Цією публікацією ми завершуємо серію опитувань про суспільну роль ЗМІ в роки незалежності. Ви мали змогу ознайомитися з думками журналістів, письменників та експертів.

Розлогу відповідь на наші запитання директора фонду «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва Ірини Бекешкіної ми публікуємо без скорочень.

1. Як, на вашу думку, змінювалася суспільна роль медіа в Україні протягом років незалежності?

Загалом можна сказати, що одним із могильників Радянського Союзу були ЗМІ. За радянських часів діяла жорстока цензура, був так званий літ, по суті – відділ цензури, без якого ніщо не могло вийти у світ (телепередачі й радіопередачі, включаючи інтерв’ю, звісно, теж цензурувалися). Пам’ятаю, як ми, кілька студентів філософського факультету, випустили літературний альманах у кількості аж 4 примірників (скільки брала друкована машинка), де не було взагалі ніякої політики – вірші, оповідання, малюнки… І як нас тягали у 1-й відділ (КДБ в університеті), допитуючись, хто це нас напоумив і організував. Втім, на тому воно й закінчилося.

Намагаючись виховати «нову радянську людину», реальних людей тримали в ідеологічно замурованому приміщенні. Радянський лад, як вогню, боявся конкуренції, і недарма. Коли Горбачов трохи відчинив вікно, в цю шпарину увірвався справжній шквал нових думок, ідей, концепцій, тлумачень історії тощо, які з захватом продукували зголоднілі за свободою журналісти. Програма «Взгляд» із Листьєвим – на телебаченні. Але головне – це, звісно, газети («Литературная газета», «Комсомолка» та ін.) й товсті журнали, де друкувалося все, що витягли із заборонених спецфондів, а також блискуча публіцистика, яка обговорювалася вже не лише на кухнях, а й на партійних зборах. Люди записувалися в черги на читання (бо ані передплатити ці журнали, ані купити в кіосках було неможливо). Коли згадую той час – то враження, що наприкінці 80-х люди в офісах узагалі не працювали, а читали, читали, читали.

Тож Радянський Союз, коли він уже рухнув, народ не захищав, бо він помер у їхній свідомості вже раніше, втративши свою легітимність і право на існування перш за все під впливом ЗМІ.

Далі, здавалося б, перед ЗМІ відкриваються чудові перспективи – свобода, демократія, ринок – усе те, за що боролися, досягнуто! Але парадоксальним чином, для ЗМІ ця перемога стала пірровою.

Проте економічний колапс початку 1990-х поставив засоби масової інформації перед незнаними досі викликами. По-перше, ЗМІ не звикли жити в умовах ринкової економіки, коли їхня «продукція» є товаром, на який треба знайти покупця. За радянських часів ЗМІ отримували від держави кошти й витратні матеріали, не турбуючись щодо прибутковості своєї діяльності. Тепер ЗМІ мусили перетворюватися на реальний бізнес, де діють об’єктивні економічні закони. І, як і більшість державних заводів і фабрик, ЗМІ виявилися до цього не готовими. З іншого боку, ймовірний «споживач» ЗМІ – пересічний громадянин України – тоді ж, на початку 90-х, опинився на межі просто фізичного виживання і не міг платити на «товар», який виробляють ЗМІ, належну ціну. До того ж, шалена інфляція, коли гроші знецінювалися буквально щодня, в принципі унеможливлювала, скажімо, передплату газет та журналів. Рекламний ринок був ще дуже заслабким для того, щоб забезпечувати повноцінне функціонування ЗМІ, особливо нових приватних телеканалів. Відсутність платоспроможного ринку для ЗМІ в повний зріст поставило проблему самого існування засобів масової інформації.

Фінансове забезпечення ЗМІ взяли на себе успішні бізнесмени та олігархи, які утримували ЗМІ не заради прибутку, а як складову економічно-політичного «холдингу», для здійснення свого впливу в суспільстві. Мати «свій» засіб масової інформації для кожного серйозного олігарха стало такою ж необхідністю, як мати «свою» партію. Понад те, кожен олігарх намагався підпорядкувати собі в єдиному «холдингу» економічні галузі, фінансові потоки, владні інституції та інформаційний простір. Мас-медіа, які входили до такого олігархічного «холдингу», ставали лише підрозділом, що виконує колишні радянські функції «колективного агітатора і пропагандиста», доповнені новими – боротьбою з іншими олігархами та їхнім «холдингом».

