«Детектор медіа» підбиває підсумки 2025 року. Про те, як змінилася російська пропагандистська риторика за цей рік, читайте в матеріалі «Америка більше не ворог: як пропаганда демонізує Європу замість США». В цьому тексті ми дослідили зміну риторики Дональда Трампа протягом року щодо війни Росії проти України.

Одна з передвиборчих обіцянок Трампа —  закінчити російсько-українську війну за 24 години після свого обрання. Він розраховував, що вдасться подзвонити Володимиру Путіну та Володимиру Зеленському та до інавгурації в січні 2025 року досягти мирної угоди. Роблячи ці заяви тоді, чи думав американський президент, що все затягнеться щонайменше на рік?

У своїй книзі «The Art of the Deal»  («Мистецтво угоди») Дональд Трамп ділиться секретами успішних домовленостей. На його думку, в переговорах важливо ставити високі цілі і наполегливо просувати свої умови. За рік активної риторики Трамп так і не зупинив бойові дії в Україні — зате значно скоротив політичну дистанцію між Вашингтоном і Москвою, перетворивши мирний процес на серію персоналізованих торгів і постійного тиску на Київ.

З термінами в Трампа із самого початку були проблеми, тож з часом він ставав більш поступливим. Ще в перший місяць свого другого пришестя в Білий дім президент вірив, що війна закінчиться у найближчі тижні. Згодом переніс кінцеву дату укладання миру до Великодня (втім, у квітні Росія так і не погодилася ні на Великоднє перемир’я, ні на мирну угоду). Відклав мир ще на кілька місяців, а  у липні виділив Путіну 50 днів на згортання воєнних дій, потім скоротив дедлайн до 12 днів. Часто обходився багатообіцяючими, але досить обтічними фразами про те, що мирна угода вже близько, що в перемовинах є прогрес, що втрати обидвох сторін непомірно великі, тож кровопролиття має закінчитися. Окрім цього, регулярно повторював, що це «війна Байдена», і війни «не сталося б, якби він був президентом». Доходило до того, що американський президент відкрито скаржився, що йому «не подобається, що це займає багато часу», а європейці побоювалися, що через цю нетерплячку він взагалі вийде з мирних переговорів.

У 2025 році Трамп тримав українців у неабиякій емоційній напрузі. То заявляв, що Зеленський — «диктатор», то гарячково відхрещувався від своїх слів, то казав, що повернути всі території під контроль Києва неможливо, то — що кордони 1991 цілком реалістично відвоювати. Упродовж року часто мав «чудові розмови» з Путіним, після яких Москва показово атакувала Україну, зокрема цивільні об’єкти.

Ми проаналізували ключові зміни в риториці Дональда  Трампа, відстеживши ключові офіційні заяви Трампа про мир в Україні, які він робив у мережі Truth Social, у інтерв’ю та коментарях протягом 12 місяців 2025 року.

Січень у риториці Дональда Трампа щодо війни в Україні можна окреслити як «турборежим» і персоналізацію мирного процесу. Війна подається як суто управлінська проблема, яку можна швидко «закрити» за умови «правильних» переговорних навичок. Звідси, вочевидь, символічний горизонт у 100 днів, озвучений спецпредставником Кітом Келлогом, і постійне наголошення Трампа, що війна «ніколи б не почалася», якби він був президентом.

Ключове в заявах Трампа в цей період — різке знецінення структурних причин війни й ролі інституцій. Трамп каже, що готовий до особистої зустрічі з Путіним і представляє російського президента як сторону, відкриту до домовленостей. Війна постає «кривавим хаосом», який можна припинити швидкою угодою, якщо «домовитися зараз».

Паралельно формується наратив відповідальності України за тривалість війни. Хоча Трамп визнає асиметрію сил («він (Зеленський, - ДМ) боровся з набагато більшою силою»), але каже, що Зеленський «не повинен був цього робити», бо «можна було укласти угоду». Таким чином, воєнний спротив України подається не як вимушена реакція на агресію Росії, а як хибний вибір конкретного лідера.

