Автор – Енді Дікінсон

Цю лекцію я прочитав третьокурсникам журналістського факультету в рамках курсу онлайн-етики. Чому Wikileaks? Не так просто зрозуміти, чим може бути цікавою епопея з Wikileaks поза вузькою сферою політичної журналістики, й чому ми повинні розглядати цю тему ширше. Та для мене це добрий приклад того, як інтернет змінює поведінку журналістів. У журналістській етиці є кілька ключових понять, і ми поговоримо про те, як вони трансформуються у віртуальному світі.

Почнімо із слова довіра – воно лунає найчастіше в дискусіях навколо Wiki(leaks, педії). Чи можете ви довіряти тому, що читаєте? Чи можете вважати правдою те, що вам кажуть люди? Чи впевнені ви, що ці люди впевнені в тому, що вони кажуть? Яка їхня мотивація? Чи слід довіряти джерелам інформації? Довіра – одна з найголовніших речей, що визначає роль та сутність журналіста.

Попри всі докази того, що медіа можуть цілеспрямовано чи ненависно обманювати вас, маніпулювати чи замовчувати інформацію, ми, журналісти, стверджуємо, що наша аудиторія може, - власне, має, - нам довіряти. Але чому? Чому довіряти саме журналістові, а не комусь на зразок Джуліана Ассанжа? Що особливого ми можемо запропонувати?

Перша відповідь, яку ви почуєте – мовляв, інформація, яку журналісти дають аудиторії, проходить процес суворої професійної обробки. Журналісти навчені обробляти інформацію в особливий спосіб, тож ви маєте довіряти їм, адже вони – фахівці. Ця обробка – механічне вираження нашого зобов’язання бути точними, говорити правду й дотримуватись балансу. Ці зобов’язання визначають принципи побудови виробничого процесу в ньюзрумі.  

Та на це я заперечу, що не ці цінності зробили індустрію такою, яка вона є, а навпаки – розвиток індустрії визначив ці цінності та зробив їх ключовими. Відтак, ці цінності усталились і стали самодостатніми, тож тепер ми розглядаємо їх як невід’ємну складову журналістики.

Але тут приходить інтернет і плутає всі карти. В інтернеті механічний процес пошуку, обробки та поширення інформації доступний усім. Кожен може бути журналістом, мовником, видавцем, - робити те, що раніше було прерогативою засобів масової інформації. Цей процес більше не є суто журналістським.

Медіа втратили монополію на те, що раніше робило людину журналістом. А отже, постає питання: чи всі, хто публікує інформацію в інтернеті, є журналістами?

Щоб розмірковувати про журналістику та інтернет, треба спершу дати чітке означення поняттю «журналіст». Досвід показує, що зазвичай люди йдуть від супротивного – намагаються довести, що всі інші не є журналістами.

Ця дискусія вже багатьом набридла, я знаю, але вона може стати нам у пригоді в обговоренні нашої теми, якщо сформулювати питання інакше: чи повинні всі люди, які пишуть в інтернеті, мати ті самі привілеї, що й професійні журналісти?

Без жодного сумніву, журналіст має певні переваги. Ось і Wikileaks називає себе журналістською організацією й вимагає для себе тих привілеїв і захисту, що належаться засобові масової інформації. Одначе США проголосили Ассанжа «політичним діячем», а не журналістом. Можна припустити, що зроблено це було саме для того, щоб обійти той захист, якого Wikileaks для себе вимагає.

Достатньо переглянути статтю «The man who spilled the secrets» в журналі Vanity Fair, щоб зрозуміти: медійна індустрія також прагне довести, що Ассанж і його Wikileaks – не журналістика.

Отже, пряме запитання: що робить людину журналістом?

