Тільки лінивий не писав про те, що Віктор Янукович укотре вже оконфузився під час виступу на спільній панелі з прем’єром Туреччини Реджепом Ердоганом в ході форуму «Ялтинська європейська стратегія» (YES), а саме назвав уславленого Гомера ГОмером (з наголосом на першому складі) і приписав героєві міфів Гераклові реальне існування – мовляв, він колись навіть «на теренах сучасної України побував». Гудить інтернет, веселиться Youtube, та й телебачення України дещо таки показало (скажімо, львівський «Експрес» виставив на сайті кадри програми ICTV).

А хтось помітив і те, що «колиска Середземноморської цивілізації» віднині, виявляється, розташована на берегах Чорного моря…

Але при цьому головного ґанджу виступу Януковича журналісти, схоже, не помітили. А тим часом ідеться про куди більш серйозні речі, які вповні характеризують украй слабку компетенцію команди Віктора Федоровича.

Згадаємо, про що говорив Янукович. Головною його ідеєю було те, що Україна й Туреччина можуть запропонувати Європі своє розуміння витоків цивілізаційних процесів. «Наші країни знаходяться там, де колись була колиска Середземноморської цивілізації», – зазначив він. І далі повів мову про античність, про елліністичний світ, про «Іліаду» та «Одисею», про Крим і Рим у буквальному сенсі цих слів: «Тут у величному Херсонесі сходились торгівельні шляхи від скіфів до еллінів, і далі до Риму. Я навожу ці приклади для того, щоб показати наш геокультурний потенціал».

А тепер – увага: наскільки Туреччина, особливо з її нинішнім ісламістським (хоча й поміркованим) урядом, який активно ревізує спадщину Ататюрка, вважає себе спадкоємцем античної Еллади? Наскільки близьким турецькому серцю є поет Гомер? Наскільки виправданими є звернення до елліністичної спадщини у контексті діалогу з Ердоганом? І як відреагують на слова Віктора Януковича у Греції, бо ж, виявляється, навіть Гомер був радше турком, ніж елліном, і Троя – це ледь не питомо турецьке місто?

Ну, а для повноти картини можна згадати й кілька грецько-турецьких воєн у ХХ столітті, й насильницький поділ Кіпру, коли турецький десант на острів мав наслідком створення Турецької республіки Північного Кіпру (на іншій частині острову живуть греки-кіпріоти, які культурно й політично тяжіють до Греції). Щоправда, цю республіку визнає тільки Анкара, але її існування є фактом. Так само, як і погрози з боку Туреччині Кіпру застосувати воєнну силу в разі, якщо Республіка Кіпр візьметься розробляти нещодавно відкриті родовища вуглеводнів у своїй виключній економічній зоні…

Інакше кажучи, невже не можна було знайти якісь інші сюжети для виступу глави держави, окрім тих, де турки виступали навіть не молодшими братами, а якимись бідними родичами греків, хоча б і давніх? Бо ж попри всі гучні слова про написану на території сучасної Туреччини «Іліаду» й «Одисею», всім відомо, до яких геокультурних обширів ці твори належать. І якщо в оточенні Віктора Януковича відсутні компетентні експерти зі складних питань міжнародного життя, до чого це рано чи пізно може призвести?

Проте сам Віктор Федорович ніколи не претендував на статус знавця історії та культури, щоб там не казали деякі персони з його оточення, тож ці проколи повністю лягають на його команду. Ну, а те, що журналісти їх не помітили (принаймні, не вдалося знайти інформації, яка б спростовувала такий висновок), – це зайве свідчення падіння кваліфікації редакторського та журналістського корпусу, коли на чолі ЗМІ власники ставлять не ерудованих, а «надійних» редакторів, а ті підбирають персонал за готовністю робити все, що скажуть і як скажуть. Винятки, звісно, існують, але…

І ще одне підтвердження наявності цієї ситуації – це реакція (точніше, відсутність реакції) на заяву Віктора Ющенка під час прес-конференції в Ужгороді, коли він себе порівняв із Черчиллем, якого, мовляв, не оцінили і не зрозуміли співвітчизники. Схоже, більшу увагу журналістів привернули інші його слова – про велику помилку української нації: «Результат виборів – це претензія не до мене, відверто скажу. Я себе дуже комфортно почуваю і для себе сформував ряд аргументів, – заявив екс-президент України. – Думаю, що була велика помилка моєї нації, коли через популізм, невідповідальність, дуже часто через слабку свідомість, вони прийшли до вибору у 2009 році між двома претендентами. Популізм – це велика штука. Коли працює не свідомість, а почуття».

