Майстер-клас від Наталії Лигачової був завершальним у рамках ювілейної десятої Літньої школи журналістики газети «День». Зустріч пройшла у формі розмови на теми, які найбільше цікавили молодих журналістів. У першу чергу, це були не суто практичні аспекти професії, а питання ціннісного характеру: позиція та роль журналіста в сучасних соціальних і політичних процесах, вплив ЗМІ на дії влади, проблеми інформаційного простору в Україні та світі.

Наталія Лигачова окреслила головні етапи розвитку медіа в Україні, починаючи від часів перебудови кінця 80-х і завершуючи сучасним періодом, який є одним із найбільш суперечливих. «Українські медіа підійшли до того моменту, коли ілюзій уже не залишається: ми вже пройшли і жорсткий державний контроль, і хаос джинси 2006–2009 років (коли процвітала корупція – тоді хто платив, той і потрапляв у ЗМІ). Нині медіа хоч і стають для їх власників у тому числі і бізнесом, однак незалежності та свободи стає все менше», – сказала шеф-редактор «Телекритики», зазначивши, що бізнесова самодостатність не дає можливості бути цілком незалежним – це пов’язано зі зрощенням інтересів підприємництва та влади, залежністю від рекламодавців.

Причому ці процеси характерні для всього світу. Навіть суспільні мовники, хоч і є найбільш вдалою формою організації ЗМІ з точки зору інтересів громадянського суспільства, все одно мають рахуватися з інтересами держателів влади – зокрема і через систему фінансування, яка в будь-якому випадку, навіть найоптимальнішому, залежить, хоч і не в «ручному режимі», як в Україні, від парламентів, урядів тощо.

Який вихід із такого становища? Власне, його пропонує надшвидкий розвиток медіа та технологій. Інтернет сьогодні – це своєрідний антагоніст до концентрації традиційних ЗМІ і зрощення їх інтересів із бізнесом і політикою. Це пов’язано, по-перше, з тим, що завдяки веб-мережі будь-який користувач може створювати і транслювати повідомлення – явище так званої громадянської журналістики. По-друге, інтернет дозволяє миттєво поширювати інформацію, яку хтось бажає приховати, в тому числі державні чиновники. Звісно, один із найяскравіших прикладів останніх років – це Wikileaks.

Фактично, інтернет відіграє все більшу роль у самоорганізації громадянського суспільства, що протистоїть владі великого капіталу. Однак в українських реаліях усе відбувається за іншим сценарієм. Вітчизняні журналісти, як і їхні закордонні колеги, теж займаються розслідуваннями і викривають скандальні факти корупції та зловживань влади. Але їхні матеріали не мають тієї сили, як, наприклад, у Німеччині, де президент подав у відставку через публікації у ЗМІ. В Україні ж нічого подібного не трапляється. «Чому немає реакції? Бо в нас слабке громадянське суспільство, воно не настільки організоване, щоб чинити тиск на чиновників, тож для них та політиків репутація не має особливого значення. У нашій країні майже відсутня політична та бізнес-еліта, для якої репутація багато важить з точки зору не лише сьогоднішніх інтересів, а й майбутнього їхнього роду, того, чим саме вони увійдуть в історію... Така ситуація суттєво впливає на ЗМІ. Можна сказати, що при владі нині люди, які вийшли з низів суспільства, і їхні моральні принципи на низькому рівні», – вважає Наталія Лигачова. Поширенню низьких моральних засад у масштабі всього суспільства сприяли й самі ЗМІ. Адже це й за їхньої допомоги у 90-ті роки, тобто в період «дикого накопичення капіталу», серед молоді набули популярності, й навіть романтичного сприйняття, «професії» не лише рекетирів, а й узагалі тих, хто може спритно робити гроші, не переймаючись чистотою методів. Тобто, в тому, що заповідь «не вкради» перестала бути для значної частини людей значущою, а особливо в тому, що й ставлення до тих, хто краде, стало в суспільстві дуже поблажливим та навіть із відтінком заздрощів, відіграли велику роль і медіа, особливо телебачення.

Нині журналістам потрібно шукати механізми, які допоможуть протистояти такому стану речей. Проте значною проблемою є те, що в журналістському середовищі немає єдності, а через це – впливовості. Є окремі досить ефективні рухи, такі як «Стоп цензурі», однак їхньої діяльності недостатньо. Без єднання в середовищі журналістів не буде розуміння того, як зробити так, щоб чиновники справді реагували (а не лише вдавали, що реагують) на публікації ЗМІ.

«Наша журналістика проходить точно такий етап розчарування у впливовості та ефективності інструментів своєї професії, як і суспільство, яке теж розчароване у власних можливостях впливати на процеси в країні», –  вважає Наталія Лигачова.

Відчуваючи відсутність дієвості своєї роботи, дехто з журналістів іде в політику. Хотілося б вірити, що вони, перш за все, роблять це задля того, щоб досягти більшого з точки зору не особистого успіху, а впливу на суспільні процеси. Коментуючи  останні випадки, коли такі  медійники як Микола Княжицький, Костянтин Усов, також обрали цей шлях,  пані Лигачова відзначила, що схвалює рішення Усова звільнитися з TBi і сподівається, що так само вчинить Микола Княжицький у зв’язку з його рішенням  йти в списку «Батьківщини». На думку Наталії Лигачової,  йому, як директору телеканалу,що має неприховану політичну позицію, це просто необхідно зробити: і з етичної точки зору, і для того, щоб не підводити канал.