Навряд чи справа у виробничому процесі. Навіть ті, хто найзавзятіше доводить, що писання і публікація текстів в інтернеті не є журналістикою, визнають: це щось близьке до неї. Сиріч, багато «не-журналістів» у мережі створюють контент у той самий спосіб, що й журналісти. Але вони – не справжні журналісти. Назвімо їх… громадянськими журналістами, журналістами-аматорами або «користувачами, що генерують конвент».

Усі ці терміни використовуються для того, щоб засвідчити різницю між «нами» й «ними». Причому без особливого успіху і без надії на порозуміння.

Найцікавіший із-поміж них – «аматор»: це означає, що людина може робити все те саме, що робить журналіст, але не професійно. Отже, не сукупність певних дій робить журналіста професійним журналістом, а щось інше.

Певно, це зобов’язання говорити правду.

Згідно з Джейн Сінґер, зобов'язання говорити правду – один із головних принципів професійного журналіста.  Водночас Сінґер наголошує, що саме поняття правди є мінливим. Якщо припустити, що правда взагалі існує, то мусимо визнати, що вона являє собою сукупність особистих уявлень журналістів про те, що є правдою. Як писав Волтер Вільямс у Journalist’s Creed 1908 року, «журналіст пише тільки те, у правдивість чого вірить усім серцем». Якось це, звісно, не стикується з нашими уявленнями про журналістів – безсторонніх констататорів фактів.

Прозаїчніше кажучи, - словами етичного кодексу британської Національної спілки журналістів, -  журналіст повинен «прагнути забезпечити, щоб інформація, яку він поширює, була чесно передана, точна й правдива».

Точна. Це і є правда, чи не так?

Але що заважає «аматору» робити те саме?

Кожен може написати пост у блозі, стверджуючи, що «всім серцем вірить у правдивість» написаного. Ви можете викласти в інтернет тисячі сторінок документів, які становлять державну таємницю, бо вірите, що в них написана правда, хіба ні?

Намагаючись сказати нам правду, кожна людина може навести масу цитат і послатись на купу джерел інформації на підтримку своєї точки зору. Так само, як і журналіст, чи не так?

На це ви заперечите: пересічна людина може не дуже старатися. Ігнорувати певні факти, не дотримуватись балансу, не дбати про достовірність… Але ж те саме може робити й журналіст.

На захист журналістів можна сказати: вони відповідають за те, що виробляють. Як фахівці, вони зобов’язані не лише зазначати, що щось негаразд, але й пояснювати, чому – і відповідати за якість своєї роботи. Тоді як в інтернеті і з відповідальністю, і з достовірністю справи так собі.  

Безвідповідальні егоїсти, які не дбають про наслідки своїх дій, публікуючи усе без розбору… Подібну критику можна чути на адресу Wikileaks.

Одначе захисники інтернету скажуть на це: вирішуватиме мережа. Відповідальність та достовірність стає колективною. Нічого не можна приховати. Все відкрито. Чи є це справжньою достовірністю?

У мережі тим, хто бреше і діє безвідповідально, зазвичай не загрожує жодне покарання. А чи загрожує воно журналістам?

Дотримуючись (теоретично, не практично) етичних кодексів і професійних стандартів, - професійних ідеалів, - серед яких і достовірність, журналісти зобов’язані бути відповідальними. Чи є вони такими завжди?

Структура та ієрархія медійних організацій передбачає суворі санкції за недостовірну інформацію: вчинив безвідповідально – і ти звільнений. Правда ж?

Якщо вірити в усе це, можна легко погодитись із тим, що професійні журналісти бувають лише в редакціях традиційних ЗМІ (і, відповідно, не в інтернеті). Не лише тому, що вони отримують за це зарплату (найпоширеніший аргумент у суперечці «чому я журналіст, а ти – ні»), але й тому, що всередині медійної організації панує порядок, що забезпечує відповідальність кожного.

Цю форму внутрішньо регульованої відповідальності часто обґрунтовують твердженням, що журналістика є служінням інтересам суспільства, соціально відповідальною професією, «четвертою владою». Це аргумент на захист привілейованого статусу журналістів, полегшених законодавчих норм, що до них застосовуються, та саморегуляції медіа замість державного нагляду.

