Фальшивий сюжет, побудований на недостовірній інформації, з’явився в ефірі одеського телеканалу АТВ лише тому, що за це заплатили 600 доларів. Цієї досить скромної суми вистачило, щоб особи, відповідальні за зміст новин, потрапили в пастку. Вони не лише підтвердили власну безвідповідальність, а й продемонстрували дивне ставлення до грошей.

Дивина в тому, що означені 600 доларів напевне пішли не в одну кишеню, а були за невідомим мені принципом розподілені. Тобто, учасники фальсифікації отримали від 100 до 300 доларів на руки. А користувачі інтернету – наочне підтвердження: будь-яка людина, маючи в кишені досить незначну кількість грошей, яка дорівнює приблизно шести мінімальним зарплатам, може впливати на інформаційну політику окремо взятого телевізійного каналу.

Згадана ситуація має безліч тлумачень. Організатори «контрольної джинси» виправдовують свої дії бажанням помститися антиукраїнським силам, які представляє власник АТВ Ігор Марков, за участь у львівських провокаціях. Але чи звільнено за це з роботи осіб, котрі взяли 600 доларів, зліпивши з того, що було під рукою, сюжет, суті якого ніхто не зрозумів, і поставили його у випуск новин, про який пересічний одеський глядач забув уже наступного дня?

Чи стало від цього зле особисто панові Маркову? Так, він прихильник нинішньої влади, очолює партію «Родіна», в минулому – начебто фігурант низки кримінальних справ. Але ця інформація відкрита, будь-який користувач інтернету може її знайти. І якщо Ігор Олегович Марков не надто париться наявністю цих відомостей у мережі, то невже громадські активісти всерйоз думають, що за джинсу на власному каналі йому стане соромно?

Дозволю собі припустити: замовних сюжетів у ефір АТВ виходило на кілька порядків більше. І практика ця не припиниться, адже засіб масової інформації, власником якого є така одіозна постать, апріорі вільним бути не може. Яка різниця, чиє замовлення виконують на каналі – власника, який хоче, щоби в ефірі була тільки вигідна йому та владі правда, чи сторонньої людини, яка нашкребла 600 доларів на ідіотську фальшиву новину? Справді, зміст вигаданого сюжету про вигадану агрофірму абсолютно нецікавий, а тема, за яку заплатили, уваги не привертає, масам не цікава. І якби від розміщення такого сюжету справді залежала доля реального підприємства чи реальної людини, позитивних змін би не відбулося. Хоч 600 доларів за це телевізійникам заплатіть, хоч 6 тисяч.

Таким чином, факт продажності регіональних ЗМІ виявлено й доведено, але така боротьба з джинсою результативною не є. Бо, повторюся, проплачена та видана в ефір інформація жодного політичного, суспільного, економічного, соціального та культурного значення не мала, як не мала й сенсаційного характеру і була повністю позбавлена змісту. Отже, уваги громадян як сама по собі, так і постфактум у вигляді викриття її поява в ефірі не привернула. Фактично, 600 баксів викинуто на вітер, а пафосно проголошена боротьба є для провокуючої сторони підтвердженням власної значущості та кредитоспроможності. Ну, а повноцінною помстою це теж назвати складно, бо серйозних наслідків для противної сторони немає.

Проте тішить інше: вперше за багато років відбулася нехай недолуга за результатом, та все ж таки спроба привернути увагу зацікавлених до плачевного стану регіональних ЗМІ в Україні. Для прикладу, в радянські часи ніжинська міськрайонна газета «Під прапором Леніна», в якій публікував свої перші тексти ваш автор, мала значно більший уплив на міське життя, аніж тепер – всі ЗМІ країни (окрім газет «Доктор Нострадамус», «Кулінарні поради» і телевізійні сеанси потомствених пророчиць).

До речі, з загальнонаціональними ЗМІ ситуація ненабагато краща. Це стало зрозуміло на початку року, коли журналіст каналу ТВі Костянтин Усов інсценізував мітинг неіснуючої громадської організації на підтримку дружини нинішнього президента, Людмили Янукович. З тактичної точки зору експеримент, безперечно, вдався: журналіст Усов, вводячи в оману колег, які купилися на завідому туфту і поширили інформацію в тому числі за межі України, довів, наскільки падкими до сенсацій є означені колеги. А заодно – наскільки вони непрофесійні. Проте як ця акція, так і виведення на чисту воду організаторів та учасників платних мітингів зі стратегічних позицій нічого не змінила. Нашого з вами суспільства вона не очистила навіть на трошки. А Віктора Януковича виводити свою дружину в люди, як це прийнято в переважній більшості країн світу, Костянтин Усов та його боротьба з провокаціями та брехнею, не змусила. Лише наочно підтвердила діагноз, давно поставлений нами нашому довкіллю.

