Я ніколи не курила. Більш того, я алергік й хворобливо реагую на тютюновий дим. Але коли заходжу в кав'ярню прямую до зали, де палять, бо мої найближчі друзі – старшні курці. Я можу кілька годин потерпіти, а вони – залежні, а значить не можуть обирати.

Розмови про шкоду від пасивного куріння для мене значили менше, аніж право вибору, допоки не зустріла лобістів, які домоглися заборони паління в барах й ресторанах Великої Британії.

Повірте, британці дуже добре уміють дискутувати і про шкоду сигаретного диму, і про право обирати (чому б не створити окремі заклади для курців?) Обидва лобі – і сигаретне, й антитютюнове мали удоста грошей і зв'язків. Протистояння тривало роками. То чому ж перемогли некурці? Який аргумент спрацював? На диво, таки право обирати.

Це лише відвідувачі самі вирішують, чи йти до пабу, де курять, чи ні, а от працівники ресторанного бізнесу: офіціанти, бармени, прибиральники такого права позбавлені. На відміну від клієнтів, їм доводиться дихати тютюновим димом не кілька годин, а весь робочий день. У часи економічної кризи аргумент про те, що людина сама обирає місце роботи не спрацює. Бодай десь влаштуватися, а в Україні тим паче. У такий спосіб у Британії профспілки співробітників сфери послуг перемогли тютюнове лобі, використавши риторику супротивника. Я ж порадію за офіціантів за українських. Я ж надалі дихатиму тютюновим димом, гостюючи в друзів, яких обрала сама.