Звільнення у зв’язку з незадовільними показниками діяльності видання – безперечно, різкий крок і прецедент для індустрії. Це вражає. Але ще більше вражає те, що з таким формулюванням можна звільнити, скоротити або в якийсь інакший спосіб позбавити роботи абсолютну більшість українських медійників.

Якби певна надприродна сила в один прекрасний день закрила всі українські засоби масової інформації, які не приносять прибутку, громадянам більше не довелося б мучитись вибором «що подивитись» (почитати, послухати). Залишилися б кілька центральних телеканалів, кілька великих газет і журналів, можливо, одна-дві радіомережі та кілька порталів, де цицьок і гороскопів більше, ніж новин. Регіональні ЗМІ вимерли б усі, крім кількох рекламно-інформаційних газет. Може, я не враховую якихось підпільних мільйонерів, але навряд чи їх багато знайдеться.

Багато людей немедійних про це просто не знає, думаючи, що, раз газети й телеканали гніздяться в дорогих офісах і знімають шоу за мільйони доларів, вони є вигідним бізнесом. Ой, леле… Не ризикну називати відсотки, але переважна більшість ЗМІ -  державні/комунальні (фінансовані з бюджетів, себто нашим із вами коштом), «інвестиційні» (інвестор увірував у бізнес-план, за яким підприємство вийде на самоокупність за N і почне приносити прибуток за N+Х років, де N і Х, з огляду на кризу та інші об’єктивні чинники, = ∞) та «дотаційні» (інвестор не плекає ілюзій щодо можливого отримання прибутку, але фінансує ЗМІ, або отримуючи вигоду нематеріального характеру – політичний вплив, безкоштовний піар, - або для задоволення свого марнославства). Є ще невелика кількість ґрантових (фінансованих неурядовими організаціями, які беруть гроші в тій чи іншій «тумбочці», зазвичай за кордоном), громадянсько-ентузіастських, але це вже засоби не зовсім масової інформації.

Чому так? Запитайте в учасників ринку – вони назвуть вам тисячу більш чи менш поважних причин. Найголовніші з них зводяться до замалого рекламного пирога, дивної геометрії розподілу скибок цього пирога і завеликої кількості претендентів на кожну скибку. Факт, що економіка українських медіа аномальна і не передбачає отримання прибутку, ілюструє поведінка західних інвесторів, які сподівались побудувати тут прибуткові медіапідприємства. Всі вони вийшли з бізнесу, закривши його або продавши тутешнім олігархам. Останнім це зробив пан Джед Ендрю Санден.

Виходить, що українські медіа – не бізнес. Це суперечить мантрі, яку ми стільки років чуємо й самі повторюємо: медіа – це бізнес, бізнес, бізнес. Але ж у будь-якому визначенні бізнесу, яке ви знайдете у вікіпедії чи деінде, фігурує отримання прибутку.  Натомість, якщо в економіці галузі не відбудеться кардинальних змін, абсолютна більшість українських медіа ніколи не отримуватиме прибутку. Або ж до того, як це станеться, вони поглинуть стільки інвестицій, що відшкодування вкладеного триватиме десятиліття.

Чи винні в цьому журналісти, й чи повинні відповідати за такий стан речей? Моя відповідь: ні, якщо вони професійні. Якщо людина робить свою роботу якісно, створюючи контент у відповідності до своїх посадових обов’язків і професійних стандартів, то неспроможність підприємства цей контент вигідно продати – не її проблема.

Але жоден головний редактор чи директор видання не скаже: «я збитковий». Натомість часто журналісти чують: «ми збиткові», «ми дотаційні», «ми нічого не заробляємо». Таким чином, завдяки штучно розподіленій відповідальності за неприбутковість, у людей формується комплекс провини, хоча проблема не в якості їхньої роботи чи її плодів, а в нездоровій системі.  

Дедалі частіше інвестори дозволяють собі або просто заощадити, не виплативши «дотаційним» медійникам уже зароблені ними зарплати, або ж тиснути на них, використовуючи відсутність прибутків як аргумент. З огляду на специфічні форми оплати праці, такі як «конверти», примусове оформлення співробітників як приватних підприємців, що позбавляє їх трудових прав, «премії», що становлять часом більшу частину зарплати, маніпулювати й тиснути дуже легко. Адже журналістам не лише не гарантують зарплату, яку вони заробили, але ще й намагаються навіяти, що вони її не заслужили. Спонукаючи таким чином приносити якщо не прибутки, то користь – у формі лояльності, джинсової панщини тощо.

Зрештою, навіть без тиску згори, суто по-людськи прикро усвідомлювати, що ми працюємо у сфері, де неможливо заробити – можна лише отримати подачку. Враховуючи це, а також поділивши умовну сукупну користь, яку приносять журналісти суспільству, на їхню загальну кількість, - результат не може не засмучувати, - почуваєшся паразитом.

