Про птаха щастя завтрашнього дня. Я потрапив на телеекран ще у минулому столітті, провівши з півтори тисячі телеефірів (а там були такі екзотичні речі, як вечірнє шоу «Экстра!» на «Дарьял ТВ». Вів я його з вражаючої краси мулаткою Агатою, підбиваючи її починати привітання з фрази «Ось стою я перед вами, проста російська баба...»), так ось, після всього цього бурного життя я щиро вважаю телебачення минаючою натурою, неперспективною системою.

У той же час тисячі людей, від юних гавриків до загартованих долею бійців з сідовласою головою, рвуться у телеящик, так ніби всередині звив гніздо птах щастя завтрашнього дня.

Про ілюзії та акушерок. Це письменник може народити книгу без допомоги акушерки, а телебачення – це колектив. Яким на додачу з невідомої висоти володарює незрима рука, що визначає теми, затверджує (а часто забороняє) гостей. Думати, що ти і є герой, що володарює життями, лише на основі того, що тебе показують на телеекрані – вражаюче безглуздя.

Про генетику.  Не сумніваюся, що коли геном розшифрують повністю, то виділять ген, що визначає залежність від телеекрану, існують же гени, що відповідають за схильність до алкоголю чи раку грудей. Кремні-чоловіки, що піднімуться з окопу в атаку, чиї принципи не зламати нi сумою, ані тюрмою, я бачив, як вони ламаються, підлещуються, принижуються, лише аби залишитися на телекрані. Навіть якщо з цього екрану нести доведеться таке, від чого зав’януть вуха навіть у анатомічного муляжу.

Про час та вигоду роботи меблями. Один ефір – як тиждень людського життя. Рік на телебаченні – 10 звичайних років. Якщо рвешся на телеекран, знай, що «жити будеш добре, але недовго». А якщо хочеш стабільності, йди у звукорежисери, монтажери, оператори, ось у них постійні трудові договори. Або у масовку, там за день роботи меблями на стільцях студії (3-4 зйомки) стабільно платять по 400-500 рублів. Та й забувають телеведучого після вильоту з ефіру з такою ж швидкістю, з якою починалі впізнавати.

Про М. Про заробітки телевізійних зірок ходять легенди. Одна свідчить, начебто ведучому розважальних віторин М. прямо у останкінську студію «Первого канала» принесли готівкою мільйон зелених, щоб він тієї ж секунди пішов на канал-конкурент – і М. пішов. А найнеправдоподібніша частина полягає у тому, що усі заробляють як Іван Ургант, або Тіна Канделакі, котрі заробляють вельми непогано – однак зовсім не на телебаченні.

Про стандарти. Коли я розповідаю, що у 2000 році у програмі «Вести» у інтерв’ю з гостями-політиками у прямому ефірі задавав будь-які питання (за що черговим вильотом з ефіру одного разу і розплатився), молоде телепокоління мені не вірить.

Сьогодні телебачення – телебачення навіть не цензури, а форматів. Вів я цього року на «России» удвох з Дмитром Харатьяном програму «Большая семья», таке собі «Від усієї душі», що радувало (сподіваюсь) домогосподарок у обідній час та на вихідних. І уже з другого запису знав, що ось зараз у «вусі» голос продюсера Віки скаже: «Давай, тисни на жалість! Тепер всі жінки біля телевізора повинні розридатися!», і що рівно через півгодини той же голос вимагатиме: «Все, досить плакати, час посміятися!»

Повний текст інтерв’ю з Дмитром Губіним – «Коммерсантъ»