Оскільки засоби масової інформації перебували на утриманні або державних органів управління або фінансово-політичних груп, їхньою головною функцією стало не так об’єктивне інформування суспільства і, тим паче, організація громадського дискурсу навколо суспільно значущих проблем, як бути знаряддям у міжклановій боротьбі. Свободу ЗМІ заступив «плюралізм» – ангажованість практично всіх видань і каналів, кожний із яких пропагував позиції своїх «спонсорів», які, проте, боролися між собою, забезпечуючи тим самим існування в загальній панорамі ЗМІ різноманітності позицій і точок зору.

Водночас певні проблеми, надзвичайно важливі для суспільства, залишалися табу в системі такого ґатунку «плюралізму», насамперед – питання приватизації державної власності. Все, що було створено у країні працею багатьох поколінь, перейшло в руки приватних осіб тихо і абсолютно не прозоро для суспільства. Другою табуйованою темою, особливо в електронних ЗМІ, була критика найвищих посадових осіб держави.

Достатньо точно підсумував ситуацію, що склалася у ЗМІ станом на другу половину 1990-х років, Олександр Чекмишев: «Довгі роки будучи "колективним пропагандистом, агітатором та ще й організатором", ненадовго ковтнувши ковток романтичної свободи кінця 80-х – початку 90-х років та самоусвідомлення себе в ролі "четвертої влади", "сторожового пса демократії" та "громадського контролера", українська журналістика не витримала спокуси отримати замість постійної нестабільності й економічних негараздів економічний і політичний "дах", платою за який – обслуговування потреб тієї чи іншої фінансово-політичної групи», туди ж прямувала й функція «четвертої влади» як одного з найважливіших та найбільш дієвих гарантів демократичного поступу українського суспільства.

Отже, в період колапсу та кризи в економіці ЗМІ змогли вижити і розвиватися у специфічній формі як складова олігархічних фінансово-економічних холдингів. Звісно, і в такій формі медіа виконували свої інформаційні й комунікаційні функції, проте значною мірою опосередковані необхідністю політичного обслуговування інтересів власників чи інвесторів. Підводячи підсумок щодо ситуації у ЗМІ на межі ХХІ століття, Валерій Іванов писав: «Все більш відкритою стає політична ангажованість окремих ЗМІ. Війна компроматів, маніпулювання громадською думкою, прихована реклама витісняють з екранів об’єктивну інформацію, підмінюють свободу слова, переконань, гласність».

Слід зазначити, що інформаційний простір України все ж таки не був настільки безнадійно одноманітним. Виникали й опозиційні ЗМІ, засновані опозиційними політичними силами, а також приватні видання, які фінансово підтримувалися економічними силами, що опинилися поза межами владно-економічно-інформаційних холдингів і прагнули зміни владної еліти. Це були переважно газети (перша незалежна київська газета «Киевские ведомости», газета «День», «Зеркало недели» та ін.), оскільки система державного ліцензування ефірних частот не давала можливості започаткування незалежних від влади радіо- чи телеканалів. Ці медіа теж аж ніяк не відповідали вимогам об’єктивності та неупередженості, вони й створювалися не задля об’єктивного інформування, а теж як «колективний агітатор і пропагандист», як критик влади й мобілізатор своїх прихильників. Звісно, певною мірою ця позиція була виправдана, бо тим самим ці ЗМІ заповнювали відсутній у медіа опозиційний полюс. Проте таке існування медіа у протилежностях pro і contra виховувало відповідний тип «споживача» медіа, який звикав мислити простими антиноміями, з легкістю сприймав прості рішення, не звик бачити складності суспільних проблем і звикав до поділу на «своїх» та «чужих».

