жаль, продовжує.

«МастерШеф» та «Кулінарна династія» роблять це ледь не в чистому вигляді. Російська (плюс іспанська) мова «справжніх майстрів», «метрів», «еліти» – і чи то не надто оковирна російська, чи український суржик «посполитих». А оскільки дискурс влади тут однозначно російськомовний (не думаю, щоби з іспанської учасникам конкурсу перекладали українською…), то, по-перше, в межі цього дискурсу заганяються претенденти на роль класних кухарів (вони «підтягують» свій суржик до російської мови, а то й просто «для публіки» розмовляють нею), по-друге, це все не може не впливати на телеглядачів. Якби україномовні українці були африканцями, вони б легко змогли «розкрутити» СТБ через суди всіх рівнів на шалені гроші за «расизм». Але… Телеканал за наших умов може дозволити собі майже що завгодно. І ситуацію не рятує закадровий голос коментатора, який говорить гарною українською мовою, – в кадрі все зовсім інакше. І якесь дивне враження складається в підсумку – що серед жінок та чоловіків, які розмовляють правильною українською мовою, відсутні майстри кухні… Невже ж панівний у шоу російськомовний дискурс впливає на підсвідомість експертів, відтак на оцінку страв конкурсантів?

На «Україна має талант» ситуація начебто принципово інша. Є в журі Ігор Кондратюк, є ведуча Оксана Марченко з її експансивною й багатою лексично мовою. Ба більше: мовленнєва стилістика Слави Фролової та Влада Ями – це зовсім не «московский говорок» та московська ж манера спілкування з аудиторією у студії та телеглядачами. І все ж… Ви помічали, що останнім часом Ігор Кондратюк усе частіше й частіше збивається чи то на суржик, чи то на неоковирну російську? Воно й не дивно за ситуації, коли панівною – в силу формату програми – є російська мова. Скажете, так історично склалося? А чи нормальним є те, що склалося в результаті десятиліть наполегливої діяльності «лінгвістів у цивільному» плюс незамаскованих чекістів?

Тож СТБ своїми найкращими шоу (про інше я мовчу) сприяє тому, що мовна ситуація в Україні змінюється далеко не в кращий бік. Адже, за результатами проведеного Київським міжнародним інститутом соціології з 23 лютого по 11 березня всеукраїнського репрезентативного опитування громадської думки, у порівнянні з часами перепису населення сталися істотні зміни. Лише 56% опитаних, відповідаючи на запитання: «Яка ваша рідна мова?» – назвали своєю рідною мовою українську, 40% – російську, 3% – іншу мову, а 1% не зміг відповісти. І хоча соціологічне опитування – не перепис, але, проведене професійно, воно дає цифри, близькі до тих, які визначає офіційна статистика (це, до речі, на початку 2000-х засвідчив той самий КМІС). Й уявіть тільки: рівно десять років тому КМІС зафіксував, що серед українських громадян віком від 17 до 35 років українську мову рідною вважали тільки 62% (загальна цифра була вищою на три з гаком відсотки). Це за президента Кучми та прем’єра Януковича, якщо хто забув. Навряд чи такий приріст тих, для кого українська – не рідна – відбувся за рахунок вимирання старшого покоління: у віковій групі до 20 років тоді майже 70% опитаних вважали рідною українську. Що ж сталося? Звісно, одного чинника тут бути не може, але зовсім не «українські буржуазні націоналісти» запровадили в науковий обіг поняття «інформаційний імперіалізм», «постколоніальний синдром» та «втеча від рідної мови»… Яку тут конкретно роль відіграло телебачення – це питання, але що якусь відіграло й продовжує відігравати – не викликає сумніву. І не лише Шустер-Кисельов-Куликов, а й розважальні телеконкурси талантів.

Хтось здивується, чому в цьому ряді названо Андрія Куликова? А хіба він не демонструє щопонеділка запопадливість, переходячи на російську в розмові з депутатами-комуністами чи урядовцями-регіоналами, якщо ті ігнорують українську мову? Не з приватними особами, а з людьми, за своїм статусом зобов’язаними вільно володіти державною мовою?

На такому загальному тлі вигідно виділяється цьогорічний «Голос країни». В силу того, що українська мова не є чужою і неорганічною для жодного з тренерів, вони ж члени журі. І ще в силу того, що рівень співочих тренерів такий, що в ефірі в разі потреби вільно й так само органічно звучать і англійська, й російська, й французька, й іврит… Яку мову з почутих під час передачі я ще забув? Власне, таким би і мусив бути мовний режим на телевізійному талант-шоу в Україні! Можливо, комусь моє порівняння видасться дещо макабричним, але лише команда тренерів цьогорічного «Голосу країни» сягнула – і не тільки в мовленнєвому сенсі – рівня описаної Багряним камери №12…

Загального враження від стилістики цього шоу не в силах зіпсувати навіть персонаж на виході зі сцени, який займається провінційним копіюванням вульгарно-московських зразків спілкування з конкурсантами…

На тому поставлю крапку. Хоча тему не вичерпано. Телебачення «на нашій – не своїй землі» дає чимало підстав її продовжити.