У січні риторика Трампа ще відносно обережна у персональних оцінках Путіна і не містить відкритої делегітимації Зеленського, але вже закладає рамку майбутнього тиску: мир можливий швидко, переговори — прості, а затягування війни є наслідком неправильних рішень окремих акторів, а не самої російської агресії.

Лютий демонструє різку ескалацію і водночас радикалізацію риторики Трампа щодо війни проти України. Якщо в січні йшлося про «швидкий мир», то в лютому він наповнюється конкретним змістом — і цей зміст дедалі чіткіше формується на умовах, несприятливих для України. Риторика переходить від загальних обіцянок до публічного конструювання «реалістичних» меж можливого компромісу.

Ключовим зсувом стає відкрите зниження статусу України як сторони переговорів. Трамп неодноразово відмовляється визнавати Київ рівноправним учасником процесу, заявляє, що Зеленський «не дуже важливий» для переговорів, і допускає ведення діалогу без української присутності. Зустріч США та РФ у Саудівській Аравії без України стає не винятком, а візуалізацією нової логіки: війна розглядається як проблема, яку мають «вирішити великі гравці».

Паралельно посилюється тиск на українську внутрішню легітимність. Тема виборів, «4% рейтингу» Зеленського та звинувачення у «диктатурі» стають інструментом делегітимації українського керівництва. Вибори подаються не як суверенне рішення країни у стані війни, а як умова допуску до переговорів. Це зсуває фокус із російської агресії на нібито «вади» української демократії.

Ще один принциповий елемент — нормалізація територіальних поступок. Президент Трамп, його спеціальний посланник з питань України Кіт Келлог і американський міністр оборони Піт Гегсет синхронно озвучують тезу про нереалістичність кордонів 1991 чи навіть 2014 року. Хоча формально наголошують, що фіксація втрат не означає їхнього юридичного визнання, закладається прийняття де-факто змін як основи майбутньої угоди.

Про Путіна президент США говорить зовсім інакше: Трамп уникає слова «диктатор», говорить про його бажання закінчити війну, допускає економічні «великі угоди» після врегулювання і навіть запевняє, що Кремль не проти європейських миротворців. Водночас Зеленський зображується як лідер, що «хоче воювати».

Лютий — це перехід від риторики посередництва до асиметричного «миротворення», де США позиціонують себе «посередині», але фактично тиснуть на Україну, знижуючи її суб’єктність і розширюючи поле прийнятних для Росії компромісів.

У березні  Трамп переходить від декларативного «миротворення» до відкрито конфронтаційної, але досить суперечливої моделі тиску. Риторика стає жорсткішою, більш емоційною і фрагментованою: погрози  гирокомасштабними санкціями, які він введе, якщо Росія не припинить війну, та «дедлайнами», тобто вимогою почати перемовини негайно, поєднуються з поблажливістю до Кремля, з яким, за його словами Трампу “простіше мати справу” і дедалі відвертішим шантажем України, зокрема, через припинення поставок зброї.

На початку місяця Трамп ще більше знижує значущість російської загрози, публічно ставлячи «непокоєння через Путіна» нижче за внутрішні проблеми США — міграцію та злочинність. Цей наратив вписує війну в Україні у другорядний, майже периферійний контекст, де вона перестає бути екзистенційним викликом для Заходу. Припинення американської допомоги Трамп прямо пояснює небажанням Києва врегульовувати війну — це якісний зсув від риторичного тиску до практичних важелів примусу.

