Розпочинаємо серію публікацій, до якої входитимуть переклади документів та стандартів корпорацій суспільного мовлення світу, а також рекомендацій у галузі свободи слова та журналістської діяльності від провідних європейських і американських експертів.  

Чому нам потрібне суспільне мовлення?

Нещодавно я вивчив нову фразу для того, щоб описати світ, в якому ми зараз живемо – «Постійно увімкнений». Світ нескінченного різноманіття відео, аудіо та текстів, які з’явлюється на супутниковому, кабельному телебаченні, на великих екранах, ноутбуках, мобільних телефонах та спинках сидінь в літаках.

Покоління «постійно увімкнених» людей сьогодні живе в кожній частині Європи. І дехто вважає, що у його реальності, яка, в свою чергу, характеризується наявністю великої кількості дешевого контенту, існування суспільного мовлення, фінансованого за рахунок податків, є непотрібним та навіть марнотратним. Цей аргумент звучить спокусливо правильно. Але для мене очевидно, що він хибний.

Лише подивіться на Сполучені Штати, де жорсткі правила, які змушували мовників бути справедливими та неупередженими, вже багато років тому були зняті. Зараз полемічні та дискусійні програми там стали нормою, а колись монополістичне державне телебачення функціонує в тіні нових ЗМІ сумнівної якості.

А тепер розглянемо один з документів Ради Європи під назвою «Суспільні медіа», який був затверджений багатьма міністрами. В ньому зокрема прописано: «Суспільні медіа повинні мати редакційну незалежність, інституційну автономію, підтримувати баланс думок в інформаційному просторі та слугувати протидією маніпуляціям з боку влади в умовах значної концентрації ЗМІ». Там також зазначається, що суспільне мовлення є фундаментальним чинником для створення демократичного суспільства. Благородна місія, чи не так?

Але якою є реальність суспільних медіа насправді? Я дам вам підстави запевнитися в тому, що суспільне мовлення дійсно має надзвичайно важливе значення. Проте лише у тому випадку, коли воно є справжнім – з усіма характеристиками, що, як правило, приписуються йому на папері.

Тож для початку давайте подивимося, чим стало суспільне мовлення у більшій частині Південної Європи та інших країнах.

Наприклад, в Туреччині суспільні мовники, власне, як і інші медіа, ставши жертвами деспотичних законів та політичного тиску, зробили самоцензуру звичайним явищем. Працівники радіо скаржаться на те, що навіть не мають змоги сформувати профспілку аби захистити свої інтереси, права та гарантії своєї роботи.

Коли десятки журналістів потрапляють у в’язницю через свою професійну діяльність, а сотні інших переслідуються, хто захоче самостійно викривати корупціонерів та повідомляти суспільству те, що воно має право знати?

Останні декілька років Європейський Союз зробив багато попереджень щодо погіршення ситуації в цьому регіоні. Проте ці дії були малоефективними.

В одній з публікацій Інституту Відкритого Суспільства (Open Society Institute) «Телебачення в Європі: більше каналів, менше незалежності» йдеться про «реполітизацію» ЗМІ в країнах, що у свій час відмовилися від комунізму. Цю ситуацію підтверджує багато журналістів. Деякі з них коментують її як: «злиття політичної та медійної влади», що, на їхню думку, створює чудові умови для процвітання кумівства та політичного втручання. Відповідно, таке втручання передбачає політичне маніпулювання телебаченням та радіо з обов’язковим придушенням будь-якого виявлення критики в бік влади.     

Наприклад, Президент Європейського Парламенту,  Єжи Бузек, який доповідав нам раніше, повинен знати, що суспільне мовлення в його країні, Польщі, глибоко зіпсоване необґрунтованими вимогами політичних партій до журналістів. Останні, начебто, повинні бути позитивно до перших налаштовані та ставитися до них лояльно. І такий стан речей залишається навіть після того, як різко розкритикована партія «Право і справедливість» втратила свій вплив. Проте в інтересах демократичного суспільства Польщі він повинен змінюватися.

У світлі таких подій журналісти та редактори в країнах зі схожими умовами в інформаційному серевищі повинні отримувати політичну допомогу. Але не в якості накладення табу на певні теми або поблажливих обіцянок з боку національної влади, а у вигляді підтримки від Європейського Союзу та інших інституцій, яка могла б посприяти тому, на що у медійників не вистачає ресурсів.

