Флешмоб  #‎яНеБоюсьСказати набув резонансу в українському інтернеті. Під цим хештегом люди діляться своїми історіями про сексуальні домагання та насильство. Започаткувала кампанію активістка Анастасія Мельниченко. За кілька днів своїми досі нерозказаними відвертими розповідями, які шокують, і поділилися сотні людей - і жінки, і чоловіки. 

За кордоном явище флешмобів, спрямованих на підвищення обізнаності щодо насильницьких дій сексуального характеру, більшою мірою поширене, як в Україні. Італійський карикатурист Александро Паломбо  (Alexsandro Palombo) запустив хештег #BriefMessage. Під ним жінки публікували свої повідомлення про агресивні мачо-прояви та насильство, водночас писали свої меседжі на трусиках і потім фотографували їх.

«Насильство - це слабкість, яку видають за силу». «Ми набагато більше, ніж ЦЕ».

Паломбо відомий і завдяки іншим своїм художнім ініціативам: зокрема, це постери з відомими особистостями, які виступали проти домашнього насильства, зображення принцес Disney, які порушували тему раку грудей, або тих же принцес, яких було зображено з ампутованими кінцівками. 

Інший яскравий флешмоб вигадали в Німеччині: жінки писали свої послання на гігієнічних прокладках. Як розповіла авторка ідеї Elonë, її надихнув пост у Twitter Imagine if men were as disgusted with rape as they are with periods. Перший флешмоб відбувся в її рідному місті Карлсруе, але згодом вона стала отримувати повідомлення від людей з усього світу, які висловлювали бажання провести такі акції у своїх містах.

«Уявіть, якби чоловіки відчували до зґвалтувань таку саму огиду, як вони відчувають до місячних». «Ґвалтівники ґвалтують людей, а не одяг».

Відомим у світі став і хештег #redmylips, який започаткувала міжнародна ініціатива Red My Lips. Як кажуть самі активісти, червоною помадою вони намагаються зробити проблеми зґвалтувань і насильства візуально видимими. Ініціативу Red My Lips підхопили й в Україні:  дівчата фарбували губи в червоне й викладали свої фото в мережах із відповідним хештегом. Акція традиційно відбувається у квітні: цей місяць присвячено поінформованості щодо сексуального насильства. 

Координаторка флешмобу Red My Lips в Україні Анна Зубрицька - із червоною помадою.

Джессіка Валенті, авторка статей і книжок про фемінізм, зауважує, що жінки стикаються з насильством не лише в його крайніх проявах, таких, як зґвалтування або сексуальні переслідування. Валенті вказує на те, що дрібні прояви сексизму накопичуються й створюють кумулятивний ефект, безповоротно змінюючи особистість жінок. Дискомфорт і страх під час щоденного спілкування із чоловіками спричиняють підсвідоме відокремлення себе від свого фізичного тіла. «Коли люди хочуть дегуманізувати вас, стає легше дегуманізувати себе», - пише вона.  

За даними Всесвітньої організації охорони здоров'я, 35 відсотків жінок у світі зазнали насильства в тій чи іншій формі. Минулого року ООН оприлюднив нові дані, назвавши насильство проти жінок світовою пандемією. Кожна третя жінка зазнала психологічного або сексуального насильства. У ЄС 45–55 відсотків жінок зазнавали сексуальних домагань, починаючи з 15-річного віку. А в Україні цю тему довгий час замовчували.

Згідно зі статистикою МВС України, кількість звернень з приводу випадків насильства щороку зростає. Це відбувається не тому, що таких випадків стає більше, а тому, що більше жертв звертається до правоохоронних органів. 

Чому кампанія проти насильства набула такого масштабного розголосу, для MediaSapiens прокоментувала психологиня та гештальт-терапевт Катерина Золотарьова. Жінка після епізоду насильства залишається не тільки із травмою через сам факт насильства, а й з величезним почуттям сорому, пояснила вона. В українському суспільстві про це не заведено вести мову навіть у колі сім'ї. До того ж існує культ поняття «жінка сама винна».

«Виходить подвійна, навіть потрійна травматизація фактом насильства, відчуження від близьких і соціальним почуттям провини, мовляв, “сама, дурна, винна”, - каже психологиня. – Найчастіше після такого досвіду жертва замикається в собі, утрачає контакт із близькими, можливість заводити комфортні для себе стосунки з іншими “нормальними” чоловіками. Вона залишається одна зі своїми переживаннями, і це закриває дорогу до подальшої близькості з людьми».

 «Чому часто родичі й близькі, особливо це стосується батьків, умовно кажучи, відморожуються? Тому що, коли хтось із близьких потрапляє в таку ситуацію, коли стає соромно, люди починають самі соромитися», - розповідає пані Золотарьова.Вона пояснює, що це підсвідомий механізм відчувати сором на двох, окрім того, додається почуття провини, що, мовляв, ми не вберегли, ми не так виховали, іще щось не зробили. Тому часто, коли дитина розповідає про насильство батькам, вони потрапляють у почуття сорому та вини. «Для багатьох ці почуття нестерпні. Відповідно надалі відбувається замовчування “ми про це не знаємо”, “ти все вигадав”, “ми нікому не скажемо”. Тож унаслідок цього і дитина, і батьки опиняються у власній ізоляції. У такій ситуації неможливо почути одне одного, попросити та прийняти допомогу. Саме тому дуже часто сімейні ситуації насилля замовчують», - каже Катерина Золотарьова.

Як реагувати на зізнання

Флешмоб #‎яНеБоюсьСказати важливий тим, що він дає жертвам насильства можливість говорити, бути почутими та прийнятими. Тут психолог радить дві стратегії, як реагувати на розповідь близьких і друзів, які вирішили розповісти свою історію, - почути й залишитися поруч.

«Нормальна реакція на таку розповідь із боку вашої близької людини - почути її та залишитися поруч із нею. Частіше важливішою є присутність поруч і підтримка, аніж заклик до помсти, це може бути вже наступною дією. Важливо вербально та невербально дати людині зрозуміти, що “я тут, поруч, і поділяю твої переживання, і мені поряд із тобою несоромно. Принцип “не виносити сміття з хати” - це просто спосіб не стикатися з провиною та соромом», - радить експертка. Вона також відзначає підвищення психологічної культури серед жителів великих міст, зокрема столиці.

«Люди беруть відповідальність за своє життя, більше кажуть про складнощі, і стає менше замовчування. Контакти між людьми стають яснішими, і цей флешмоб є підтвердженням того, - коментує Катерина Золотарьова. - Чому він набув таких обертів? Тому що накипіло. І прорвало. Крім цього флешмобу, було ще одне опитування в соцмережах: людей попросили проставити плюсик під постом, якщо вони так чи інакше стикалися з насильством, але не готові про це писати. І в цьому пості була ще велика кількість людей, які зазнали насильства».

«Вести мову про це дуже важливо. Але й важливо, щоб це відбувалось у безпечних умовах для того, хто розповідає. Це те, що викликає у флешмобі напруження, – про природу флешмобу написала у своєму Facebook-пості й психолог Світлана Ройз. - І щоб із кожною прочитаною історією людина отримувала відчуття сили, а не досвід ретравматизації та знецінювання. Легше удавати, що цього немає, відвернутися, огризнутися. Біль у кожній ситуації надзвичайний. Важливо, щоб людина відчувала підтримку та повагу до болю. І акцентувала увагу на тому, що можна переживати найважчі часи не самому».

На думку Катерини Золотарьової, українці потроху вириваються з пострадянського підходу «тримати лице», бо «так треба» й починають виховувати дітей із певною культурою психологічного здоров'я.