Звучить це так, хоча насправді йдеться лише про тисячу гривень, та й то не для всіх, а лише для тих, хто не отримав її від уряду Юлії Тимошенко. «Юліна тисяча», «Вітіна тисяча» або, як пролунало в «Альбертейнштейні» (ТВі, 13 березня), «Вітюліна тисяча»... Хто кого, як і коли за неї критикував? Хто виплачував цю тисячу «просто так», а хто – перед виборами? Хто завадив урядові Тимошенко виплатити цю тисячу всім, кому вона належала, – чи не тодішня опозиція, а нинішня влада? Чи може держава дозволити собі виплачувати ці тисячі? Чи є це популізм, а чи торжество справедливості? Чия тисяча є більшим популізмом, а чия – більшим торжеством справедливості? Чи має нинішня влада виплачувати тисячу, а чи мусить її індексувати? От про це й лише про це точаться на телеекранах усі розмови. Найцікавішим в усьому цьому є те, що, якщо брати політиків, аргументи сторін є такими самими, як і під час кампанії з виплачування «Юліної тисячі», – ніби роздруковані з того самого файлу. От тільки сторони помінялися ролями.

Критики роблять наголос на тому, що економічна ситуація не дозволяє виплатити цю тисячу, й її просто надрукують – а отже, вона миттєво знеціниться, як і взагалі всі гроші в Україні. У згаданому випуску «Альбертейнштейну» пригадали, як лише кілька місяців тому йшлося про урізання соціальних виплат, установлених для різних категорій громадян: у державі не було коштів, а тепер вони в чудодійний спосіб з’явилися. Олександр Пасхавер у студії «Шустер Live» (Перший національний) вів мову про те, що про заощадження в радянському «Ощадбанку» взагалі треба забути, бо держава не має змоги їх виплатити й не матиме ніколи. Мустафа Найєм («ТВі») запросив до студії 12 березня народних депутатів від Партії регіонів Дмитра Святаша та від «БЮТ – Батьківщини» Андрія Павловського. Одне слово, обговорення теми є надзвичайно широким.

Усі ці запитання, безумовно, цікаві й навіть дуже слушні. Тільки от чи становлять вони вичерпний перелік запитань, які мусили б зацікавити різноманітних інтерв’юерів та аналітиків? Ні, аж ніяк не становлять. Ба більше: чи відображають усі ці запитання суть проблеми? Ні, не відображають. Як це часто буває, один із основоположних аспектів проблеми залишається непоміченим, проходить повз увагу. І внаслідок того всі телевізійні дискусії дуже втрачають у переконливості. Чимало громадян почуваються ображеними: як це так, нам бодай крихітки наших кровних, зароблених грошей хочуть виплатити, а ці критики й того хочуть нас позбавити?!

Варто зауважити: далеко й далеко не всі, отримавши цю тисячу, тут само кинулися б голосувати на виборах за Партію регіонів. Натомість активна критика – така, якою вона є – опозицією самого наміру влади виплатити цю тисячу здатна позбавити її, опозицію, багатьох і багатьох голосів. Тим паче, що масштаби планованої операції з виплати тієї тисячі, як уже було зазначено, у виступах представників влади виглядають дуже перебільшеними. Логіка виборців повинна бути загальнозрозумілою: чимало громадян вважатимуть декларовану опозицією «турботу про народ» нещирою: мовляв, на абстрактному рівні всі майстри язиком молоти, а тільки-но дійшло до конкретики, так усі слова опозиції про зубожіння українців і розтанули.

Найраціональніші аргументи багатьма вже не сприймаються: наші політики давно вже привчили людей до того, що можуть підвести солідну теоретичну базу під що завгодно.

Згаданий аспект, що випав з обговорення, полягає от у чому. Насправді ті тисячі є не Юліними й не Вітіними, а нашими, громадян України. І головна проблема, яку вони актуалізують, полягає аж ніяк не в тому, хто з правителів більше «за народ», а у ставленні нашої держави до власних громадян.

1991 року Україна проголосила себе правонаступницею СРСР в усьому, що стосується її території та її громадян. А отже, перебрала на себе не лише права, а й зобов’язання СРСР. «Ощадбанк СРСР» був державним банком. А це означає, що після краху СРСР його зобов’язання перейшли до держав – правонаступників «союзу непорушного». У спадок від СРСР Україна отримала величезний внутрішній борг – і, проголошуючи себе правонаступницею, тим самим визнала його як борг.