Не менш прикро стає, коли розповідаєш регіональним журналістам про згубу замовних матеріалів і необхідність працювати за стандартами, а вони дивляться на тебе як на дистриб’ютора компанії Avon, який завітав до лепрозорію. Які стандарти? Як - без джинси? Вони не сміють навіть сумніватись у тому, що їм щодня повторюють менеджери й власники: ви винні, бо неприбуткові, і зобов’язані робити все, щоб зменшити цей тягар на плечах інвестора. Що їм треба бути вдячними тим, хто платить їм зарплату (виділяє кошти з бюджету, дає рекламу). Бо могли б і не платити. І виявляти свою вдячність у будь-який спосіб.

А тут іще нові медіа, які несуть у маси уявлення, що журналістський контент може і має бути безкоштовним. Про платний доступ до онлайн-видань в Україні навіть жартувати не наважуються. Модель «контент в обмін на масову трибуну» реалізували вже десятки інтернет-видань, які залучають VIP-блогерів і просто блогерів для писання на будь-які теми. Навряд чи в цій галузі ми найближчим часом діждемося Гафінґтона: прибутків блогери не приносять, але певну кількість трафіку й банеропоказів генерують, що зміцнює впевненість медіавласників у тому, що журналістам вони переплачують.

Але ж ні, стривайте, суспільству потрібні засоби масової інформації! Якісні, відповідальні і професійні. Вони виконують надзвичайно важливі функції, без яких суспільству гаплик. А надто такому, що вважає себе демократичним і декларує наміри рухатися в Європу.Виходить, що потрібні, але не так сильно, як хотілося б нам. Громадянин може дозволити собі купити газету чи передплатити кабельне телебачення, але суспільство загалом, із тією економікою, яка є в країні, і тим законодавством, податковим і взагалі, яке діє в державі, неспроможне оплатити функціонування здорових прибуткових медіа.

Що робити? Природний добір тут не підходить. Закриття низки медіапроектів у 2008-2010 роках через кризу засвідчило, що механізми природного добору на українському ринку теж працюють аномально. Виживуть не найсильніші, а ті, в кого найбільш мотивований «папік», готовий виділяти частку прибутків, отриманих від труб, феросплавів і газу, на іміджеві аксесуари та інструменти політичного впливу. Але, без сумніву, скорочувати кількість газет, журналів, телеканалів (за їх кількістю ми чемпіони, й жоден на моїй пам’яті не закрився), радіостанцій і тому подібних трудо- і бюджетомістких медіа необхідно.

Як припинити зростання їх кількості – а воно триває! – і почати потроху здувати роздутий до неможливого ринок? Це задачка номер один, над якою треба думати і фізикам, і лірикам від професії.

Треба негайно вимикати конвеєр, який щороку постачає тисячі не потрібних ринкові дипломованих журналістів. Це прикро й боляче, це суперечить попиту серед абітурієнтів, але з 71 вищого навчального закладу України, що випускає журналістів, треба залишити не більш ніж десяток. Натомість відкрити курси підвищення кваліфікації тих, які вже є, та перекваліфікації тих, хто не хоче й не може працювати в журналістиці, але більше нічого не вміє.

Хто заплатить за суспільно важливу журналістику? Американське дослідження свідчить, що дедалі частіше журналісти, які займаються суспільно важливими темами, навіть не намагаються отримати роботу в комерційних медіа. Адже останні не зацікавлені в серйозних темах (там це сприймають як належне). Натомість, шукають мікроґранти, займаються фандрейзингом тощо. Українській журналістиці також час подумати про альтернативні джерела фінансування.

Окрім ґрантів, це можуть бути спеціальні благодійні фонди, цільові читацькі внески, - цю модель намагається реалізувати сайт «Тексти», - та інші способи залучення коштів. Безперечно, масово й регулярно сплачувати за якісну журналістику українці не будуть, поки не буде створено прецедент та терпляче, послідовно виховано відповідні звички. Не слід забувати й про меценатство, хай там як іронічно звучить це слово в українському контексті. Блаженні багаті, що профінансують якісну газету чи сайт, не змушуючи взамін ставати в позу і задовольняти їхні потреби. Це не гірший спосіб продемонструвати соціальну відповідальність, аніж будівництво дитячих майданчиків.

І, звісно ж, необхідно організовано тиснути на владу, аби вона припинила рахувати гроші в журналістських кишенях і починала створювати умови, за яких ці гроші там зможуть опинитись. Для цього потрібен чіткий план – не «станьте хорошими і чесними», а «змініть такі й сякі норми таких і сяких законів у такий і сякий спосіб». Рушійною силою в цьому процесі мають бути профспілки, громадські організації та галузеві асоціації.

Поки ж великих зрушень у цьому напрямку немає, важливо затямити й пояснити іншим, що ми нікому нічого не винні. Єдиною прийнятною формою журналістської «вдячності» за отриману зарплату є якісно й сумлінно виконана робота.

Якщо медіавласники неспроможні зрозуміти, яким дрімучим кам’яним віком є їхнє ставлення до медіа, ми маємо залишити їх у цьому кам’яному віці й рухатися вперед.