Березнева риторика чітко демонструє асиметрію вимог. Україні постійно адресуються попередження — вона «може не вижити», «зіткнеться з великими проблемами». Натомість щодо Росії Трамп балансує між м’якою критикою й демонстративним розумінням. Він неодноразово наголошує, що йому «легше мати справу» з Москвою, що Путін «хоче миру», а США повинні мати справу з РФ як із «цінною землею». Навіть коли Кремль відкидає пропозицію про перемир’я, Трамп публічно говорить, що йому «сподобалась» розмова з Путіним.

Водночас у березні чи не вперше з’являється мотив особистого роздратування Кремлем. Трамп визнає, що був «дуже злий» через заяви Путіна про нелегітимність української влади, і допускає запровадження вторинних тарифів на російську нафту — але щоразу зі застереженням: якщо він вирішить, що винна саме Росія. Ця умовність підкреслює головну рису березневої риторики — постійне залишення простору для маневру.

Окремий важливий зсув — дедалі відвертіше обговорення питань, які раніше перебували поза публічним дискурсом: українські території, АЕС, ресурси, «психологічні дедлайни». Мир в заявах Трампа дедалі більше постає як комплексна угода про перерозподіл контролю та власності, а не лише припинення вогню.

Березень фіксує перехід до моделі «миру через тиск», де основним об’єктом примусу стає Україна, тоді як Росія розглядається як складний, але раціональний партнер, з яким можна і потрібно домовлятися.

У квітні Трамп відкрито демонструє роздратування перебігом війни й поведінкою Росії. Але відповідальність за війну він і далі розподіляє між Москвою, Києвом і попередньою адміністрацією США.

Трамп уперше системно реагує на російські удари по цивільних — називає бомбардування «жахливими», заявляє, що йому «це не подобається», вимагає від РФ «ворушитися». Однак навіть у цих моментах осуд залишається обмеженим і пом’якшеним: російський удар по Сумах 13 квітня, який забрав життя 35 цивільних, американський лідер пояснює «помилкою», одразу знімаючи з Путіна політичну відповідальність. Будь-яке обурення йде поруч із нагадуванням, що це «війна Байдена», а не його власна.

Помітний зсув в цей період — пряме перекладання провини за війну на Україну та її керівництво. Зеленський у заявах Трампа вже не просто «перешкоджає миру» (зимова риторика), а стає одним із винуватців війни. Теза про те, що Україна «дозволила» війні початися, повторюється в різних формулюваннях. Це фактично інверсія відповідальності, де агресія Росії постає реакцією, а не першопричиною.

У своїх квітневих заявах Трамп остаточно фіксує нормалізацію територіальних втрат України як вихідної умови переговорів. Крим у його риториці більше не є предметом дискусії: він «втрачений багато років тому», «залишиться з Росією», а сама постановка питання Києвом подається як шкідлива для миру. А твердження, що Росія «зробила велику поступку», погодившись не захоплювати всю Україну, фактично пропонує винагороду агресора за обмеження власних апетитів.

Водночас Трамп демонструє суперечливість: заявляє про крайній термін для миру — і тут же його спростовує; говорить про сильний тиск на Росію — але відмовляється від нових санкцій; висловлює сумнів, що Путін діє чесно — і водночас наполягає, що той нібито «хотів би зупинити війну».

Квітень можна назвати місяцем емоційного загострення без стратегічного зламу. Риторика стає жорсткішою за формою, але дедалі більш проросійською за змістом: мир уявляється можливим лише через поступки України. Росія залишається суб’єктом, якого потрібно «вмовити», а не примусити.

Травень демонструє кульмінацію персоналізованої моделі врегулювання, де мир в Україні фактично ототожнюється з фігурою Дональда Трампа та його особистими стосунками з Путіним. Американський політик коливається між оптимізмом, розчаруванням і погрозами «відійти вбік». Це посилює відчуття, що процес мирного врегулювання тримається не на інституціях, а на настроях одного лідера.