Після Помаранчевої революції в суспільстві відбулися істотні зміни, першою чергою – у сфері засобів масової інформації. Зникли темники, ЗМІ стали вільно висловлювати все розмаїття думок, на сторінках газет і в теле- та радіоефірі опозиція стала з’являтися чи не частіше, ніж представники влади. Це одразу позначилося на ставленні до ЗМІ в суспільстві, що виявилося у зростанні довіри до медіа. І навіть після різкого падіння у вересні – жовтні 2005 року рівня довіри до органів влади і державних інституцій (майже до показників, які були за часів Кучми) внаслідок корупційного скандалу та відставки уряду Тимошенко, ставлення до українських ЗМІ залишилося позитивним і майже не змінилося.

Найкращими експертами щодо умов діяльності ЗМІ є журналісти. В експертному опитуванні, проведеному фондом «Демократичні ініціативи» у вересні 2005 року, журналісти майже одностайно (88%) визнали, що в України існує свобода слова.

Проте звільнившись від політичного тиску влади, українські медіа потрапили в іншу, не менш серйозну залежність від «грошового мішка». Це явище у журналістському середовищі дістало назву «джинса», що означає замовні матеріали, які за гроші розміщуються у засобах масової інформації, по суті, реклама, але без зазначення, що це реклама. Небезпека джинси полягає в тому, що часто-густо споживачеві (якими є читачі, глядачі або слухачі) під виглядом «новин» можуть надати неякісний «товар» – або тенденційно-маніпулятивні повідомлення, або навіть брехню.

Після перемоги Віктора Януковича на президентських виборах і зміни як моделі влади на повністю підвладну президенту вертикаль, зі знищенням двох інших гілок влади – законодавчої й судової, логічним став і наступ на четверту владу – ЗМІ. Особливо вдалася «зачистка» телепростору, в першу чергу – телеканалів, які мають загальнонаціональне охоплення.

В усіх рейтингах і міжнародних організацій, і вітчизняних оцінки незалежності медіа у 2011–2012 рр. погіршилися. Втім, вони залишаються посередині між повною свободою і повною залежністю. Повна цензура тепер уже неможлива, і це завдяки все більшому поширенню інтернету.

2. Як змінювалися ваші особисті медіавподобання: яку пресу ви читали або які телеканали ви дивилися раніше, наприклад, у 90-х роках, і яким медіа (включно з інтернет-виданнями) надаєте перевагу тепер?

Зараз уже важко згадати, що і як відбувалося. Час від часу на полі зарегульованих і зацензурованих ЗМІ з’являлися нові проекти – з амбіціями й далекосяжними планами. Згадується, першою незалежною київською газетою була «Киевские ведомости», далі з’явилася газета «День», де вперше серйозно підійшли до співпраці з соціологами. Далі була газета «Дзеркало тижня», яка з того часу стабільно закріпилася на моєму письмовому столі. На телебаченні запам’яталося виникнення київського незалежного телеканалу «Тет-а-тет» – і я пам’ятаю, що, за нашими опитуваннями, він був абсолютним лідером симпатій киян.

Загалом читала й дивилася насамперед те, що вибивалося із загального ряду контрольованого і цензурованого. Пам’ятаю, як свого часу вирвався на недовгу волю СТБ, що була така популярна передача «Післямова» на «1+1», як виник 5 канал, які з’являлися політичні ток-шоу в прямому ефірі – усе це було ново й надзвичайно цікаво.

Тепер у якості медіа використовую насамперед інтернет. День починаю з улюбленої «Української правди», далі – за настроєм. У закладках у мене «Лівий берег», «Главред», «Главком», «Телекритика», «Обком» та деякі інші. Дуже виручає Facebook, де друзі виставляють усе найбільш цікаве, що з’являється в інтернеті.

Телевізор теж дивлюся, і досить часто, точніше – слухаю. Він у мене увімкнений тоді, коли я займаюся різними домашніми справами, їм, роблю фізичні вправи. Точніше, я домашню роботу «підстроюю» під цікаві чи потрібні телепередачі, сполучаю кілька справ, щоб не гаяти часу. Цілеспрямовано дивлюся політичні ток-шоу, одні («РесПубліка» з Ганною Безулик, «Свобода слова з Андрієм Куликовим) – бо цікаво, інші (Шустера та Кисельова) – бо треба. Втім, останнім часом дійшла висновку «А чи воно справді треба?».