А тим часом Віктор Андрійович, на відміну від Віктора Федоровича, завжди позиціонував себе як знавця історії, як людину з гуманітарними інтересами. Але сказане ним за мірою некомпетентності (й історичної, й політичної) можна порівняти хіба що з кількарічної давнини заявою Михайла Бродського на «Свободі слова» про те, що, мовляв, де Голль не був бойовим генералом. Ось які неординарні речі сказав Ющенко журналістам: «Коли міністр Черчилль виграв Другу світову війну, то вдома натомість з тріском програв вибори до свого парламенту. За декілька тижнів до перемоги над німцями один із найбільших національних героїв Західної Європи, який стільки відданості продемонстрував у боротьбі проти Гітлера, як ніхто, програє вибори. Десь місяців шість він не спілкувався з пресою. Пішов на свою садибу і разом з дітьми власноруч мурував стіну, щоб не було протягу на дитячий майданчик. З часом журналісти запитали його, у чому знаходив втіху в ті психологічно найскладніші для нього місяці. Черчилль відповів – у зведенні стіни. Одне з наступних запитань звучало так: якою буде для британця нагода згадати епоху Черчилля у 2000 році. Політик відповів: нагодою буде оця кам’яна стіна».

По-перше, Черчилль очолював боротьбу британців проти гітлеризму не як міністр, а як прем’єр. Можна було би списати це на обмовку, якби у Ющенка вочевидь не наклалися одна на одну дві історичні ситуації: особистий програш Черчиллем виборів до Палати громад після Першої світової війни (коли він справді обіймав різні міністерські посади і був не останнім серед тих лідерів, кому Антанта завдячувала своєю перемогою) і програш Консервативною партією Великої Британії виборів після закінчення війни у Європі в 1945 році (на Тихому океані бойові дії ще були у розпалі). Таке накладення засвідчується згадкою про дітей і дитячий майданчик; адже у 1945 році наймолодшій дочці подружжя Черчиллів Мері було вже 23 роки…

По-друге, хоча Черчилль справді опанував мистецтво каменяра і власноруч мурував стіни навколо своєї садиби (щоправда, припадає це десь на 1930 рік), але у скрутних ситуаціях, коли його відсували з політичного Олімпу, він відганяв похмурий настрій, займаючись живописом і пишучи книги. Вже у вересні 1945 року, через півтора місяці після оголошення результатів виборів, він почав працювати над історією Другої світової війни, яка вийшла друком наприкінці 1940-х і за яку він 1953 року одержав Нобелівську премію з літератури. І в 1922 році він також писав книгу – про Першу світову.

Але це – більше для гурманів (хоча Віктор Ющенко, як бачимо, щиросердно вважає себе таким гурманом – знавцем історії). Головне тут інше. Невже ж Ющенко думає, що «за декілька тижнів до перемоги над німцями» хтось би у Британії став проводити парламентські вибори? Як він уявляє механізм таких виборів? І в чому їхня доцільність? Насправді вибори були проведені 5 липня 1945 року – і тільки 26 липня були оголошені їхні результати, бо треба було порахувати голоси вояків, не тільки тих, що були розквартировані в уже мирній Європі, а й тих, що перебували на війні проти Японії. Оскільки там у цей час значних операцій на суходолі британська армія вже не вела, це вдалося організувати відносно просто й витратити «тільки» три тижні на обрахунок усіх голосів. А якби вибори проводилися під час стрімкого наступу союзників на Європейському театрі воєнних дій у березні-квітні? Скільки б часу і зусиль довелося б витратити, щоби дати всім охочим можливість проголосувати, потім доставити бюлетені куди треба, а потім порахувати? Ні, британці не були божевільними, вони знали, як і коли треба проводити демократичні вибори…

Ну, і по-третє, не слід забувати – в поразці партії Вінстона Черчилля на виборах 1945 року є частка зусиль товариша Сталіна. Якраз готувалася Потсдамська конференція «великої трійки», і Сталіну був значно зручніший на посаді британського прем’єра Клемент Еттлі – не надто виразний лідер лейбористів, профан у великій політиці, – ніж переконаний антикомуніст зі стажем Черчилль. Так і сталося, як гадалося: посеред конференції Черчилля замінив Еттлі, тож Сталін значно легше міг проштовхувати потрібні йому геополітичні рішення (американський президент Трумен також був новачком у великій політиці і мав у той час чимало «рожевих ілюзій» стосовно СРСР). Думаю, колись усе ж будуть опубліковані документи, які засвідчать, скільки коштів і зусиль вклав Кремль в усунення Черчилля від влади. Хоча, звісно, цей чинник не був вирішальним, але дієвим і помітним він, безумовно, був.

Та знов-таки, справа не стільки в цих історичних нюансах, скільки у дуже слабкому розумінні лідером «Нашої України» Ющенком демократичних механізмів організації державної влади. І саме це мусили б помітити ЗМІ, якби не звертали всю увагу навіть не на другорядні (незнання історії діячем, який претендує на роль ледь не гуманітарія широкого профілю), а на суто третьорядні речі. І це, як на мене, сумно. Адже, за даними соціологічних опитувань, більшість українців ще довіряє мас-медіа. І це справді накладає на журналістів велику відповідальність – адже владі й політикам як таким люди довіряють незрівнянно менше, не в останню чергу – через непрофесіоналізм. Невже ж журналістському корпусу варто копіювати найгірші риси корпусу політичного та чиновницького?