З’являється публічний песимізм: Трамп допускає, що мирна угода може виявитися неможливою через «велику ненависть» між сторонами. Водночас майже одразу він повертається до звичного пояснення — Путін стає більш «миролюбним» завдяки падінню цін на нафту, а отже, тиск економіки, а не військові злочини чи порушення міжнародних норм, знову подається як ключовий чинник для досягення домовленостей.

Трамп також ігнорує, що Росія відмовляється припиняти вогонь, та паралельно тисне на Україну. Відмова Кремля від 30-денного перемир’я не викликає реакції, зате Києву публічно наказують «негайно» погоджуватися на прямі переговори в форматі, запропонованому Путіним, тобто погодитись на пропозицію Москви почати прямі перемовини з Києвом у Стамбулі. Ініціативи Росії автоматично легітимізуються, тоді як позиція України сприймається як перешкода.

У травні посилюється теза, що «нічого не відбудеться» без особистої зустрічі Трампа з Путіним. Мир подається як результат прямої домовленості двох лідерів, а всі інші актори — включно з Україною — відсуваються на другий план. Телефонні розмови з Путіним описуються в теплих, майже компліментарних тонах, навіть коли результатів немає.

Водночас наприкінці місяця риторика різко змінюється. Після масованих обстрілів Трамп говорить, що Путін «збожеволів», «грається з вогнем» і хоче «всю Україну». З’являється відкрита погроза падіння Росії та можливих санкцій. Але навіть у цій фазі він одночасно критикує Зеленського, звинувачуючи його в тому, що той «створює проблеми», і пояснює відмову від санкцій небажанням «зіпсувати угоду». Фінал травня — це криза довіри, Трамп визнає, що Путін може його обманювати, але дає ще «півтора-два тижні».

Травень демонструє, що персоналізація, поблажливість до агресора і тиск на жертву більше не гарантують навіть ілюзії швидкого миру. Але відмовитися від своєї попередньої стратегії Трамп все ще не готовий.

У червні у риториці Трампа відбувається небезпечний зсув від поблажливості до фактичної легітимації російських ударів. Центральний мотив місяця — пояснення і раціоналізація насильства через логіку «приводу» та «відповіді», де Україна дедалі частіше постає не жертвою, а тригером ескалації.

Ключовим моментом стає коментар президента США щодо ударів українських безпілотників по російських аеродромах. Трамп прямо каже, що Україна «дала Путіну привід бомбити їх до біса», фактично приймаючи російську логіку колективного покарання. Він не робить різниці між українською військовою операцією проти військових об’єктів і масованими ударами Росії по українській цивільній інфраструктурі. Російська відповідь подається як зрозуміла та  майже неминуча.

Цей же підхід проявляється і в описі розмов із Путіним. Війна порівнюється з «бійкою дітей у парку» — метафора, яка зводить повномасштабну агресію, геноцидні практики і системні воєнні злочини до простого непорозуміння двох сторін, які просто «не можуть розійтися». Така редукція дозволяє Трампу зберігати позицію зовнішнього арбітра, не визнаючи асиметрії відповідальності.

У червні також відбувається відмова від структурних інструментів тиску. Трамп публічно визнає, що не читав законопроєкт про масштабні санкції проти Росії, попри майже повну підтримку в Сенаті. Санкції знову переводяться в умовний спосіб: вони можливі лише «за потреби» і лише якщо він сам вирішить, що Росія «не хоче зупиняти кровопролиття». Таким чином, питання санкцій стає не інституційним, а персональним.

Водночас у риториці з’являється мотив втрати контролю. Ситуація в Україні, за словами Трампа, «вийшла з-під контролю». Лідер США, втім, продовжує вірити у можливість особистої домовленості з Путіним, дивуючись, що вона досі не відбулася.

У червні Трамп також повертається до старих ревізіоністських тез: війни не було б, якби Росію не вигнали з G8; повномасштабне вторгнення не сталося б, якби він переміг у 2020 році. В обох випадках відповідальність знову знімається з Москви й перекладається на Захід або американську внутрішню політику.

