На Заході точаться дискусії навколо роботи папараці і стандартів фотографування публічних осіб (про розслідування скарг на британські газети та справу Х’ю Гранта – у матеріалі MediaSapiens «Хто налякає папараці»). Фотографи занепокоєні, адже це може призвести до того, що їм доведеться отримувати обов’язковий дозвіл в особи, перш ніж її сфотографувати. Крім того, підхід до розуміння громадського і негромадського місця став ще жорсткішим.

Чи є такі проблеми в Україні і чи стикаються українські фотографи з етичними дилемами? Думками з цього приводу та своїм досвідом поділилися фотографи та фоторедактори – Валерій Милосердов, Віктор Марущенко, Єфрем Лукацький, Костянтин Чернічкін та Микола Лазаренко. Про юридичний бік питання (який виявився дуже неоднозначним) розповів адвокат Дмитро Коломойцев.

MediSapiens поставив фотографам такі запитання:

1. Чи є в Україні папараці? Які в них умови роботи порівняно із західними?

2. Як визначаєте для себе межу між приватним життям і неприватним, чи були проблеми в роботі в цьому контексті?

Костянтин Чернічкін, фотокореспондент газети Kyiv Post:

1. Папараці в нас існують на своєму, українському рівні. Тому що ринок і гроші диктують рівень професії. Думаю, що навіть у Росії є хтось більш схожий на папараці. Якщо порівнювати наших відомих персон із західними зірками, то західні продаються по всьому світу, а українські – тільки в Україні. Тому жовта преса у США, наприклад, – це величезні гроші, а в нас – копійки, відповідно й професія папараці знецінена.

2. Для мене принциповий момент, чи є герой зйомки публічною людиною, чи ні. Якщо це звичайна людина і вона дуже проти, то я не фотографую. Якщо мова про громадське місце і публічну особу, я поводжуся сміливо, треба зняти – зніму. Скарги від публічних людей траплялися, але чогось серйозного не було. Коли я ще починав працювати в журналі «Експерт», а Юлія Тимошенко була прем’єр-міністром, були скарги від адміністрації Кабінету Міністрів, не подобалось, які фотографії ми опублікували. Але це все скаргами й завершувалося. Пам’ятаю, колись заборонили знімати політиків у їдальні, бо вони там пили спиртні напої з кавових чашок. Узагалі, думаю, що фотограф має зняти все, а що публікувати і що ні – це вже питання не до мене, це вибір редактора.

Микола Лазаренко, фоторедактор УНІАН:

1. Папараці, чи когось принаймні схожого на нього, в нас немає з двох причин. По-перше, немає чіткого законодавства. Тобто, якщо на Заході фотограф спіймав зірку в непристойній позі, зірка може судитися з виданням, але видання ніколи не здасть фотографа. Бо там є чіткі умови продажу фотографії виданню, фотографа захищено. А якщо в нас будуть знімки, які зачіпають інтереси відомої людини, то редактора змусять і він скаже, чий це знімок. По-друге, в нас немає ринку на знімки, ніхто не заплатить нормальних грошей. Можливо, хтось комусь дасть 100 доларів – то це буде добре, й це рідкісний випадок.

Також потрібно зважати, що в нас головні зірки – політики, і це насправді абсурдна ситуація. Бо в Європі політик – це найнятий на роботу державний службовець, людина працює, як і безліч людей, які працюють в офісах. У нас же державні службовці – це вже мільйонери, мільярдери, недоторканні особи, через це і підвищений інтерес. Людина стає політиком і водночас зіркою й тусовщиком. Навіть подивитися «Світське життя» – на рівні зірок шоу-бізнесу і спорту, чомусь і політики там постійно з’являються.

2. Якщо казати про політиків, тут, думаю, межа між приватним і публічним дуже тонка. Для мене все, що відбувається за парканом, на території будинку – це вже приватне. А якщо на вулиці, то вже вибачте – людина йде в політику і повинна усвідомлювати, що її чекає. Якщо, наприклад, на літній терасі кафе сидить подружжя, й один із них відомий політик… З одного боку, це приватне, а з іншого – людина публічна повинна бути готовою до того, що все одно вона приверне увагу і хтось сфотографує. Як фотограф, я би сфотографував, але, можливо, це вже називається втручанням у приватне життя.

