Енді Карвін наполягає, що характеристика, яку він дав собі в соціальній мережі Google Plus – «Я твічу революції», – жартівлива. Та все ж саме цим він відомий. Озброєний додатком до твітера TweetDeck та підтримуваний ретельно дібраною групою надійних, активних і добре поінформованих користувачів твітера, менеджер стратегічного планування у соціальних медіа (social media strategist) американського громадського радіо NPR прославився мистецтвом передавання у твітері дібраних і перевірених новин у режимі реального часу. А це мистецтво не таке вже й звичне для платформи, яку досі багато хто зневажає як засіб доведення інформації до стану нікчемних куцих кавалків.

Засоби масової інформації приділяють дедалі більше уваги експериментам Карвіна, й необхідність спеціальних експертних знань та вмінь для добору й фільтрування інформації з соціальних мереж стає очевидною. Коли два тижні тому в Лівії знов спалахнули бойові дії, Карвін побив свій власний рекорд, надіславши близько 1200 твітів протягом двох діб. Утім, він сам застерігає щодо помилкового сприйняття цих вражаючих цифр: «Якщо важливі події розгортаються протягом декількох днів, твітів буде багато. Але загальна кількість тексту в них значно менша, аніж ми отримуємо з телевізійних новин».

Революції, стихійні лиха чи президентські вибори створюють чудові передумови для пошуку гарячих новин у режимі реального часу. Найважчою складовою процесу фільтрування контенту з соцмереж є перевірка. Якщо це можливо, Карвін надає перевагу дописам людей, яких знає і бачив особисто. Якщо джерелами є незнайомці, він досліджує їхню онлайн-діяльність і вирішує, чи не схильні ці люди до перебільшення, чи не занадто наполегливо гнуть свою лінію, щоб їм можна було вірити. Багато хто виявляється цінним джерелом фактів із місця події.

«Це така собі ситуативна поінформованість. Я зауважив це в кінці червня, коли був на площі Тахрір у Каїрі. Поліція наступала на протестувальників, сотні людей постраждали. Я знав лише те, що відбувалось безпосередньо перед моїми очима. Я міг нюхати, чути, бачити, відчувати це, але й гадки не мав, що коїлось насправді. Соціальні медіа давали значно об’ємнішу картину», – розповідає Карвін. Інші очевидці можуть підтвердити або скоригувати інформацію, вточнити місце події, тож у кінцевому підсумку сукупність повідомлень від багатьох людей дає цілісне й адекватне уявлення про те, що відбувається.

Енді обережно наголошує, що він – радше кабінетний журналіст, аніж репортер. «Арабська весна» дозволила йому ще глибше пізнати дві головні сфери його професійних зацікавлень: соціальні медіа і Близький Схід. До 2006 року, коли він прийшов на роботу в NPR, Енді Карвін тісно співпрацював із міжнародною мережею громадянської журналістики Global Voices і був директором Digital Divide Network – онлайн-ресурсу, що пропагує рівність доступу до сучасних комунікацій. Він багато мандрував світом і завів знайомства в Тунісі та Єгипті, підтримуючи стосунки з арабськими друзями через інтернет. Коли розпочалась «Арабська весна», Карвін уже мав чотирирічний досвід журналістських експериментів із твітером та іншими соцмережами, зокрема збирання інформації під час президентських виборів у Сполучених Штатах Америки 2008 року.

«Головний урок, який можна отримати з арабських революцій, полягає в тому, що їх не слід сприймати як єдине ціле – у кожній країні революція мала власні особливості, – каже Карвін. – У Єгипті вже існувала дієва соціально-медійна еліта, значна частина якої взяла участь у революції. Натомість, у Лівії мало хто взагалі мав доступ до мережі. У Бахрейні інтернетом користуються практично всі, але суспільство розколене на прихильників і противників чинної влади, тож у соціальних медіа точилась активна, інколи вельми напружена й агресивна дискусія».

Підхід Карвіна полягає в тому, щоб якомога глибше зрозуміти конкретний інструмент соціальних медіа, а потім з’ясувати, як найкраще його можна застосувати у різних ситуаціях. Ідеться не лише про твітер: він використовує YouTube, Flickr і Facebook (а також веде власний блог – MS). «Я не прив’язаний до певного сервісу – важливо, чи використовують його люди, з якими я хочу поговорити, і яку інформацію я хочу отримати за його допомогою», – каже він.

Новий претендент на місце в пантеоні соціальних медіа, Google Plus, має шанс на хвилину слави під час президентських виборів 2012 року завдяки своїй переважно американській і дуже активній аудиторії. Карвін опинився в центрі дискусії щодо політики Google, що не дозволяє користувачам реєструватися під псевдонімами і зберігати анонімність. На думку Google, спілкування виходить змістовнішим за умови використання реальних імен. Та не секрет, що умови, які дозволяють прив’язати віртуальні дії до реальних людей, є також привабливішими в комерційному плані. Це визначальний чинник у конкуренції Google із Facebook, сервісом, який прагне домінувати у другому поколінні інтернет-реклами, коли прибутковість зростатиме завдяки точнішому таргетуванню.

Досвід спілкування та співпраці з мешканцями близькосхідних країн привів Енді Карвіна до іншої думки: «Насправді багато хто з моїх джерел уже не жив би на цьому світі, якби не ховався за псевдонімом. Умови, в яких вони вимушені працювати, щоб доносити інформацію до світу, тяжкі й загрозливі». Хоча безпека приватних даних у цих мережах апріорі не гарантована, Карвін каже, що люди перестануть використовувати сервіс, який ставить їхнє життя під загрозу. Про це мало писали у ЗМІ, одначе вже цього року було кілька випадків, коли Google надавав американській розвідці приватні дані своїх європейських користувачів. Twitter, Google та Facebook отримали санкції суду щодо видачі приватної інформації під час розслідування справи Wikileaks.

