Якщо з людиною сталась біда, її близькі не повинні довідатись про це з засобів масової інформації. Але як цього досягти за часів, коли будь-яка інформація поширюється миттєво за допомогою інтернету та соціальних мереж? Теру Куваяма на MediaShift ділиться гірким, але важливим досвідом сповіщення близьких про трагедію.

- Коли вона взяла слухавку, я зрозумів із її голосу, що вона ще не знала. «Мені шкода, що я мушу це казати, але краще ви дізнаєтесь від друга, аніж із фейсбука. Тіма Хетерінґтона вбито в Лівії. Кріса Гондроса також. Прийміть мої співчуття».

Хоч як абсурдно звучать ці слова, але саме таку телефонну розмову я мав учора.

Протягом години до мене звертались, переважно через фейсбуківський месенджер, питаючись, чи я в курсі повідомлень із Лівії. Спершу я не сприймав це всерйоз: у світі екстремальної фотожурналістики, де повно вибухів, стрілянини, стихійних лих, перебільшень і драматизації, до всякої звістки треба ставитись обережно. Але цього разу це виявилось правдою.

Коли я почав читати смс-повідомлення, задзвонив телефон. Мій друг із ньюзрума, задихаючись від плачу, промовив, що Тіма вбили, а Кріса тяжко поранили.

Ми спробували зв’язатися з дівчиною Тіма. Кріс нещодавно заручився, й ми не знали, чи вже повідомили його наречену. Ми також нічого не знали про їхні родини.

Поговоривши з дівчиною Тіма по телефону, я знов зазирнув у свій комп’ютер. У фейсбуку, твітері скрізь були молитви, запитання, сумніви та суперечки, що поширювались із цифровою швидкістю.

Як фоторепортер я супроводжував війська в гарячих точках – Іраку, Афганістані. Там я завжди підписував спеціальний контракт, одним із головних пунктів якого була вимога не поширювати прикрих новин, поки близькі загиблих чи поранених не отримають офіційного повідомлення. Коли вбивають вояка, посланець – жива, справжня людина, - стукає в двері дружині чи матері. Часом це забирає багато часу, бо члени родини, розсіяні по різних місцях, віддалених одне від одного, повинні дістати страшну звістку одночасно.

У зоні бойових дій зазвичай заборонені мобільні та інтернет, тож ніхто не має фізичної змоги поширити новину про смерть або каліцтво до того як будуть повідомлені близькі. Це одна з небагатьох речей, із якими абсолютна більшість журналістів не сперечається: мати не повинна дізнаватись про смерть сина з газетних шпальт.

У добу фейсбука і твітера рятівного зволікання із виходом газети, що давало час повідомити близьких, більше немає. Я думав про це, споглядаючи на те, як у реальному часі поширюється новина про Тіма і Кріса, і уявляв їхніх близьких, рідних і друзів, які, можливо, ще не прокинулись, живучи в інших часових поясах.

Тім і Кріс – журналісти, а не військові. Ніхто не забороняв поширювати новини про те, що з ними сталося, а в Лівії не заблокований доступ в інтернет. Новина про те, що їх убито поширилась у соціальних мережах із такою швидкістю, про яку й не мріяли традиційні медіа.

Того ж дня я довідався, що разом із Тімом і Крісом постраждали ще двоє фотографів. Один із них був мій друг Майк Браун, інший – британець Ґай Мартін, із яким я не був знайомий. На щастя, Майк отримав осколок у плече, але рана не загрожувала його життю. Ще один мій друг, Мойсес Саман, який раніше зник безвісти, вийшов на зв’язок і вже був у безпеці, на території іншої країни.

Новини про Кріса були суперечливі: одні казали, що він помер, інші наполягали, що він тяжко поранений у голову, але живий. На адресу фотографа, який перший повідомив про трагедію у твітері та фейсбуку, було написано чимало недобрих слів. А також і слів подяки за те, що надав першу допомогу постраждалим після атаки.

Думаю, Тім і Кріс не тримали б зла на тих, хто твітив про їхню смерть. Вони жили в інформаційну добу. І все ж у мене якесь дивне відчуття – наскільки незрозумілим, нестабільним, невизначеним є світ наших комунікацій.