Бувало, що політики були незадоволені, як їх зняли – до погроз не доходило, але прохання були. Головна проблема в тому, що вони не вміють поводитися перед камерами. Вони мають врешті-решт бути готовими до цього, хай уже не длубаються в носі й вусі.

Валерій Милосердов, фотограф:

1. Яке життя, такі й папараці. Має бути соціальне замовлення, його немає. Якщо у фотографа є ексклюзивний знімок, який може зацікавити світову громадськість, то краще йому звертатися у представництва світових агентств – Reuters, The Associated Press, там можна продати. В нас бюджет одного видання може становити стільки ж, скільки коштує цей знімок.

2. Я вважаю, що приватне життя починається там, де починається приватна власність. З порогу вашої квартири вже потрібен дозвіл. А коли людина перебуває на громадській території, тобто на вулиці чи в залі, дозволів не треба. Етично чи ні – межа дуже тонка, все залежить від завдань, які ставить видавець. У мене не було суттєвих проблем. Бувало, що хтось каже: я не так виглядаю, але якщо ти був на вулиці, чи на мітингу, чи у ВР – то що тут зробиш.

Наскільки я знаю, в Цивільному кодексі є пояснення: якщо людина перебуває на громадській території, то вже можна розповідати про цю людину – як вона поводиться і т. д., фотографувати. Але чи дотримуються в нас цих норм – це вже риторичне питання.

Єфрем Лукацький, фотограф The Associated Press:

1. Спершу треба розібратися, хто такі зірки. Зіркою була покійна принцеса Діана, є Мадонна – це персони, за фотографії яких видання готові заплатити великі гроші. А в нас зірки самі платять гроші, щоб їх друкували у виданнях. Хіба що брати Кличко в нас світові зірки. Якщо раптом в Україну приїде принц Чарльз, і я його сфотографую на вулиці, де він з дівчиною цілується – то за цю фотографію газета The Sun заплатила би значну суму. Українських персон не сприймаю як зірок. Я знімав світових зірок, наприклад, Елтона Джона – в різних ситуаціях, із його чоловіком і так далі. Але в ролі папараці себе не уявляю, тому що в першу чергу треба продати цю фотографію.

2. Якщо говоримо про політика – то це людина, котру громадяни найняли на роботу. І вони мають право знати, як вона поводиться. Якщо, припустімо, фото виявляє, що в політика якісь збочення чи щось таке, то громадяни мають про це знати. А вторгнення у приватне життя артиста – це вже інша справа.

Я знімав політиків і знаю, що деякі мої фотографії не подобалися Кучмі, але він ніколи мені про це не казав і тримався досить стримано. Або, наприклад, у мене є смішне фото – Плющ із Кравчуком цілуються, весь парламент сміявся, коли бачив ці фотографії.

Якщо я знімаю на вулиці і хтось до мене підходить і каже: ви знаєте, я би не хотів, щоб я був у кадрі, то немає питань. Коли я піднімаю камеру, то показую людині, що зараз я її зніму. Якщо вона не реагує на це, я фотографую. А якщо дала знак, що не треба – я не буду цього робити.

Віктор Марущенко, фотограф, засновник Школи фотографії в Києві:

1. Папараці, з юридичного боку, – це фотограф, який знімає з громадської території приватну територію. Показова була історія з Марлен Дитріх, вона не виходила останні 13 років на вулицю і не було жодного фото. А папараці орендував квартиру навпроти, знімав її звідти за тиждень до смерті, і ці фото стали відомі на весь світ.

За кордоном, звісно, ситуація не така, як у нас. Фотографи дуже обмежені. Якщо Бред Піт одружується, то дають право знімати лише одному виданню, а інші фотографи можуть знімати, припустімо, з вертольота цю подію, але спускатися можна тільки на 100 метрів, бо зі ста метрів починається вже приватна територія. До нас, я думаю, йде західний принцип, але з публічними особами в нас справді дуже погано.

2. У мене був випадок, коли я зняв свого приятеля священика. Зранку на Великдень він був п’яним і рахував гроші. Я запитав, чи можна його зняти – він був напідпитку, дозволив. Я працював тоді в газеті «День», ще подзвонив і спитав у нього, чи можна опублікувати – він дозволив. А коли вже надрукували, всі йому стали казати, що фотографія не вигідна для нього, і він на мене образився, хоча до суду не ходив.