Проте, хоча більшість журналістів погоджуються з тим, що повинні бути відповідальними за свої дії, вони водночас дуже неохоче беруть на себе відповідальність. Вони запевняють, що внутрішнього регулювання цілком достатньо, і чинять відчайдушний опір спробам зовнішнього нагляду за дотриманням етичних кодексів і професійних стандартів.

Таким чином, межі корпоративної відповідальності (саморегуляції індустрії) та особистої відповідальності журналіста розмиваються. Будь-яка спроба регулювати індустрію ззовні загрожує незалежності журналіста. Адже журналіст не повинен і не може бути підзвітним будь-кому в процесі пошуку правди.

Отже, журналісти хочуть самі контролювати свою відповідальність і категорично заперечують проти того, щоб хтось втручався в цей контроль. Такій саморегуляції явно бракує прозорості.

Тим часом прозорість – ключове слово для мешканців глобальної мережі. Джейн Сінґер стверджує, що прозорість для блогерів («анти-журналістів») означає те саме, що правда – для журналістів. Прозорість – це стандарт, яким вимірюється якість онлайн-матеріалів, визначається, чи заслуговують вони на довіру.

Посилання на джерела, які містить переважна більшість онлайн-матеріалів, дають змогу перевірити інформацію. В онлайні ми пропонуємо людям самим оцінити джерела, які ми використовуємо, і те, наскільки адекватно ми це робимо.

Тут з’являється ще одне важливе для нас поняття – об’єктивність.

Дописувачів інтернет-видань і блогів часто звинувачують у заангажованості та відсутності явного балансу, який є одним із принципів якісної журналістики. З іншого боку, вони й не намагаються імітувати безсторонність.

У цьому плані інтернет різко контрастує з традиційними медіа, де досі превалює модель, за якої хтось за закритими дверима вирішує, що є і що не є новиною, й нам зазвичай не дано довідатись про логіку та мотиви цього рішення. Традиційні медіа пишаються таємними зв’язками, неназваними джерелами та домовленостями «не для запису». Їхнім читачам, глядачам і слухачам доводиться постійно робити поправку на інтереси власників медіа, читати між рядків, вираховувати ознаки заангажованості (та сама історія, що з Wikileaks!). Усе це – попри те, що об’єктивність часто називають основою журналістики. Водночас саме поняття об’єктивності залишається до кінця не з’ясованим, а на думку багатьох -  недосяжним ідеалом, що суперечить потребам аудиторії і перешкоджає розвиткові успішних бізнес-моделей.

Назва Fox News стала символом руху до більш суб’єктивної журналістики – «фоксифікації новин». Адже Fox News стверджує, що займається журналістикою, при цьому ігнорує одну з найголовніших настанов професії. Аргументом на захист подібної поведінки є принцип «вільного ринку», який забезпечує «об’єктивність» у змаганні суб’єктивних поглядів.

Дедалі більші проблеми з об’єктивністю та явний брак відповідальності (або хоча б її видимих ознак) змушує людей надавати більшого значення прозорості. Тож немає нічого дивного в тому, що провідні медіа відчувають на собі прискіпливі погляди безлічі онлайн-видань і блогів, які шукають джерела, перевіряють інформацію, вказують на помилки й викривають брехню. Ці самозвані контролери заповзялися змусити медіа відповідати за свої дії.

Логічним буде й контраргумент із боку медіа: а судді хто? Хто контролює контролерів? Якщо вони нікому не підзвітні, хіба це чесно?

Якщо вважати відповідальність перед суспільством однією з визначальних особливостей журналістської професії, закладеною в її місії, тоді відповідь – так, це чесно.

