Інформаційний простір – це завжди система, яка складається з багатьох факторів, але базується все ж на трьох основних речах – ринок, або власники, споживачі, або аудиторія, журналісти, або виробники інформації.

В чому тут українські особливості?

На відміну від багатьох європейських країн, де власником видання є або колектив редакції, або ж зовнішній власник має суто бізнесовий інтерес і виявляє мінімум зацікавленості у впливі на редакційну політику видання, українські ЗМІ (як електронні, так і друковані) належать переважно до власності олігархів, або ж медіамагнатів. Цей факт є не останньою, а, на думку багатьох опитаних ІМІ журналістів, першою причиною того, що журналісти змушені порушувати знані в усьому цивілізованому світі преси норми.

Так, колишній головний редактор «Львівської газети» Андрій Павлишин окреслив цю «необхідність» більш ніж конкретно: «Основна причина, скажімо прямо, продажності журналістів – відсутність альтернатив (майже всі ЗМІ, де платять зарплату, контрольовані олігархами, зацікавленими в повторенні путіністської моделі розчавлення та підпорядкування собі всього інформаційного потоку».

Подібним чином розмірковує Жанна Безп’ятчук (журнал «Український тиждень»), котра бачить причини порушення журналістських стандартів у «нетранспарентній політичній заангажованості медіапроектів укупі з олігархізацією, коли одноосібні власники визначають пріоритети, внаслідок чого журналістські стандарти як такі не є першочерговими в процесі реалізації медіапроекту».

Відсутність справжнього медіаринку породжує вузьке поле для маневрування, і цей ринок перетасовує журналістів немов колоду карт. «Немає альтернативи працевлаштування в професії і немає досвіду існування в інших умовах», – констатує Жанна Безп’ятчук. Переходячи від одного олігархічного ЗМІ до іншого, вони переносять із собою й набуті там навички підпорядкування керівництву, як те ж уміння заробляти на джинсі.

У цій ситуації не останню роль відіграє суспільство, яке лишається апатичним і продовжує купувати видання, яким відверто не вірить, вони часто відверто заангажовані політично та захаращені джинсою.

Як зазначає кримський журналіст Володимир Притула, суспільство не вимагає чинити інакше, виставляє відповідний суспільний запит на такого роду видання. На думку медіаоглядача Отара Довженка, оскільки нашому народові притаманний нині високий рівень толерантності до обману і крутійства, то журналісти поводяться відповідно. «Якби обманювати вважалось гріхом, а не стерпним грішком, журналісти і ЗМІ втрачали б обличчя, аудиторію і гроші через джинсу, а так – їх тільки виправдовують і хвалять за прагматизм», – каже Довженко. На жаль, дуже часто журналісти самі не розуміють, що впливають на суспільство не найкращим чином, формуючи в нього саме такий запит, а відповідно даючи аргументи щодо хибних уявлень про «нашого читача» чи «рейтингу».

До залякування журналістів та боротьби з їхнім намаганням бути чесними перед собою та суспільством удаються також посередники поміж власником та редакцією, – топ-менеджери. Формуючи лінію видання відповідно до обстоювань інтересів власника, чимало керівників ЗМІ самі починають вірити в те, що нав’язують нижчій ланці. Редакційна політика видання чи телеканалу, або те, що називають «редакційною політикою» в умовах її віртуального існування, заганяє журналіста в рамки самоцензури, змушує його ставити своє прізвище під далекими від повсюдних стандартів матеріалами тощо. «Журналісту важко бути моральнішим за всіх у цій країні, – думка одного з представників старшого покоління журналістського середовища Києва Ігоря Кручика. – Причина – в порушенні стандартів тими, хто над журналістами: від редакторів до президента країни»...

Проте рівень моралі загалом у суспільстві не знімає відповідальності із самих журналістів, які часто погано знають, чим є оці власне «журналістські стандарти» і навіщо вони потрібні.

Андрій Кокотюха, журналіст і письменник, із цього приводу каже, що уявлення про журналістські стандарти в Україні досить розмиті. «Наші схід та захід – це як південь та північ Америки до Громадянської війни 1861–1863 років, – вважає Андрій. – Попри те, що кожен журналіст – сформована особистість, ми не знаємо, яка ідея може об’єднати всю країну і заради якої варто цих стандартів дотримуватися».

Чи недотримання стандартів є виявом непрофесійності? Більшість опитаних ІМІ колег висловилися дуже гостро. Так, журналіст-міжнародник із багатолітнім стажем Аркадій Сидорук визнав, що панує «вкрай низький моральний рівень переважної більшості журналістів в Україні, що відповідає повній деградації суспільства, його безпринципності й продажності навіть порівняно з радянським періодом». «Торгують не авторитетом, знаннями й непідкупністю, а просто бл..дують за копійки при першій же ж нагоді», – оцінює ситуацію Андрій Павлишин зі Львова.

Якщо більшість працює за правилами якоїсь латиноамериканської країни, чому я, – запитує себе журналіст, маю чинити інакше? Громадський активіст та журналіст Микола Малуха зазначає, що наші журналісти не мають «страху перед осудом колегами. Тобто, бути спійманим на джинсі для видання та журналіста вже не є такою ж великою загрозою для кар’єри (журналіст) та довіри аудиторії (видання)».

Подібно розмірковує головний редактор релігійного журналу «Наш собор» Тетяна Шпайхер: «Журналісти не дбають за своє ім’я, пишуть багато матеріалів на замовлення; для того, щоб знайти роботу, треба “добре” писати, а не мати добру репутацію серед читачів».

Звідки береться така байдужість журналіста до результату своєї праці? З одного боку, тут матеріальний чинник. «Журналісти достатньо бідні і незалежні від суспільної думки, щоб відмовитися брати ці гроші», – каже Володимир Притула.

З іншого боку, багатьох початківців цілеспрямовано ламає система – руками якщо не головного редактора чи редактора відділу, то працедавця, який особливо галасливих «правдолюбів» тупо звільняє з роботи. «Коли в журналістиці маємо справу з відкритими порушеннями (тиск і залякування), – каже тележурналістка із Запоріжжя Ольга Вакало, – то це несе за собою відсутність можливості зробити вибір на користь честі та недостатню усвідомленість цінності й вартості репутації в нашій професії».

Об’єктивним фактором у формуванні такої ситуації є брак чинника контролю. Оксана Романюк із «Репортерів без кордонів» називає цілу низку стримувальних факторів, поява яких змінила би підходи до виконання стандартів:

- відсутність потужної та впливової журналістської організації, що здійснювала б саморегуляцію або хоча б більш-менш ефективно стежила за дотриманням журналістської етики;

- відсутність авторитетної думки в цій сфері, на яку можна було б орієнтуватись і яка могла б мотивувати журналістів дотримуватися стандартів;

- немає (наразі) ні батога, ні пряника, який би мотивував журналістів рухатися в правильний бік, ні умов для цього руху.

І створення цих умов, вочевидь, справа самих журналістів...