Українського глядача вже давно не дивує відсутність культурного сегмента на вітчизняних телевізійних каналах. Він звик до цієї відсутності. Йому вже давно пояснили, що це не прибутково і не привабливо для рекламодавців. Бажання самого глядача нікого не цікавлять. Ба більше, цими бажаннями ніхто й не цікавиться. Натомість безкінечно множиться культурний сурогат — різноманітні телешоу.

Без ентузіазму доводиться говорити і про таку нішу культурного сегмента, як книжкові програми. Наразі чи не єдиним проектом у національному телевізійному просторі залишається програма «Книга.ua» (Перший національний).

Відмовившись від неприбуткових книжкових програм, комерційні канали автоматично відмовилися від інтелігентної, ерудованої, вибагливої аудиторії. Як влучно зазначив Федір Зелінський: «Висока культура ще з самого зародження комерційних вітрів у вітчизняному телепросторі ніби висушене перекотиполе — заганяється на маргіналії». Тому неабияку повагу викликають спроби регіонального телебачення втілити подібні проекти.

Не секрет, що програмний продукт державного регіонального телебачення тривалий час створювався переважно у форматі «наших вітань» або «сонячних кларнетів». Це було незмінним і непоборним. Кіровоградська державна телерадіокомпанія вже декілька років поспіль намагається перебороти комплекс провінційності, шукаючи нові формати, обличчя й підходи. Приємною знахідкою став проект «Єлисаветградський книговир». Спочатку здалося, що він виник як провина за невдалу спробу приживити на кіровоградському ґрунті рух буккросингу під аналогічною назвою. На жаль, ані підтримка читачів-волонтерів, ані зацікавленість цим рухом представників державних органів не врятували від провалу хорошу ідею. Все списали на провінційну тугодумність та й поготів. Але, мабуть, хороші, справжні, сутнісні ідеї таки мають невидимий шлейф. Цього разу він набув телевізійної подоби.

Вже самою назвою програма «Єлисаветградський книговир» натякає на витонченість культурної спадщини міста і зміну пріоритетів у сприйнятті провінційного літературного простору. Назва фокусує глядача як мінімум на двох моментах. По-перше, старовинна назва міста налаштовує на неспішний, інтелігентний, витончений ритм, який передбачає і філософське осмислення, й стильні родзинки. Друга складова назви обіцяє особливу динаміку занурення в такий незбагненний книжковий світ.

З першого погляду цю програму якісно відрізняє відчуття стилю: стримана інтелектуальність ведучого, професійна операторська робота, динамічна та стильна графіка, оригінальні знахідки директора програми. Ведучий Дмитро Шульга —  літературний критик, науковець, почувається в кадрі органічно. Його міркування виважені й глибокі. Глядачеві віриться в те, що представлені книжки були ним прочитані, а деякі й не раз.

Від початку рубрик було дві: «Читай» і «Дивись». У першій рубриці пропонувалося прочитати книгу, у другій — подивитися фільм, як правило, екранізацію літературного твору. Вибір книг і фільмів залежить цілком від смаків автора і ведучого програми. Не дивно, що імена авторів деяких книг можна почути вперше в житті, на кшталт норвезького письменника Тома Еґеланна («Брехня батьків»). Так, це не продукт маскульту, який продається, як гарячі пиріжки. Це добротна, якісна література, яка дає поживу мозку й душі. Друга рубрика закликає подивитися фільми, які мають літературну основу, і тут здивувань не менше. Виявляється, ми нічого не знаємо про канадський, шведський, норвезький кінематографи. Для мене, наприклад, став справжнім відкриттям фільм канадського режисера Філіппе Фалардо «Месьє Лазар».