Що дивлюся по телебаченню щодня – це «Йогу» з Кариною Харчинською по «Максі-ТВ». Справді корисно.

3. Чи є в Україні сьогодні медіа, які впливають на реальну політику в Україні? Якщо так, назвіть.

Можна виділити два різних типи впливовості. Перше – це ті медіа, які мають якнайширше охоплення, отже, великі можливості впливу на населення. І тут поза конкуренцією залишається телебачення. Згідно зі щорічним моніторингом Інституту соціології НАН України, 83% населення дивилися телепередачі, і, попри розвиток інтернету, відсоток телеглядачів лишається стабільним. Для порівняння: протягом тижня слухали радіопередачі 32% населення, читали газети 48%, причому кількість радіослухачів і читачів газет із роками постійно зменшується. Кількість користувачів інтернету, навпаки, постійно зростає, і в моніторингу-2012 використовували комп’ютер уже 43%. Це серед населення старше 18 років, якби були й молодші, цей відсоток був би вищим.

Важко сказати, наскільки дієвим є вплив кожного з цих видів медіа: для цього слід провести спеціальне, достатньо складне дослідження. Втім, очевидно, що найбільш рейтингові телеканали мають найбільші можливості впливу на аудиторію й активно цим користуються. Достатньо згадати одне з останніх ток-шоу на «Інтері» у «Великій політиці» Кисельова, куди для обговорення мовного питання було запрошено Ірину Фаріон. Зрозуміло, це було розраховано на мобілізацію російськомовного електорату Партії регіонів, які відчули загрозу від її екстремістського виступу. Таким чином через контрольовані владою телеканали здійснюється вплив на телеаудиторію, а тим самим – і на результати виборів і на державну політику. Загалом без телебачення не зможе «розкрутитися» жодна політична сила і жоден політик.

Щодо радіо я не маю даних, а от моніторинг читання газет засвідчує, що загальнонаціональної газети в Україні немає. Більше того, останніми роками різко збільшився відсоток тих, хто газет не читає, навіть раз на тиждень – із 22,5% у 2008 році до 38% у 2012-му. І якщо ще у 2008 році були газети, які читала значна кількість населення (19% – «Аргументы и факты», 10% – «Факты и комментарии», 10% – «Сільські вісті», 8% – «Сегодня»), то у 2012 році кількість читачів кожної з цих газет зменшилася приблизно вдвічі.

Водночас значна частина населення читає місцеві газети: обласні (16%), міські (20%) та районні (20%), хоча й читачів місцевих газет у порівнянні з 2008 роком істотно поменшало (за винятком районних). Проте третина населення України (33%) й досі передплачує газети, перш за все – на селі (50%) та в невеликих містах (33%) і значно менше – у великих містах (18%) і в Києві (16%). Цілком імовірно, що в селах та невеликих містах місцеві газети зберігають свою впливовість (інакше б їх, мабуть, не передплачували).

А от у містах усе більшої впливовості набуває інтернет. Звісно, існують великі диспропорції у його розповсюдженні: 73% у Києві, 58% – у великих містах, 48% – у невеликих містах і 25% – у селах. Втім, не всі користувачі інтернету використовують його в якості медіа, джерела новин, найбільше – серед киян (61%), менше – серед інтернет-користувачів у великих (54%) і невеликих (45%) містах, ще менше – в селах (25%).

Проте навіть у молоді інтернет істотно поступається телебаченню: згідно даних моніторингу 2012 року, у свій вільний час протягом тижня серед молоді від 18 до 30 років інтернетом користалися 58%, а дивилися телевізор – 75%, серед людей середнього віку від 30 років до 54 – відповідно, 33% і 84%, серед людей старшого віку – 5% і 87%.