Щоправда Європейський Союз, Рада Європи та ОБСЄ, так само, як і уряди деяких країн, вже багато зробили для покращення правової бази функціонування суспільного мовлення та здійснювали інформаційну підтримку і підготовку кадрів протягом тривалого часу.

Ці дії є дуже важливими. Але ризик у тому, що, коли сама Рада Європи терпить поразку перед нечесними урядами у боротьбі за право журналіста на вільне розслідування, інколи може здатися, ніби вона знаходиться саме на боці урядів. Тому їй потрібно усіма силами доводити, що вільні журналісти – це рішення, а не проблема.

Європейський Союз повинен привести до ладу ситуацію із суспільним мовленням у своїх країнах. Я можу це стверджувати, адже нещодавно мене було запрошено Парламентською Асамблеєю Ради Європи для аналізу цієї ситуації. І я виявив багато випадків порушення відповідного законодавства та навіть декілька нападів на журналістів у 47-ми країнах-членах ЄС у період між 2007 та 2009 роками. Варто зазначити, що серед цих випадків було і 20 вбивств журналістів.

Глибоко розчарована цим Рада Європи запропонувала конкретні заходи з моніторингу та профілактики таких зловживань, щоб відхилити несправедливі закони, припинити самовільні арешти та переслідування, забезпечити правильне функціонування контрольних установ.

Але на практиці ці рекомендації були заблоковані національними урядами. Ганебним фактом є те, що спостерігаючи за знищенням свободи слова конкретними особами, європейські уряди ще й досі не притягнули їх до відповідальності. Вони просто порушують ті положення, які зобов’язувалися виконувати.

Ще однією негативною обставиною є те, що деякі країни відмовляються змінювати своє недосконале законодавство згідно рекомендаціям Ради Європи. Здебільшого, через нього журналісти страждають найбільше. І, відповідно, через цю проблему деякі країни-члени можуть бути звинувачені у неспроможності відстоювати незалежність суспільного мовлення.

Нещодавно був публічно засуджений монополістичний контроль над ЗМІ в Італії, однак, не беручи до уваги інформаційного резонансу в суспільстві, нічого конкретного урядом зроблено не було. Інший уряд, словенський, звинувачували у переслідуванні понад 400 журналістів в той час, як країна головувала в ЄС у 2008 році.

Більше того, було зареєстровано багато порушень навіть після офіційного попередження з приводу недотримання основних засад захисту інтересів ЗМІ урядами країн, яке зробив Європейський комісар.

З метою протистояння цьому, Європейський Союз розробив «Хартію основних прав», яка полягає в захисті свободи слова та самовираження від втручання держави. І на сьогодні орієнтація країн-членів саме на цей документ є важливим випробуванням на їхню довіру до ЄС.

Влада, звичайно, скільки завгодно може захищати себе від звинувачень. Але страх та аргументи журналістів вражають більше, ніж виправдання будь-якого з цих урядів.

Тому дуже позитивним зрушенням є те, що віднині спеціальна комісія Європейського Союзу контролюватиме цей процес уважніше та вимагатиме від країн-членів та тих держав, що прагнуть опинитися в його складі, більшої прозорості в питаннях свободи ЗМІ.

Суспільне мовлення і досі залишається моделлю майбутнього.

І воно дійсно має майбутнє. По-перше, суспільне мовлення є золотим стандартом журналістики та живої демократії. По-друге, СМ користується значним рівнем довіри серед громадян у Великобританії, Німеччині, країнах Скандинавії. І те, як діє ВВС та Channel Four, свідчить про їхню неупередженість у висвітленні політичних питань. Вони є прикладом того, як повинні працювати суспільні мовники в умовах «постійно увімкненого» суспільства.

Але я переконаний, що суспільне мовлення може існувати і в більш інформаційно-проблемних частинах Європи. Щоправда, цим повинна сумлінно займатися і влада, а не тільки журналісти, яким доводиться відстоювати свої стандарти та незалежність в суворих умовах. На мою думку, лише спільний тиск інших європейських держав може примусити її виконувати свої зобов’язання.

Для Європейського Союзу настав час показати, що все, до чого він закликав у галузі суспільного мовлення та свободи журналістики, – не лише слова. Настав час діяти.    

Доповідь на конференції «Свобода слова та ЗМІ в регіоні Західних Балкан і Туреччини», Брюссель, 6 травня 2011 року

Переклад: Фронощук Марія