В мене дуже багато приватних знімків, із тих часів, коли працював із Кучмою, Януковичем, я маю це в архіві, але розумію, що не можу цього надрукувати. Угоди я не підписував, і в принципі можу ці знімки використовувати, але зараз непрофесійно спекулювати на цих фотографіях.

Міфи про заборони

У цій темі чимало питань не мають однозначної відповіді. Це пов’язано і з багато в чому недолугим законодавством, і з фактичною відсутністю відповідної правозастосовної практики, і з відсутністю реальних ініціатив виправити ситуацію на краще.

По-перше, треба сказати, що законів, які би прямо обмежували право на створення фотографії, насправді, не так багато. Наприклад, правомірно може бути обмежено чи потребуватиме окремого дозволу фотографування на пленарних засіданнях Верховної Ради, в залах судових засідань, в ізоляторах тимчасового утримання, деяких інших місцях.

Поряд із цим існує надзвичайно багато міфів стосовно того, де не можна фотографувати. Наприклад, заборона фотографування об’єктів приватної власності, об’єктів державної або комунальної власності; заборона фотографування залізниць, вокзалів, аеродромів, літаків, кораблів, мостів тощо. В абсолютній більшості випадків наведені обмеження є, м’яко кажучи, сумнівними з правової точки зору.

За загальним правилом, у громадських місцях не може бути обмежень на створення фотографії. Визначення, що ж таке громадське місце, можна, до речі, знайти у ЗУ «Про заходи щодо попередження та зменшення вживання тютюнових виробів і їх шкідливого впливу на здоров'я населення». А саме – це частина (частини) будь-якої будівлі, споруди, яка доступна або відкрита для населення вільно, чи за запрошенням, або за плату, постійно, періодично або час від часу, в тому числі під’їзди, а також підземні переходи, стадіони. Обмеження будуть правомірними лише в тих випадках, коли діяння фотографа зазіхають на охоронювані законом блага, права інших людей, порушують громадський порядок чи негативно впливають на об’єкт фотографування.

Згода особи: реальна чи уявна

За правилом, встановленим у ч. 1 ст. 307 ЦК України, фізичну особу може бути знято на фотоплівку лише за її згодою (фотоплівку за допомогою аналогії права можемо розширити і до цифрового фото). Цікавим є питання, яким чином повинна досягатися така згода, в якій формі вона має бути виражена? На практиці отримати письмову згоду в особи, яка, наприклад, випадково потрапила в об’єктив камери (або при фотографуванні натовпу), є фактично неможливим.

Вбачається, що якщо особа своїм виглядом явно не заперечує проти того, що її знімають (дивиться в об’єктив, посміхається, має приязний вигляд обличчя, позує, тобто всім своїм виглядом виказує відсутність заперечень щодо її фотографування), можна вважати, її згоду отримано. В якості підтвердження надання особою згоди на фотографування можуть слугувати свідки.

Є випадки, коли згода особи на її знімання припускається, їх передбачено частиною 1 ст. 307 ЦК України. Зокрема, коли зйомки проводяться відкрито на вулиці, на зборах, конференціях, мітингах та інших заходах публічного характеру. Як видно, закон передбачає презумпцію згоди на фотознімання лише щодо однієї умови відносно місця знімання – вулиці.

Під «вулицею», в розумінні ч. 1 ст. 307 ЦК України, пропонується розуміти будь-які місця інфраструктури населеного пункту (місця загального громадського користування, вулиці, кафе, магазини, провулки, бульвари, площі, проспекти, майдани, подвір’я, пляжі, парки, музеї, виставки, громадський транспорт тощо), а також місця поза населеними пунктами, як під відкритим небом (поля, водойми, ліси), так і приміщення, доступ до котрих за звичайних обставин є необмеженим та безумовним у будь-який час для будь-якої особи.

Решта випадків, які презумуть згоду особи на її фотографування, стосуються виключно заходів, які повинні мати публічний характер. До таких заходів можна віднести збори, конференції, мітинги, концерти тощо. Але доступ до цих заходів має бути необмеженим для будь-якої особи, або ж фотограф наділений правом бути присутнім на такому заході.

Чи можна знімати таємно?