Отже, з усього цього можна дійти висновку, що телебачення, перш за все – телеканали широкої зони поширення, залишаються безумовним лідером у впливі на населення, а отже, й у впливі на політику. А для більшості людей старшого віку, які є найбільш «дисциплінованими» виборцями, телебачення є головним джерелом інформації.

Насправді інтернет витісняє не телебачення, а газети. Для молоді інтернет виходить на друге місце, після телебачення. Так, серед молоді протягом тижня не читали ніяких газет 55%, серед людей старшого віку – 39%, а серед найстарших – 21%. Втім, цілком можливо, що молодь читає газети в електронному вигляді. Проте таке читання газет є значно більш вибірковим, бо мало хто може собі дозволити купувати щоденно кілька друкованих видань, а в інтернеті цілком можливо їх продивитися і прочитати те, що подобається.

Звісно, залишається питання – а наскільки впливають ЗМІ на споживача своєї продукції? Чи можуть вони сформувати чи змінити вже сформовані уявлення та переконання? Це складне питання і міру цього впливу визначити важко. По-перше, на формування поглядів людини, окрім ЗМІ, впливають чимало чинників – виховання, оточення, власний життєвий досвід. По-друге, людина часто схильна обирати певні ЗМІ відповідно до своїх поглядів. Проте певний вплив дослідження фіксують. Наприклад, виявилося, що в Києві найбільше читають газету «Сегодня» – 33% киян. Газета «Сегодня» має чітко виражену ідеологічну спрямованість і наразі повністю підпорядкована Партії регіонів. Проте серед киян, які читають цю газету, більшість готова була проголосувати за опозиційні політичні сили – «Батьківщину», «УДАР», «Фронт змін», «Громадянську позицію». З іншого боку, серед читачів «Сегодня» за Партію регіонів готові були проголосувати 15%. А по місту в цілому – 8%. Втім, можливо, річ не у впливі газети, а в тому, що її принципово не читають противники Партії регіонів.

Отже, найвпливовіші – найбільш рейтингові канали телебачення. Серед сільських жителів – ще й місцеві газети, серед міської молоді – інтернет.

Проте є медіа, які не мають широкого поширення, але впливають на «еліту» – політичну, наукову, економічну. Знаю, що чимало політичних і громадських діячів починають день, як і я, з «Української правди». Вбивчі розслідування з’являються на сторінках «Дзеркала тижня», які в нормальній країні призвели б як мінімум до шумних відставок. Але й в Україні владні еліти у своїй боротьбі використовують ці найбільш авторитетні медіа (інакше як би вони дізнавалися про такі секрети?).

4. Яку роль, на вашу думку, в найближчій перспективі в Україні відіграватимуть нові медіа, в першу чергу соціальні мережі?

Нові медіа відіграють щороку все більшу й більшу роль. Багато видань у світі переходять в інтернет. Остання новина – Newsweek. Соціальні мережі відіграють особливу роль, вони виконують не лише інформаційну, а й комутативну та мобілізаційну функції. Через соціальні мережі деякі входять у політику, як-от Навальний у Росії. Інтернет об’єднує людей у групи за спільністю інтересів, соціальних позицій. І що більше буде споживачів інтернету, то інтенсивнішими будуть ці процеси.

Отже, нові медіа унеможливлюють цензуру, роблять інформаційний простір більш відкритим, динамічним. Втім, у цьому виді медіа стирається межа між достовірністю і зливом чуток. І в цьому особлива небезпека щодо якості впливу.

Окрім того, пересічна людина може стати джерелом новин, причому надзвичайно швидко. Два приклади. Коли в МЗС обрали головою Ради при МЗС пастора «Посольства божого», я прийшла і написала з цього приводу кілька речень у Facebook на своїй сторінці. Через годину це було у стрічці новин в «Українській правді». А наступного ранку – в усіх ЗМІ, і не лише в Україні. Ще приклад: коли членів Вченої ради Інституту соціології почали викликати на допити в СБУ, Головаха пізно ввечері розповів про це журналістці з УНІАН, а вона опублікувала це на своїй сторінці у Facebook (практично вночі), а зранку під стінами СБУ вже чатували журналісти з телекамерою.