В Україні склалася дивна як для країни з вільними ЗМІ ситуація: майже всі телеканали вдаються до однакового висвітлення суспільно резонансних тем. Ідеться не лише про використання ними однакових синхронів чи посилання на одні й ті самі джерела. І навіть не про однаковий ракурс розглядання цих тем та однакові висновки, до яких підводять глядачів. Ідеться про використання телеканалами одних і тих самих прийомів, за допомогою яких інформація перетворюється на пропаганду.

Як усе це може бути за ситуації, коли телеканали в переважній більшості є недержавними й належать різним власникам? Запитання в наших умовах є суто риторичним: точнісінько так само, як і взагалі наявність приватної власності на все і вся не привела в Україні до економічної свободи.

Журналісти й експерти нерідко нарікають на те, що українське телебачення й українські медіа взагалі програють ЗМІ Західної Європи, а медійний ринок в Україні є бідним – не в грошовому вимірі, а бідним в асортименті, одноманітним, він пропонує споживачам такий собі вибір без вибору. Скажімо, в Україні й досі залишається порожньою ніша телевізійної політичної аналітики. Міжнародна інформація на телебаченні не лише перебуває в зародковому стані, а й малює викривлену картину світу. В нашій країні немає авторитетних і впливових щоденних газет, так би мовити, «не для читання в метро». Попри зусилля «Дня» обійняти саме цю нішу, залишаються два зауваження.

По-перше, «День» є виданням із виразною ідеологією, й усі його спроби вийти за чіткі ідеологічні межі поки що й виглядають не більш ніж спробами. Чітке дотримання національно-демократичних принципів за українських умов гідне поваги, от тільки це відносить «День» до трохи іншої категорії, ніж «Таймз» (навіть попри традиційну симпатію останньої до консерваторів), – можливо, саме завдяки досить виразній позиційній складовій у «Дні». Також це звужує аудиторію газети до кола однодумців. По-друге ж, газету, що виходить чотири рази на тиждень, язик не повертається назвати щоденною.

Хвороби українських медіа, власне, є добре відомими. Тож лише побіжно назвімо деякі з них. На українському телебаченні майже немає культурницьких, просвітницьких, науково-популярних програм. Давно відійшли в минуле трансляції театральних постановок – хай навіть найрезонансніших.

Українські ЗМІ майже не впливають на дії влади, а їхні найгостріші публікації через нульову реакцію влади перетворюються на звичайнісіньке випускання пари. ЗМІ в Україні так і не стали впливовим і дієвим суспільним інститутом.

У переважній більшості ЗМІ, зокрема й опозиційних (а на телебаченні особливо) панує кредо: метою ЗМІ є доносити до суспільства позицію політикуму, а не доносити до політикуму позицію суспільства. Власне, дискурс «від радянського інформбюро» нікуди не подівся, а свобода слова мала тільки той наслідок, що ЗМІ перетворилися на «самі собі інформбюро». Культура мовлення, грамотність, фактологічна точність і вміння відрізнити справжню інформацію від інформаційного мотлоху, інфотрешу (власне, все те, що зветься редакторською функцією) – все це пішло зі ЗМІ незрівнянно швидше й категоричніше, ніж благоговіння перед політиками, заглядання їм у роти й політична заангажованість (усе те, що, з певним узагальненням, зветься цензорською функцією).

За домінування такого погляду на роль засобів масової інформації було б дивно чекати, що ЗМІ почнуть впливати на владу, а не навпаки. Причому з 2004 року в цій царині спостерігався очевидний регрес: якщо до Помаранчевої революції опозиційні ЗМІ разом із позицією опозиційних політиків віддзеркалювали позицію суспільства (а то й передусім позицію суспільства), то після неї колишні опозиційні медіа стали провладними, а колишні провладні за звичкою залишилися рупором політиків, яких вони підтримували. Подальші перестановки влади й опозиції вже нічого не змінили, не повернули до ЗМІ суспільство.

Чимало матеріалів опозиційних ЗМІ – як телеканалів, так і друкованих видань – змушують повсякчас пригадувати поняття «кон’юнктурна опозиційність». Мовляв: от зараз ми підтримуємо опозиційного політика, хоч би які дурниці він робив, зазнаємо за це утисків, зате потім, коли підтримуваний нами політик прийде до влади, ми будемо першими в черзі на звання й статус найпридворнішого видання (телеканалу); зараз ми були б одними з багатьох, а тоді будемо найпершими.

В Україні за двадцять років так і не сформувався медіабізнес як самостійна сфера діяльності. У нас неможливий власний Руперт Мердок. В Україні не має сенсу просторічне слово «медіамагнат». Медіамагнати є, ними хоч греблю гати, але річ у тім, що вони спочатку просто «магнати», а вже потім «медіа». Вони не здобули статків та впливу на ниві медіабізнесу, а цілком навпаки: спочатку здобули статки та вплив, а вже потім прикупили (чи взяли під контроль) собі ЗМІ. Медіабізнес для наших «магнатів» і досі залишається допоміжним, суто технологічним, мета його полягає дуже далеко за межами власне медіасфери.

Журналісти й медіаексперти нерідко пояснюють усі ці відмінності українських ЗМІ від медіа розвинутих країн чи то тяжким спадком радянських медіатрадицій (і це за двадцять років по СРСР!), то хворобами зростання, то вадами професійної підготовки журналістів (але ж це не пояснення: ті вади й самі по собі мають звідкись і завдяки чомусь братися).

