8 грудня Дніпропетровська обласна державна адміністрація ощасливила півсотні журналістів, які прийшли висвітлювати засідання Ради регіонів за участю Віктора Януковича, недешевими подарунками. Поміж іншим у кожному прес-кіті лежав пристрій iPod Touch виробництва Apple, ціна якого – від двох тисяч гривень. Організатори скромно пояснили, що айподи було видано журналістам для перегляду «презентації бета-можливостей Дніпропетровської області», одначе, схоже, повернути цю не зайву в господарстві річ прес-службі ОДА після використання ніхто з колег не схотів. До того ж, як поспішили запевнити щедрі дарувальники, подарунки було придбано приватним коштом. Чиїм саме й хто вповноважив ОДА ці кошти розподіляти, залишилося в таємниці.

Цей випадок аж ніяк не є прецедентом – кожен, хто бодай кілька років працює в українських медіа, пригадає подібні спроби бізнесменів, політиків або чиновників «просто зробити журналістам приємно». Конверти або пляшки, які передають інтерв’юерам після публікації матеріалу, несподівано дорогі новорічні сувеніри, прес-тури з «повним фаршем» і тому подібні ненав’язливі й безкорисливі жести покликані налагодити добрі стосунки, аж ніяк не підкупити. Часом відмовляються, зазвичай беруть. Тож коли чотири роки тому «Телекритика» запитала в спортивного журналіста Олександра Гливинського, навіщо він узяв дорогий mp3-плеєр у ФК «Шахтар», він був безмежно здивований: «Так усім журналістам подарували цей плеєр. Мені навіть дивно, що хтось на такі речі звертає увагу. iPod – це розвага і дрібничка, яка була лише часткою усіх матеріалів, що були роздані на презентації. Я в цьому проблеми не бачу, тому що вони, як і буклет, були лише подарунком».

За підсумками запеклої полеміки, що розгорнулась у блогосфері та соцмережах після розкриття дніпропетровської історії, доводиться констатувати: у професійній етиці українських журналістів усе стабільно – за чотири роки нічого не змінилося.

Є частина людей, яка вважає цю ситуацію кричущим випадком хабарництва і журналістської продажності, ба навіть плекає ілюзії щодо можливості розслідування й покарання винних. Більшість представників цієї категорії, однак, до навколомедійних професій не належить. Журналісти, що стикаються з суворою реальністю професії, судять дніпропетровських колег значно поміркованіше. Навіть ті, хто загалом засуджує цю практику, вдаються радше до м’якої іронії, аніж суворого осуду та навішування ярликів. Ну, а більшість, – принаймні, як видалося мені, бо підрахунків я не проводив, – уважає, що айподи у влади брати можна і треба.

Чому? По-перше, це не підкуп, а подарунок, який ні до чого не зобов’язує. Мовляв, можна взяти, а написати все одно правду. (Або, як варіант, написати як скажуть у редакції.) По-друге, ці гади стільки в нас украли, що повернути собі дещицю не гріх. (Цікаво, що поруч як аргумент використовується те, що гроші не бюджетні, а «від бізнесу», отже, формально платять не ті гади, яких ми так ненавидимо.) По-третє, – і це, напевно, найщиріший з усіх аргументів, – айпод на дорозі не валяється, зарплати в журналістів скромні, ось якби платили більше… (І тут, знов-таки, поруч лунає теза, що айпод – дрібничка, сувенірчик, немає про що говорити.)

Трапляються навіть такі дописи: «Скажу честно — жаба меня, конечно, давит, ведь я могла бы там быть и, как те 50 счастливчиков, получила бы “средство для просмотра презентаций". Но, блин, это же откровенная взятка и это в голове не укладывается. Зачем такие подарки местным журналистам? Ведь и так свое мнение есть у единиц, остальные уверенно год за годом подлизывают кому надо». Спробуй зрозумій, чи людина засуджує, чи схвалює.