«В дійсності ви не можете контролювати повністю будь-який інтернет-сервіс. Всі вони є бізнесом із власними цілями, планами та інтересами, нічого з цим не поробиш, – каже Карвін. – Але користувачі звертатимуться до спільнот та інструментів, які задовольняють їхні власні потреби. Чимало дисидентів використовують саме ті сервіси, які дають їм відчуття безпеки інформації».

Висновки, зроблені Карвіном із поглибленого освоєння твітера, подекуди дивують. Хештеґи можуть бути справді корисними лише тоді, коли новина спершу випливає саме у твітері: тоді вони допомагають визначити першоджерело і ознайомитись із контекстом. Одначе цінність хештеґа знижується, коли його використовують занадто часто. Твітер, який часто називають фабрикою пліток, насправді є механізмом викриття неправдивої інформацією із функцією самовиправлення. І, хоч як ця думка дратуватиме критиків, Карвін уважає, що на позір безглузді твіти про те, хто що їв на сніданок, корисні для налагодження та підтримування відносин між людьми: «Я пишу про повсякденні речі, що відбуваються в моєму житті, бо це те, що може зблизити інших людей зі мною. А я хочу зблизитись із людьми, якщо ми працюємо разом. Так виникають стосунки».

Те, що робить Карвін, доповнює новини NPR, а не замінює їх. Чи є це новою медійною професією? За словами Енді, його досвід засвідчує доцільність застосування таких методів збирання інформації та «журналістики відкритих джерел» у нових царинах, які нині освоюють медіа.

Його порівнюють із таким собі твітер-діджеєм: «Я отримую інформацію різного штибу від людей, намагаюся розібратись у ній та змішую найцінніше з отриманого у спосіб, зручний для аудиторії. Можете під це не танцювати, але, сподіваюсь, ви візьмете для себе з цього щось корисне».

Джерело Guardian

Автор Джемайма Кісс

Переклад – MediaSapiens

З інтерв’ю Енді Карвіна Vanity Fair

Як ви знаходите нові інформативні джерела?

З Тунісом та Єгиптом мені пощастило: я був уже знайомий із тамтешньою блогосферою, зокрема знав блогерів, що критикували владу. Тому, коли все почалось, я вже мав джерела в цих країнах, і досить тривалий час просто аналізував те, що вони писали і з ким спілкувались. Інколи я зв’язувався з їхніми співрозмовниками, щоб визначити, хто з них більше, а хто менше заслуговує на довіру. Їхні зв’язки являють собою щось на кшталт соціальної мережі. Не такої, як фейсбук, але це система стосунків між мешканцями певної території, і вона відображається у твітері, фейсбуку чи деінде. Багато хто з близькосхідних революціонерів не розмежовує свого реального й віртуального життя – вони настільки ж органічно почуваються в інтернеті, як і сучасна американська молодь.

Яка інформація заслуговує на ваш ретвіт?

Залежить від обставин. Я насамперед шукаю документальних доказів: фото, відео- чи аудіозаписів. Інколи я не маю повної інформації про відеоролик чи фото, але даю посилання на нього з проханням допомогти з’ясувати, де, коли і що саме відбулося. Чимало людей допомагають мені з перекладом. Я часто ретвічу посилання на зображення жертв і наслідків насильства. Це також допомагає людям зрозуміти, що відбувається – якщо вони схочуть і не побояться перейти за лінком. Розсилаю повідомлення активістів, щоб мої фоловери розуміли, що важливо для революціонерів, як вони організовані. Звісно, революціонери не безсторонні, але їхні дописи допомагають мені створити повну картину події. Особливо цікавими є повідомлення очевидців. Я закликаю своїх фоловерів пам’ятати, що ситуація в країнах, охоплених заворушеннями, змінюється дуже швидко, і важко збагнути, що там коїться саме зараз. Люди, які читають мій твітер, мають сприймати його як відкритий, прозорий проект зі збирання новин, а не стрічку перевірених заголовків: скептично ставитися до деяких речей і допомагати мені з’ясувати, що відбувається насправді. Ще я ретвічу повідомлення людей, яких знаю як експертів у різних сферах: журналістів, політологів та інших.

Чи вагаєтесь, перш ніж ретвітнути інформацію, яку ви не змогли перевірити?

Не обов’язково, адже мої фоловери допомагають перевіряти інформацію. Наприклад, коли на кільцевій дорозі Лулу в Бахрейні почалася перестрілка, я побачив твіт від людини, яка стверджувала, що в неї стріляли. Я ретвітнув це повідомлення негайно, хоча й не знав точно, що там відбувається. За кілька хвилин практично всі, кого я знав у Бахрейні, почали писати про це, й дехто з них виявився очевидцем стрілянини. Інформацію з Лівії, натомість, перевірити було важче, особливо на початку. Щоб скласти повну картину, я співпрацював із лівійськими блогерами та емігрантами. На той час, коли в країну прибули західні репортери, я вже мав уявлення про те, що там відбувається, дослідивши тамтешні соціальні медіа. Це не означає, що серед поширюваної ними інформації не було чуток, але й чутки часто засновуються на реальних подіях.