До заявлених рубрик у якості розважального елементу додаються опитування відомих і пересічних мешканців міста про їхні літературні вподобання або навіть літературні фантазії. І все було б нічого, якби не так явно проглядали в матеріалі кожного випуску смаки самого ведучого. Відчувається це навіть у хронотопі 15-хвилинної програми. Рубрика про книги триває протягом трьох хвилин, натомість рубриці про кіно щедро віддається десять хвилин, адже Дмитро Шульга кіноман. Пересічному кіровоградському глядачеві, який не дивиться шведського підліткового серіалу «Детективна агенція Лассе та Майї», може здатися нудною 10-хвилина деталізована розповідь про цей фільм. Не знаю, чи варто радити ведучому дослухатися до смаків і вподобань масової аудиторії. Можливо, в цій відстороненості, вивищеності смаків криється невловимий шарм «Єлисаветградського книговиру».

Останнім часом контент програми почав збагачуватися культурними реаліями міста (літературно-кулінарний фестиваль «Видавнича кухня»). З’явилася рубрика «Автора!», де кіровоградці представляють свої твори. Безперечно імпонує, що редакторська група цього проекту перебуває в постійному пошуку нових облич і форматів. Від цього кожна наступна програма не схожа на попередню. Тут маємо і плюс, і мінус водночас. Адже те, що комусь видається інноваційним пошуком, іншим, із більш консервативними смаками (а кіровоградський глядач переважно такий), — нестабільністю і сценарною хаотичністю програми.

Зрештою, відверто слабким постає медіаменеджмент КОДТРК в питаннях рекламування власної продукції, вивчення смаків та інтересів цільової аудиторії.

«Єлисаветградський книговир» як медіапродукт розрахований на досить вузьку аудиторію. Це глядачі, яких може зацікавити скандинавська література або тонкощі національного перекладу. І в цьому моменті цільової невизначеності знову виявляються як плюси, так і мінуси проекту. Так, дещо дражливим моментом видається інтелектуалізація контенту, джерелом якої можна назвати самого ведучого. Дмитро Шульга — справжній гурман від мистецтва, не пропускає столичних кінофестивалів, академічно вишукано й не без іронії рецензує сучасні витвори кіно та літератури. Вільне володіння іноземною мовою дозволяє йому багато що дивитися й читати в оригіналі. Не дивно, що як автор і ведучий «Єлисаветградського книговира» Дмитро привніс у програму стильовий ефект «антимасовості», елітарності. Але, на жаль, цей ефект на регіональному рівні спрацьовує на мінус. Для широких мас залишається далекою, а тому незрозумілою творчість елітарних європейських письменників. А детальна демонстрація сцен із кінофільмів здається надмірно затягнутою. Комерційним телебаченням така культурологічна неквапливість давно сприймається як нечувана розкіш. Тому і зникли поступово з національних каналів книжкові програми. І тільки державне регіональне телебачення може дозволити собі говорити про вічне й прекрасне. В цьому «донкіхотівському» намаганні боротися з вітряками провінціалізму і попсовості глядацьких смаків криється культурологічний виклик програми «Єлисаветградський книговир».

Хотілося б вірити, що цей проект постав як щире прагнення керівництва КОДТРК підняти культурний рівень кіровоградського глядача, а не тільки через потребу освоїти державні кошти, які виділяються на діяльність обласного телебачення. Як відомо, фінансування передбачає присутність у телевізійній лінійці певного відсотка соціальних програм. Глядачеві просто пощастило, що молоде керівництво телеканалу любить читати. В результаті на тлі національного занепаду книжкових програм з’явився проект, який  тільки й може дозволити собі державна телерадіокомпанія, не заморочуючись пошуками рекламодавців та рейтингами. І з цього погляду це справжня провокація. Провокаційною постає сама сміливість бути. Бути посеред культурно вихолощених шоу, зниклих тіней програм про книгу, незатишних бізнес-пріоритетів, загрозливо непередбачуваного роздержавлення.

Шукаючи аналогій для своїх відчуттів після перегляду програми«PROчитання» (на жаль, уже зниклої), Андрій Деркач згадав про відчуття відвідувачів фаст-фудів: наче й з’їв чимало, а лишився голодним. Так от, відчуття після перегляду «Єлисаветградського книговиру» нагадують гостювання у квартирі-студії знайомих літераторів: творчий безлад, тріумф веганів, багато незнайомих слів, але напрочуд цікаво, що буде далі.