Це все, звісно, лише декорації для головного аргументу – беззастережного припущення, що всі, хто проти приймання айподів у подарунок, просто заздрять, бо їм не дісталося. А якби були там, то взяли б айпод неодмінно. Цей очевидний вияв захисної психологічної реакції людей, які відчувають уразливість своєї позиції й поспішають розділити свою провину з іншими, коментувати немає сенсу.

Контраргументи, озвучені цього разу Володимиром Мостовим та Оксаною Романюк – в основі яких лежить посилання на високі стандарти демократичної журналістики «за бугром», – мало хто сприймає всерйоз. Мовляв, то в них, а то в нас, – ви ж не порівнюйте!

Що ж, гаразд, не порівнюватимемо. Звичка кидати сміття на вулиці собі під ноги, виправдовуючись відсутністю смітників та особливостями українського менталітету, є визначною особливістю цього самого менталітету. Хоча журналісти, здавалося, мали б бути порівняно більш свідомою частиною суспільства, одначе здатність виправдовувати себе, перекладаючи відповідальність на «владу», «систему», «народ», «ментальність» і тому подібні абстракції, розвинена і в них. Припустімо, що норм журналістської етики, які забороняли би брати цінні подарунки в політиків або бізнесу, не існує.

А як щодо норм звичайної людської моралі?

Чи може подарунок справді ні до чого не зобов’язувати? Чи морально це – прийняти цінну річ від людини, яку ви не поважаєте, якій не симпатизуєте?

Звісно, якщо подарунок іде від серця (ось любить журналістів Дніпропетровська ОДА, беззавітно й безкорисливо любить!), одарений може не почуватися зобов’язаним. А чи морально це – не почуватися вдячним?

Та ж навіть малі діти знають, що взяти цукерочку й не сказати чарівних слів – це негарно. А тут, виходить, дорослі люди пишаються тим, що можуть узяти подарунок і не сказати за це жоднісінького чарівного слова?

Чи, можливо, «чарівні слова» випливуть колись потім? Коли, наприклад, перед журналістом постане дилема: критикувати чи не критикувати губернатора, висвітлювати чи не висвітлювати неподобства обласної влади, – чи не засвербить айпод у його кишені? Чи не буде коли-небудь використано згадку про невинний сувенірчик як аргумент, що переважить професійні мотиви?

Суто по-людськи такою якістю, як уміння брати в поганої людини й не бути їй удячним, навряд чи варто пишатися. Тож залізобетонна впевненість у тому, що взятий у губернатора айпод ніколи не стане «троянським конем», спонукаючи до непрофесійного угодовства, теж не прикрашає колег.

Що вже казати про логіку, згідно з якою згода прийняти подарунок від поганої влади виправдана тим, що ця влада погана. Тобто, ти не просто береш подарунок, не висловлюючи й не почуваючи вдячності, а ще й ховаєш у кишені дулю, радіючи, що грошей у поганих людей убуло. Тут, навіть попри моральність, варто було б замислитись, із яких джерел вони цю втрату компенсуватимуть.

Здоровою реакцією журналіста на такий подарунок була б чемна відмова – мотивована, якщо запитають, не особистими, а суто професійними мотивами. Мовляв, вибачте, друзі, на роботі не дозволяють брати. Принагідно можна було б поцікавитися ґрунтовніше, звідки бюджет на такі подарунки, чия це була ініціатива, хто віддав розпорядження ОДА, де й за яких обставин купувалися подарунки… Зазирнути в податкове законодавство й поцікавитися, чи не оподатковуються подібні сувенірчики… Цікаве могло б вийти розслідування.

А потім, – можна не в офіційній атмосфері, а десь за кавою чи пивом, – пояснити співробітникам прес-служби ОДА всю кричущу неєвропейськість їхніх дій. Про яку їхні роботодавці в силу свого обмеженого світогляду та шахтно-бригадного виховання навіть не підозрюють, але на те й потрібні прес-секретарі, щоби вчасно відкривати начальству очі на подібні речі.

Це, звісно, план-максимум. А план-мінімум – наступного разу просто ґречно подякувати, а подарунок не взяти. Не обов’язково як принциповий журналіст, можна просто як чесна людина.