Червень завершується суперечливим сигналом: Трамп допускає можливість передачі Україні системи протиповітряної оборони Patriot, але це виглядає не як стратегичний розворот, а як тактична корекція на тлі визнання, що ситуація деградує швидше, ніж його риторика.

Липень можна назвати місяцем вербального перелому, який, утім, не увінчується цілковитою зміною політичного курсу. Риторика Дональда Трампа щодо Росії різко жорсткішає, але її внутрішня логіка залишається суперечливою: засудження поєднується з обмеженнями для України, а погрози Москві — з постійним відкладанням рішень.

На початку місяця Трамп ще намагається зберегти інерцію персоналізованої дипломатії: анонсує нові дзвінки Путіну, визнає відсутність прогресу щодо припинення вогню, але уникає різких кроків. Паралельно він підтверджує постачання зброї Україні, що радше звучить не як виняток, а як необхідність.

Видимий зсув відбувається 5–8 липня. Трамп публічно заявляє, що Путін, ймовірно, не хоче миру, а «хоче продовжувати вбивати людей». Він називає російського лідера людиною, яка говорить «ввічливу нісенітницю», і визнає, що постійно залишається без результату.

Саме тоді Трамп оголошує про «розворот» — США надсилатимуть Україні більше зброї, насамперед оборонної. Обґрунтування показове: не стратегія стримування Росії, а гуманітарний аргумент про «дуже сильні удари» і «хаос». Втім, Україна тут постає радше об’єктом співчуття, ніж суб’єктом права на перемогу.

Водночас липень чітко демонструє межі цього умовного розвороту. Трамп виступає проти ударів України по Москві і вглиб Росії та не дозволяє передачу далекобійної зброї. Отже, допомога дозволена лише тією мірою, яка не створює для Кремля відчуття стратегічної загрози. Тобто Росія може бити без обмежень, а Україна — лише «захищатися».

Друга половина місяця проходить під знаком дедлайнів і санкційних погроз Росії. Спочатку — 50 днів, потім 10–12. Трамп говорить про «дуже суворі тарифи» і вторинні санкції, але паралельно зізнається, що не впевнений у їхній ефективності. Навіть коли він називає дії Росії «огидними» і «сумними», санкції подаються не як інструмент примусу, а як жест.

Трамп визнає, що Путін його підводить, але «з ним ще не все скінчено». Мир і далі уявляється як потенційний результат особистої розмови, попри весь накопичений досвід її безплідності.

У липні риторика стає жорсткішою, допомога Україні — реальнішою, однак базова логіка стримування України заради «не дратувати» Росію залишається незмінною.

Серпень вочевидь стає апогеєм трампової моделі «миру через особисту угоду». Вся риторика концентрується навколо саміту на Алясці, а війна проти України фактично редукується до питання успіху чи провалу зустрічі двох лідерів.

Місяць починається з демонстративного силового жесту — розгортання атомних підводних човнів після ядерних погроз Медведєва. Але цей крок подається не як елемент стримування Росії у війні проти України, а як реакція на загрозу США. Тож Україна знову опиняється поза фокусом.

У серпні Трамп остаточно закріплює тезу, що мирні перемовини можливі без України за столом. Він прямо заявляє, що Зеленський не братиме участі в переговорах на Алясці, а можливу тристоронню зустріч обіцяє лише «якщо все пройде добре». Таким чином Україна стає не суб’єктом, а змінною величиною, яку долучають або відключають залежно від ходу діалогу з Кремлем.

Риторика напередодні саміту поєднує погрози й оптимізм: «дуже суворі наслідки» співіснують із переконаністю, що Путін «приїде укладати угоду». Навіть ідея «обміну територіями» подається як принципова домовленість, попри визнання, що Україна може її не прийняти. Сама зустріч теж разюче відрізняється від зустрічей Трампа та Зеленського: червоні доріжки, почесті, рукостискання  - Путіна Трамп зустрічає як равного партнера, на відміну від Зеленського, з яким  публічно сваряться та ще й дорікають за зовнішній вигляд.