Журналісти нічим не відрізняються від інших «соціальних» професій, що декларують служіння інтересам суспільства. Робота медиків, правоохоронців чи політиків перебуває під безперестанним контролем медіа. Чому ж медіа не мають бути під таким самим контролем?

Для індустрії, яку дратує соціальна відповідальність, і яка всіляко прагне незалежності, це дивне й болісне випробування. Багато хто з журналістів чинить опір цьому контролеві. Одначе з інтернетом не поборешся.

Подобається вам чи ні, але в медіа контент та дискусія навколо нього є публічними, і люди говоритимуть про вас незалежно від того, слухаєте ви їх чи ні.

Отже, що в нас із означенням журналіста? Схоже, журналіст – це той, хто займається журналістикою. А журналістика – те, чим займається журналіст.

Журналісти вирішують, що таке журналістика. А позаяк у великих медіа працює багато журналістів, саме вони найбільше впливають на формування норм журналістики. Вони грали і досі грають головну роль у визначенні моральних та етичних правил професії.

Отже, це не інтернет змінює ситуацію – в нього немає потуги, волі та бажання робити це. Причиною змін у журналістиці є реакція журналістів на поширення інтернету.

Чи використання інформації з Wikileaks для журналіста чимось відрізняється від використання підслуханої телефонної розмови?

Чи скандальні висловлювання в твітері стають скандальнішими від того, що ви – журналіст, а не держслужбовець?

Чи важливо, за яку партію ви голосували на виборах чи якими є ваші політичні погляди, якщо ви журналіст?

У журналістській етиці – віртуальній чи реальній – правила встановлюємо ми, журналісти.

Але не забуваймо, що, коли ми встановили ці правила, громадськість змушуватиме нас дотримуватись їх, використовуючи всі доступні їй інструменти. Отже, якщо інтернет щось міняє в журналістській етиці, то лише те, що ми повинні словом і ділом дотримуватись її, незалежно від ситуації.  Якщо ми не робитимемо цього, - незалежно від того, що ми з цього приводу думаємо, - нам перестануть довіряти. Тепер, завдяки інтернету, ми повинні не лише декларувати всі ці гарні та правильні речі, але й практикувати їх. Думаю, саме ця відповідність діла до слова і буде головною позитивною відмінністю справжніх журналістів в онлайн-світі.

Багато хто вважає, що, якщо ми будемо грати за правилами журналістської етики, це стримає нас і допоможе інтернету випередити класичну журналістику. І, зрештою, це ж НАШІ правила, чи не так? (Типовий аргумент заангажованої журналістики.) Але чи це нам потрібно?

Wikileaks були потрібні журналісти і ЗМІ – навіть сам Ассанж визнавав, що без них ніяк. Йому була потрібна та довіра, яку має до журналістів суспільство. Одначе, коли ексклюзивність публікованих матеріалів опинилась під загрозою, співпраця журналістів і Wikileaks виявилась, м’яко кажучи, не ідеальною. Тепер Ассанж стверджує, що журналісти використали плоди його праці, викинувши його самого геть. Медіа, які з ним співпрацювали, кажуть, що так завжди буває, коли намагаєшся співпрацювати з тими, хто не розуміє журналістики.

Чи справді ми готові відмовитись від своїх професійних стандартів на користь «его-журналістики» і дозволити ринкові вирішувати за нас? Чи справді саме до цього примушує журналістику інтернет? Ні, звісно ж.

Ми повинні захистити свою незалежність, зберегти соціальну відповідальність і змиритися з прозорістю.

Якщо ми зробимо це, наша робота, плоди нашої праці і правила, за якими ми працюємо, залишаться цінними. Авторитетний журналіст – це зовсім не те що авторитетний блогер. Але ми повинні добитись цього своїми справами, а не намагаючись знецінити справи інших людей.

Ми повинні зробити це, бо журналісти – вкрай необхідне джерело у світі, де інформації не бракує, але люди не поспішають довіряти.

AndyDickinson.net,  переклад – «Медіаграмотність»