Від того самого дня, коли над головами недругів режиму замайоріло гасло «Спасибо жителям Донбасса за президента-п*****са», мене не полишає почуття легкої ніяковості.

Не через те, що це гасло якось там «розколює суспільство». Вже й розколювати давно нічого, й речі, які нас роз’єднують, значно серйозніші за стадіонні кричалки. Стурбованість багатьох представників ліберальної спільноти тим, чи, бува, не образилися на нетолерантне гасло «нормальні» мешканці сходу України, глибоко зворушує. Але навряд чи варто перейматися. Мешканці Донбасу, чий легендарний регіональний патріотизм, попри всі його нюанси, невпинно веде їхню партію до перемог, мають для нас готову відповідь: «Всегда пожалуйста».

Адже, хоч би хто там що казав, саме мешканці Донбасу – не всі, звісно, а обрані, – взули решту України по перше число і взуватимуть далі, щонайменше, до наступних виборів. Якщо їм хтось і стане на заваді, то точно не ті, хто замість шукати вихід, досі клянуть винних. Лаяти крізь стиснені зуби того, хто тебе переміг, – це не нетолерантність, а спроба часткового збереження гідності в процесі капітуляції.

Й не через те ніяково, що сформульовано грубо: лихослів’я тут є лише індикатором глибини розпачу. Вісім років тому, коли Росія зрозуміла, що не зможе перешкодити експансії США на Близькому Сході, вона спродукувала й поширила засобами поп-культури гасло «Х*й войне!» – настільки ж безпорадне, наскільки й скандальне. У перші дні Помаранчевої революції серед численних транспарантів Майдану були й такі: «Янукович голубой – будет Путину женой», «Путин Вова, ты ведешь себя хреново!», «Ющенко – герой, Янукович – геморрой». В історії, щоправда, залишились інші – «Мир вам», «Свободу не спинити», «Нас не подолати»… Та де вони тепер?

Ні, ніяково через те, що «Спасибо жителям Донбасса…», як і інші йому подібні, – це гасло мишей, які набралися сміливості й вийшли на демонстрацію проти кота. Вони переможно пищать і вимахують прапорцями, але разом із тим воліють триматися неподалік від нірки, куди негайно чкурнуть, щойно сонний і ситий кіт розплющить очі.

СЖД – це спроба заявити «ми вас не боїмося!», але спроба людей, які насправді бояться. Денис Олейников обіцяв надавати Януковичу й Азарову по ж***, виступаючи перед камерою в футболці з написом «Не бійся!». А потім виїхав із країни разом із родиною, побоюючись репресій. До Хорватії, як виявилося пізніше. Серед тисяч людей, які коментують його дописи в фейсбуку, превалює думка «молодець, правильно зробив!» і заклики просити політичного притулку. Того, хто насмілиться запитати «а як же ж “не бійся”?», затюкають миттєво: а сам ти, мовляв, герой? Де твоя самопожертва?

Самопожертви катма. Готовність лягати під танки виникає за наявності ідеї, здатної пересилити інстинкт самозбереження. Любов, ненависть, гідність, віра, патріотизм… Але СЖД?

Виходячи з логіки «краще хоч якісь дії, аніж бездіяльність», недруги режиму вітають навіть такі демарші, як невиразне тицяння букетом в обличчя Табачнику у виконанні неповнолітньої активістки Братства Корчинського. Від адміністративних наслідків замаху на міністра русифікації панянку врятували нардепи-опозиціонери, після чого вона розродилася відеозверненням, що містить фразу «сьогодні я зробила Вчинок». Це все не просто так! – лунають голоси. Якась підстава, провокація. А може, просто дешевий пафос та інфантилізм?

Видатний письменник і публіцист із громадянською позицією Юрій Винничук також закликає до дії, причому цілком конкретної, неслабої такої дії – не дякувати за п*****са, а вбити його. Вірш «Убий п…» він опублікував на своїй сторінці в фейсбуку, щоправда, обачно підписавши його своїм псевдонімом «Юзьо Обсерватор», цілком прозорим, але використовуваним зокрема й для захисту від судових позовів.

Футбольні фанати, які півтора місяці тому безстрашно скандували горезвісне «спасибо», більше цього не роблять. Кажуть – щоб не підставляти товаришів, яких переслідують A.C.A.B. Не допустити провокацій.

Авжеж, право Дениса Олейникова друкувати і продавати, а всіх охочих – носити футболки СЖД є святим, і його треба захищати. Але, якщо розглядати історію з СЖД як потенційний привід для революції, – «революції футболок», якщо вам завгодно… Гаразд, це яскравий інтернет-мем, про що свідчать значно більші, ніж зазвичай, кількості «лайків» і «шерів» на фейсбуку. Серед них, до речі, й парочка лайків від вашого автора, виявів не так солідарності чи співчуття, як бажання докинути свій камінець на шальку терезів, яка намагається переважити осоружний режим.

Конкретно ця – не переважить. Поки біда, подібна до тієї, яка торкнулася підприємства «ПростоПринт», не зачепить особисто кожного і не зробить його життя нестерпним, люди лайкатимуть, перепощуватимуть, закликатимуть на майдан і, можливо, навіть прийдуть туди самі постояти десь збоку, одначе владі це все нічим не загрожує. СЖД не вказує кращий шлях, не пропонує жодної альтернативи, хоча б навіть заміни тому президентові, який на літеру П. Це боротьба за право голосно матюкатися, нарікаючи на лиху долю.

Всі висновки Андрія Чернікова слушні. Інтернет є головним і фактично єдиним, із нечисленними й поки що малолюдними виходами в реал, середовищем поширення руху СЖД. Традиційні ЗМІ, й не тільки підконтрольні владі або лояльні до неї, переважно відмовчуються, – як робить і сама влада, для якої будь-яка реакція на скандал навколо «ПростоПринту» означала б визнання факту існування гасла СЖД. Замість реакції влада мовчки каже «большое пожалуйста», вгамовуючи пристрасті там, де вони через край, руками беркутівців чи убозівців. І це їй прекрасно вдається, адже протистояти «тушканчикам» із гумовими кийками – це вам не в Angry Birds грати.

Так, традиційні ЗМІ вже не потрібні, інтернету загалом і соцмереж зокрема цілком достатньо для поширення ідеї, заклику, ініціативи. Принаймні, серед начебто п’ятнадцятимільйонної української інтернет-аудиторії, половина якої, якщо вірити статистиці, дивним чином умудряється мешкати в Києві.

Було б що поширювати. Так звані твітер- чи фейсбук-революції на Близькому Сході справді координувались у соцмережах, але робились у реалі достатньою кількістю розлючених і готових на самопожертву людей. Ці люди – як у віртуальному, так і в реальному вимірі, – вимагали не меншого, аніж відставки чинної влади. Конкретною була й головна вимога нашого Майдану-2004 – перевибори.

Навіть якщо вважати гасло СЖД й футболки лише формальним приводом для нашої «фейсбук-революції», все одно її лідери вимагають абстрактних «законності і правосуддя». Останнє китайське попередження: владо, ти нас загалом улаштовуєш, але будь трошечки кращою, доведи, що ти варта наших «двох балів довіри», інакше ми вдягнемо футболки і вийдемо на майдан.

Нинішня фейсбук-революція у склянці води – без конструктивних ідей, без альтернативної програми, без чітких вимог і готовності стояти до останнього, – є лише випусканням пари. Можливо, якби сім років тому Майдан можна було лайкнути у фейсбуку, замість мерзнути і махати прапорами, все було б зовсім інакше. Спасибо, кажете? І вам спасибо. І пожалуйста.