А річ у тім, що сфера медіа – то не острівець. Вона не може існувати окремо від держави. Яка держава, такі в ній і ЗМІ. Принаймні, такі ЗМІ й домінують. Усі ми засліплені тезами: Україна – країна з ринковою економікою, Україна – країна європейська. Так засліплені, що не беремо (ну, майже не беремо) цих тез під сумнів. А потім дивуємося: й чому в нас усе не так, як у людей – зокрема й у сфері медіа?

Отже, ЗМІ в нас приватні, роздержавлені, темників (поки що?) немає, а телебачення виглядає, мов майже суцільна низка державних (в нашому випадку – провладних) каналів. Власники ЗМІ відверто йдуть у фарватері влади, хоча (майже) не зазнають на собі карально-репресивних дій. Власне, відсутність темників може бути дуже тривожним сигналом: майже десять років тому темники знадобилися через те, що ЗМІ демонстрували потяг до самостійності; нинішня ж їхня відсутність чи не тому факту завдячує, що ніяких самостійницьких прагнень та устремлінь телеканали сьогодні не мають і не демонструють? Небезпека «свавільного» висвітлення подій більше не актуальна?

Усе відбувається так само, як узагалі буває за феодального політико-економічного устрою: феодали-лендлорди (теж приватні власники й теж різні!) всі як один підтримують владу не через насильство з боку останньої, не через примус, а, по-перше, за традицією й «моральним кодексом будівничого феодалізму» й, по-друге, через економічні інтереси. Через усвідомлення своєї залежності від влади, яка може як наділити правами та привілеями (та й самою власністю), так і позбавити їх.

Потрібні або дуже сильний суспільний струс, або дуже слабка й пересварена між собою державна влада, щоб феодали почали відкрито виступати проти неї. Саме так відбувалося в Україні у другій половині «нульових» років: спочатку, під час Помаранчевої революції й певний час після неї, діяв перший чинник, а потім другий. От саме цим і пояснюються п’ять років відносної свободи слова в Україні.

Утім, за феодалізму змальовані вище ситуації призводять не до встановлення демократії й свободи для простолюду, а лише до дезінтеграції держави на удільні князівства. Саме цим пояснюється феномен і парадокс «п’ятирічки свободи», коли позірна свобода ЗМІ не призвела до появи якісної й неупередженої, суспільно вмотивованої телеінформації, а, навпаки, остаточно перетворила випуски новин на добірки синхронів політиків, а кореспондентів – на «підставки під мікрофони». Україна виявилася поділеною на «олігархати», в кожного з яких була своя «правда» й, відповідно, своя пропаганда.

На самісінькій владній верхівці ми спостерігали типову феодальну міждинастичну війну, й кожен із її учасників намагався втовкмачити підданцям, що от саме він (вона) й є добрий цар – не ставлячи під сумнів ані поняття «цар», ані поняття «підданці», ані стосунки між царем і підданцями як єдино можливий тип стосунків влади з суспільством. От саме так ЗМІ з рупорів суспільства перетворилися на рупори окремих сегментів влади, де суспільству було відведено роль пасивного споживача та «об’єкта виховання».

Чи не найбільшою трагедією Помаранчевої революції є те, що нова влада не стала боротися з феодальною політико-економічною системою, а інкорпорувалася до неї. Опозиційні до 2004 року ЗМІ, за дуже нечисленними винятками, проґавили цей момент і непомітно для себе інкорпорувалися до системі самі, система перемолола їх.

Власне, феодальний суспільно-політичний лад не оперує поняттям «демократія», а історія феодальної доби не знає розвинених ЗМІ як самостійного суспільного інституту або бізнесової сфери. Царські глашатаї – це були аж ніяк не предтечі вільних журналістів. Коли глашатаї були не царськими, а боярськими, це нічого не змінювало. Чи не є наше телебачення телебаченням глашатаїв?

І от міждинастична війна завершилася перемогою однієї сторони. З тими, хто програв, учинили так, як це зазвичай і бувало в історії: найсильнішого й тому найнебезпечнішого (найнебезпечнішу) запроторили до в’язниці; слабкого й тому не небезпечного відправили у заслання до свого маєтку й час від часу використовують за потреби, причому використовують так, як самі й тільки самі (й у жодному разі не він) захочуть.

Централізацію держави відновлено, причому відновлено в єдино можливий для феодальної держави спосіб – через посилення централізованої влади й установлення її контролю над усім, що піддається контролюванню. Тож і приватні ЗМІ, зокрема й телеканали, поспішили впокоритися, перетворитися на васально-приватні. Наявність острівців незалежних ЗМІ здебільшого (на щастя, все ж таки не на всі 100%) пояснюється не волею суспільства, а тим, що не всі вогнища спротиву ще приборкано, ще не всіх придворних невдалої претендентки на трон або лоялізовано, або ізольовано. От тому на деяких (не будемо вказувати пальцем) телеканалах випуски новин пропонують глядачам не так об’єктивну інформацію, як інформацію «за Тимошенко».

То де ж вихід? І чи є він? Є. Хоча журналістика й не може бути таким собі островом Утопія всередині держави, за всіх обставин саме вона найлегше змінюється. Саме вона може й мусить прокинутися й розбудити суспільство. Вольовим рішенням журналістської спільноти. От тільки чи стане вона це робити?