Після саміту відбувається характерний злам: конкретних результатів немає, хоча зустріч і оголошується «продуктивною», санкції відкладаються, а риторика знову повертається до очікування «великого прогресу». Трамп одразу говорить про мирну угоду, відкидаючи перемир’я як проміжний етап. Іншими словами, він прагне торгуватися про фінальні умови під час запеклих бойових дій.

Серпень також показує розмитість позиції щодо гарантій безпеки: НАТО відкидається, американські війська — виключаються, а можливість «повітряної підтримки» і «довгострокової роботи» залишається туманною.

Серпень — це місяць, де ставки підняті, але стратегічні рамки відсутні, а мир знову зводиться до віри в особисту домовленість із Путіним.

У вересні — чи не найпомітніший зсув за весь період: Дональд Трамп уперше відходить від риторики  «обидві сторони винні».

Хоча місяць починається з традиційних заяв про розчарування й туманних обіцянок «щось зробити», далі з’являються нові елементи. Трамп дедалі частіше говорить про енергетичні доходи Росії як ключ до війни, публічно тисне на Європу через закупівлю нафти й навіть допускає необхідність санкцій проти Китаю як опосередкованого важеля.

Кульмінаційним моментом стає те, що він нарешті називає Росію агресором. Це формулювання різко контрастує з його попередньою риторикою і фактично ламає основу «бійки двох сторін». Вперше втрати Росії пояснюються не абстрактною логікою війни, а статусом агресора.

Водночас суперечності не зникають. Трамп одночасно закликає Зеленського «йти на угоду» і висловлює захоплення його хоробрістю, говорить про недовіру до Путіна, але не готовий чітко сказати, чи довіряє йому взагалі. Питання гарантій безпеки знову відкладається.

Цікавим є й обережний оптимізм щодо шансів України повернути території — ще кілька місяців тому такі слова від нього неможливо було очікувати. Порівняння Росії з «паперовим тигром» руйнувало образ непереможної сили, який він сам же часто відтворював раніше.

У вересні ілюзії Трампа щодо Росії не зникли, втім,  він починає визнавати структурні причини війни — замість виключно персональних факторів.

Риторика Дональда Трампа у жовтні була максимально тактичною. Він балансував між тиском на Кремль (заяви про Tomahawk, натяки на санкції, ядерне стримування) та сигналами готовності до компромісу і «розуміння» позиції Путіна. Ключовою темою стали переговори: президент США говорив про їхню близькість, можливість швидкої угоди та «бажання» Путіна домовлятися, навіть визнаючи, що Кремль може затягувати час.

Важливим маркером стало й персональне схвалення Орбана як посередника та потенційного майданчика для зустрічі з Путіним, що знову демонструє персоналізований, а не інституційний характер зовнішньої політики Трампа.

Україна у риториці Трампа у жовтні фігурувала радше як сторона, що прагне наступу, але краще би погодилася на замороження війни по лінії фронту.

У листопаді акцент змістився з публічних маневрів до тиску на Росію та Україну дедлайнами та економічними аргументами. Трамп говорив про «прогрес» у врегулюванні, водночас відмовляючись від постачання Tomahawk і підкреслюючи, що Росія зацікавлена у відновленні бізнесу зі США. Санкції почали фігурувати не як покарання, а як інструмент торгу, який може бути посилений або збережений залежно від переговорного процесу.

Кульмінацією став ультимативний тон щодо України — встановлення строків для погодження з американським «мирним планом» і чергове  публічне перекладання відповідальності за затягування війни на Київ та попередню адміністрацію США.

Загалом листопад позначився переходом від гучних заяв до формування переговорного поля, у якому тиск концентрувався насамперед на Україні. Водночас Трамп послідовно мінімізував вимоги до Росії, називаючи «припинення наступу» головною поступкою Кремля.