Частина журналістів іде в такі рухи, як «Чесно», «Опора» – організації громадянського суспільства, які займаються контролем над політиками й водночас потужно розвиваються в інтернеті. Такі рухи справді менше залежать від власників, інтересів редакторів, аніж традиційні ЗМІ, мають більш прозоре керівництво і завдання не лише комерційного характеру, це щось на межі журналістики й громадської роботи.

Як вважає Наталія Лигачова, подібна громадська діяльність – цілком правильне рішення. «Телекритика» під час подій 2002–2004 років теж виконувала подвійну функцію: з одного боку, інформувала, а з іншого – була активним організатором журналістських рухів, спротивів тощо. На думку шеф-редактора ТК, саме в таких проектах, досить локальних, що не потребують великого фінансування і в яких будуть поєднуватися суто медійні завдання та громадська активність у різних сферах, можливо, й буде народжуватися якась нова якість журналістики, як української, так і світової.

«Українська журналістика не є національною збірною»

Чи має в журналіста бути своя громадянська позиція і чи має він право подавати її у матеріалах – ще одне питання, що цікавило студентів літньої школи. Як зазначила Наталія Лигачова, тут потрібно чітко розмежовувати журналістику інформаційну та авторську. Інформаційну справді потрібно робити з «холодним носом», дотримуючись всієї абетки стандартів: відокремлення фактів і коментарів, двох точок зору тощо. Там власної позиції не має бути – цього, принаймні, треба прагнути.

Інша річ – авторська, аналітична і публіцистична журналістика. Значення її все більше зростає саме завдяки розвитку інтернету, бо новина вже не є чимось унікальним. Тому набирає обертів журналістика смислів, поглядів. А справжнього журналіста-публіциста не може бути без громадянської позиції та без відстоювання цієї позиції – однак не шляхом маніпулятивного нав’язування, а шляхом аргументації. Головне ж, «авторитетний журналіст повинен мати не лише громадянську позицію, але й моральний стрижень, сформовану систему цінностей та принципів», – зауважила пані Лигачова.

Власне, закладання системи принципів – це одне із завдань Літньої школи журналістики. Як зазначила Лариса Івшина, головний редактор газети «День», саме це є найбільшою проблемою вітчизняних ЗМІ: «Українська журналістика не є національною збірною». За словами пані Івшиної, у нашому медіапросторі не вистачає світоглядної журналістики, журналістів вчать ремесла, однак у них не закладено національну свідомість, «вони не знають, у якій країні живуть». Відповідно, це відбивається в їхніх текстах та впливає на суспільство, адже, як каже Лариса Івшина, «журналістика відповідальна за спотворення системи координат».

Формування професійного журналіста неможливе без міцного бекґраунду, який значною мірою залежить від його самоосвіти. Журналісти дуже мало читають – це ще одна проблема, якої торкнулися учасники зустрічі. За словами Лариси Івшиної, сучасні медійники часто взагалі бояться розумних книжок, якщо ті надто товсті для них, а «потім виходять неуки у великі ефіри, і вони тільки помножують хаос у головах».

Із цим погодилась і Наталія Лигачова, зауваживши, що в наданні певної «книжкової бази» можуть допомогти факультети журналістики, не зважаючи на часті нарікання на них: «Більшість студентів-журналістів незадоволені через те, що їх мало навчали професії і ремеслу. Але насправді це не так страшно. Ремеслу завжди можна навчитися, якщо ти потрапляєш у нормальну редакцію або ж магістратуру. У виші хай дадуть базову освіту – це література, мова, філософія, психологія... Бо, коли ти вже починаєш будувати кар’єру, не так багато часу лишається для читання».

Отже, незважаючи на довгий перелік проблем у сучасному медіапросторі, молодих журналістів такий стан речей не лякає. Принаймні деяких із них. Зокрема, учасниця літньої школи Анна Свентах, студентка Львівського національного університету, вважає: «Журналістика має давати людям надію на краще. Я думаю, ми маємо працювати та  змінювати життя на краще. У цьому, як би це пафосно не звучало, місія молодих журналістів: вони, входячи в редакцію, повинні намагатися змінювати структуру, а не підлаштовуватися. Ми маємо висувати свіжі ідеї і змінювати стандарти суспільства, не орієнтуватися на такого читача, якому, мовляв, потрібен спрощений матеріал, а підтягувати його до вищого рівня – бо це якраз читач повинен орієнтуватися на нас».

Літня школа журналістики «Дня» тривала 5 тижнів, з 25 червня по 1 серпня. Цього літа в ній взяли участь 24 учасники, котрі пройшли попередній відбір, представники різних регіонів України: традиційно – Львова, Острога та Києва, вперше – Криму, а також – Волині, Херсонської, Сумської, Черкаської, Полтавської і Рівненської областей. 

Програма Літньої школи передбачає роботу у режимі щоденної газети та виконання редакційних завдань, майстер-класи журналістів та знакових фігур інформаційного простору, а також традиційний маршрут № 1 – екскурсійну подорож важливими з історичної точки зору місцями країни.