З одного боку, важливою умовою, необхідною для визнання наявності згоди особи за ч. 1 ст. 307 ЦК України, є відкритий спосіб ведення зйомки, який, як вбачаться, полягає в тому, що фотограф повинен діяти не вживаючи заходів для приховування процесу фотографування або фотокамери ані від особи, яку він фотографує, ані від третіх осіб, таким чином, щоб за розумних обставин фотографа, фотокамеру та процес фотографування можна було б побачити.

Але з іншого боку, частина 3 ст. 307 ЦК України містить бланкетну норму, яка передбачає можливість знімання фізичної особи, в тому числі таємне, без її згоди, яке може бути здійснено лише у випадках, встановлених законом. Зокрема, може йтися про норми таких законів: «Про оперативно-розшукову діяльність», «Про міліцію», «Про контррозвідувальну діяльність», «Про адміністративний нагляд за особами, звільненими з місць позбавлення волі», «Про мисливське господарство та полювання», «Про тваринний світ», «Про правові засади цивільного захисту» та інші.

Якщо проаналізувати, можна побачити, що наведені закони регламентують знімання фізичної особи без її згоди у зв’язку із перевагою суспільних та державних інтересів над інтересами особистості. Вбачається, що саме наведені та подібні за своїм значенням підстави дозволяють не отримувати згоди при фотографування людини. При цьому такі обставини повинні існувати до моменту прийняття рішення про проведення таємної фотозйомки.

І знову про приватність

Чинне законодавство також припускає право фізичної особи відкликати свою згоду, яку вона дала при фотозйомці. Фізична особа може вимагати припинення публічного показу своєї фотографій в тій частині, яка стосується її особистого життя.

Що ж таке «особисте життя» в розумінні цієї норми? Законодавець однозначної відповіді на це питання не дає.

Конституційний Суд України в своєму нещодавньому, проте вже славнозвісному рішенні від 20.01.2012 р. розтлумачив, що: «Інформацією про особисте та сімейне життя особи є будь-які відомості та/або дані про відносини немайнового та майнового характеру, обставини, події, стосунки тощо, пов’язані з особою та членами її сім’ї, за винятком передбаченої законами інформації, що стосується здійснення особою, яка займає посаду, пов’язану з виконанням функцій держави або органів місцевого самоврядування, посадових або службових повноважень». І, крім цього, суд, про всяк випадок, додав: «Така інформація про особу є конфіденційною».

Очевидно, що це виключно нематеріальне благо. Пропоную, поряд із цим, звернутися до думки визнаного вченого-цивіліста Р. Стефанчука, який визначає поняття приватності (privacy) – особисте немайнове право фізичної особи, що забезпечує життєдіяльність фізичної особи у сфері сімейних, побутових, інтимних та інших відносин, які вивільнені від виконання покладених на неї публічних функцій, а також надає можливість визначити межі та режим доступу до цієї приватності, дозволяти чи забороняти поширювати інформацію щодо неї. Особа самостійно вирішує, що входить у межі її приватності (особистого життя), та самостійно на власний розсуд визначає режим доступу до неї.

Якщо особа прийме рішення припинити публічний показ фото зі своїм зображенням, вона зобов’язана відшкодувати фотографу витрати, пов’язані з таким припиненням (наприклад, витрати, пов’язані з демонтажем виставки чи відеозапису, вилученням із обігу продукції з таким фото тощо). Цікаво, що ці норми опосередковано дозволяють зробити логічний висновок: коли особа надає згоду на її знімання, – одночасно з цим вона надає згоду й на подальший публічний показ такого свого зображення.

Фотографію може бути розповсюджено без дозволу фізичної особи, яка зображена на ній, якщо це викликано необхідністю захисту її інтересів або інтересів інших осіб (відповідно до ч. 3 ст. 308 ЦК України). А зважаючи на те, що зображення фізичної особи може тлумачитись як інформація з обмеженим доступом (конфіденційна інформація), яка, за визначенням, не може поширюватися без згоди особи, аналіз діяльності фотожурналістів (та й журналістів у цілому) на сьогоднішній день потребують негайного та належного правового регулювання.

В протилежному випадку вже найближчим часом можна прогнозувати невдоволення багатьох осіб, які потрапляють під об’єктив фотографа.