У грудні риторика Трампа стала ще більш односторонньою та нормативною. Він відкрито говорив про сильнішу переговорну позицію Росії, необхідність виборів в Україні та, начебто, сумнівну легітимність українського керівництва в контексті мирного процесу. З’явилися твердження про те, що Москва вже нібито погодилася на американський план, тоді як Київ «не хоче» або «не читає» запропоновані умови. Трамп відтворював старі кремлівські наративи — про неможливість членства України в НАТО, «втрачений» Крим і суспільний запит українців на угоду будь-якою ціною.

Попри декларації про готовність США долучитися до безпекових гарантій, загальний тон грудня фіксує зсув від ролі посередника до ролі арбітра, який визначає, хто є перешкодою миру. Таким чином, кінець року ознаменувався майже повною відмовою від  риторичного балансу  на користь російської позиції.

Дискурс Трампа у 2025 році послідовно поєднував три механізми. Перший – персоналізація дипломатії. Трамп зображує себе незамінною фігурою, здатною припинити війну. Він акцентує на своїй буцімто унікальній здатності бути рівновіддаленим посередником між Києвом і Москвою. Другий механізм – примус та тиск. Приміром, погрози санкціями проти Росії подаються не як елемент стримування, а як інструмент тиску для пришвидшення миротворчої угоди. Також Трамп по-всякому тиснув на Київ, призупиняв надання військової допомоги Україні, допоки керівництво країни не продемонструє «прихильності до миру». Третій механізм — трактування мирної угоди про мир як «комерційної угоди». Трамп все життя укладав (бізнесові) угоди, тож веде ці перемовини так, ніби йдеться про гру на біржі, а не про війну, мир та геополітичні зміни. Нюанс, з його перспективи, лише в тому, що Україна нібито неохоча до укладення угоди, а Росія діє з позиції сили, тобто, діє позасистемно. Миротворча риторика Трампа — це про швидкі рішення, які приймаються «зверху вниз», пріоритет особистого впливу над багатосторонньою інституційною взаємодією. Така модель робить роль Трампа і Штатів у миротворчому процесі асиметричною, відкидає Європу як паритетного партнера та фактично маргіналізує участь України.

Риторика Дональда Трампа у 2025 році демонструє, що концепція «миру через особисту домовленість» радше консолідувала його роль як ключового посередника для Кремля, ніж забезпечила безпеку для України. Попри гучні заяви, дедлайни й емоційні тиски, війна не припинилася, а Україна перебуває в умовах постійної невизначеності. США й персоніфіковані амбіції президента стоять вище за інституційні механізми, а Україна виявляється маргіналізованою стороною. Рік американського «миру» завершився без миру, але з виведенням Путіна з геополітичного бану, що ставить під сумнів роль США як посередника, здатного такими підходами гарантувати справжнє припинення війни.

Читайте також:

• «Америка більше не ворог: як пропаганда демонізує Європу замість США»
• «Зрада інтересів Росії»: як пропаганда використовує «план Трампа» для продовження війни
• «Чи справді Трамп умиває руки від війни в Україні»
• «Від «парії» до «партнера США»: детокс для Путіна»
• ««Невідворотний піс діл»: пропаганда та західні медіа про зустріч Трампа і Путіна на Алясці»
• «Церемоніал для Дональда»: російська пропаганда — про переговори у Стамбулі»
• «Вихід США з переговорів: чотири сценарії розвитку подій»
• ««План Трампа» щодо миру: яким він увійде до підручників історії»
• «Договорнячок. Пропаганда — про «перемир’я» після розмови Трампа та Путіна»
• «Або США йде, або Зеленський. Американські медіа та російська пропаганда — про зустріч в Овальному кабінеті»
• «Від «Путін примусить до миру» до «Трамп примусить до миру»