Що там і як наступних років поділили або не поділили уряди пострадянських країн – це проблема їхня, цих урядів. Громадян вона не обходить і не має обходити. Визнавши себе правонаступницею СРСР, незалежна Україна тим самим узяла на себе, з-поміж усього іншого, й тягар виконання зобов’язань Радянського Союзу. Узяла беззастережно, не повівши мови про жодні «если бы да кабы».

То що означають дискусії про те, чи може держава виплатити заощадження радянських часів, чи мусить узагалі їх виплачувати й чи має таку змогу от саме зараз? А означають вони єдине: всі без винятку учасники цих дискусій цілком щиро вважають і намагаються переконати аудиторію, що держава є вищою за громадян. А громадяни, відповідно, нижчими за державу – так, пил під ногами. Що держава цілком може й має право пробачити собі заборгованість перед власними громадянами. Інакше кажучи, що вона цілком може й має право кинути своїх громадян, «розвести їх на бабло», мов лохів на базарі. У крайньому разі, виконання майнових зобов’язань перед власними громадянами учасники дискусій ставлять у залежність від політичної доцільності. І після того ті самі учасники дискусій набираються «делікатності» ремствувати на брак поваги громадян до держави й брак довіри до неї?

Річ у тім, що всі телевізійні розмови про «популізм» чи «відновлення справедливості» оминають називання речей своїми іменами й розглядають питання в будь-якій площині, тільки не в площині виконання державою її зобов’язань перед громадянами, не в площині внутрішнього боргу. Як і завжди, це є розмови з погляду політиків, а не з погляду суспільства й навіть не з погляду права. Виглядає так, ніби йдеться про монаршу милість, про «височайше» дарування громадянам об’їдків із монаршого столу, а вся полеміка крутиться довкола того, який із монархів кинув підданцям ті об’їдки ефектніше.

Ні, зовсім не йдеться про те, що ощадбанківські заощадження треба негайно виплатити всі й одразу. Хоча, з іншого боку, двадцять років незалежності – це досить-таки пристойний проміжок часу. Поставмо питання руба: чи визнала держава свої зобов’язання по вкладах в «Ощадбанк СРСР»? Чи визнала їх беззастережно й остаточно? Чи була в Україні публічна дискусія стосовно того, за яким курсом розраховувати цю заборгованість? Чи було публічно й аргументовано ухвалено рішення стосовно того курсу? Чи було ухвалено довгострокову програму, як погашати цю заборгованість – незалежно від того, що захочуть або не захочуть Юля, Вітя, Стьопа або Дуся? Одне слово, чи існує й чи існувала коли-небудь в Україні осмислена політика стосовно внутрішнього боргу, а чи й справді все залежало винятково від монаршої волі та монарших цьогомоментних інтересів? Чи вважає й чи бодай коли-небудь вважала наша держава власних громадян за рівних і рівноправних партнерів?

Оці дискусії довкола Юліної-Вітіної тисячі, зокрема й їхнє висвітлення у ЗМІ, створюють дуже небезпечний прецедент на майбутнє: виходить, що держава завжди може «кидати» власних громадян, виправдовуючи себе тим, що «ми проти популізму». А громадянам тільки й залишиться, що сподіватися на «доброго царя», який милостиво кине бодай якісь крихти. Жонглюючи словом «дефолт» (от би ще й спитати в усіх, хто його з розумним виглядом уживає: а що воно таке, той дефолт, що воно означає?), державні мужі абсолютно в робочому порядку відмовляються платити по державних зобов’язаннях і ні за який дефолт це не вважають, а, навпаки, підводять під це «солідну» теоретичну базу.

То, власне, чи справді в Україні приватна власність (а банківські вклади – то теж приватна власність!) є священною й недоторканною? А чи це стосується лише вузького прошарку «особливо наближених до держави» супергромадян?

От якби все це чітко лунало з телеекранів, подальші дискусії про те, чи можна, а чи не можна виплачувати ту тисячу тепер, приймалися б зовсім по-іншому. Зовсім по-іншому сприймалися б і слова політиків – як із одного, так і з іншого боку. Без цього аспекту, коли дискусії зводяться лише до з’ясування, хто з політиків правий, а хто винний, виглядає, що журналісти вкотре стали заручниками політиків. Вони розглядають проблему в дискурсі, нав’язаному політиками, і не намагаються запропонувати їм свого.