Так само в порожнечу вийшов свого часу знаменитий сюжет журналістки програми «За вікнами» Лесі Штогрин, у якому вона показувала зняті прихованою камерою звичаї пересічної київської божевільні. У тому сюжеті не було жодних інсценізацій, найнятих статистів чи вигаданих агрофірм. Але результат, як бачимо на попередніх прикладах, однаковий: відсутність суспільної реакції як на відверту правду, так і на відверту брехню.

Зайвий раз із прикрістю констатуємо: засоби масової інформації перетворилися на все що завгодно, крім власне засобів інформування мас. Хтось не боїться оголошувати себе провладним, хтось ретранслює погляди опозиції. А від української влади взагалі послано меседж: об’єктивність, бачте, шкодить рейтингам телеканалів, і це нібито світова практика. Всюди – поширення заяв, за якими нічого не стоїть, фактів, вигідних власникам, сенсацій, за які хтось заплатив. Я не здивуюся, якщо в ефірі Першого національного незабаром з’явиться щось подібне до сюжету, який пройшов по АТВ, бо на Першому державному майже офіційно дозволено отримувати некомерційні зарплати, залучаючи при цьому приватних інвесторів для створення програм. Хіба вихід замовного сюжету, замовленого не владою, а людиною, в якої є зайві гроші, не є цією самою приватною інвестицією?

Телевізійні ток-шоу – майданчики для зведення політичних стосунків. Якщо треба записати коментар експерта чи запросити гостя, слід наперед узгодити його персону з начальством, бо це може бути або обличчя іншого каналу, або й узагалі персона нон-ґрата. Що може і хоче сказати ця людина, береться до уваги в останній момент. У сторонніх осіб давно склалося враження: коли когось або щось показують по телевізору – це елемент заохочення, констатація успішності, ознака дотичності до недосяжних вищих кіл. Проте аж ніяк не реакція на потребу споживачів інформації споживати те, що їм потрібно (або навіть хочеться) і на що вони розраховують.

Аби якось присмачити пілюлю, скажу: така ситуація – не породження теперішнього часу, не забаганка Партії регіонів, не «рука Москви», не політична технологія, що прижилася з помаранчевих часів або кучмізму. Правило інформувати маси про що попало, а не про те, що треба, діє (тільки не треба сміятися) з радянських часів. Відсилаю не стільки навіть до текстів Сергія Довлатова з так званого талліннського періоду, як до книги спогадів Анни Ковалової та Льва Лур’є «Довлатов». Згадуючи про період роботи письменника в редакції газети «Советская Эстония», колеги розповідають:

«Сергей служил в отделе информации. Новости выглядели примерно так: “На 3 месяца раньше срока открылся новый магазин”. Какую угодно газету Сергей предпочитал работе в кочегарке. Но к журналистике относился легкомысленно. Он изобрёл рубрику “Гости Таллинна”, а самих гостей просто выдумывал. У его приятелей Ольманов была доберманша Алдона. Появляется репортаж: “Гость из Риги – Алдона Ольман”. Однажды Довлатов сказал одному своему коллеге: “Если найдёте в газете хоть одно живое слово, я дам вам шесть рублей”».

Погодьтеся, таке практикується дотепер. Можливо, свої вигадані репортажі, яких ніхто не читав, але за які платили, Довлатов та його колеги теж вважали способом боротьби з режимом та його представниками. Мовляв, усе одно ніхто, крім начальства, не читає, так хоч не втратимо професійної форми. Проте якщо боротьба триває, причому без особливого успіху, це означає – слід міняти методи. Адже перевірка ЗМІ на вошивість та згодом як підтвердження вошивості – оприлюднення ролика, на зйомку якого витрачено 600 доларів, не принесла жодного відчутного результату в боротьбі з джинсою. Окрім зайвого підтвердження: засобам масової інформації, тобто нам із вами, довіряти все ж таки не варто. У країні, де преса була контрольованою з 1917 року, справді вільним та не заангажованим шістьмастами доларами ЗМІ ось так, нізвідки, без традицій з’явитися просто нема на чому.

Через те, мені здається, краще не боротися зі старим, а паралельно розвивати нове. Це я про конкуренцію, якщо хто не зрозумів. Придумати, наприклад, канал новин, де б проплачена інформація виходила окремим блоком і це було б закладено у фундамент редакційної політики. А ще краще – телеканал, де хоча б випуски новин не рахувалися б із позицією влади, опозиції, церковної конфесії, урядів Росії та США, правилами політкоректності, доцільністю говорити ту чи іншу правду та головне – плавно переходили в аналітичні програми, які аналізують цю інформацію, привертаючи суспільну увагу змістом, а не появою хворої Тимошенко без попередження на базарних ток-шоу.