У вашого автора складається стійке враження, що достойні професіонали своєї справи, котрі займаються святковим, у нашому випадку – новорічним програмуванням майже на всіх українських каналах, зібралися разом для таємної змови. У результаті вироблена спільна стратегія.

Суть її полягає в такому: ми, менеджери, з року в рік показуємо українцям продукт, вироблений у сусідній братній Росії. Причому новорічні «вогники» можуть бути навіть 2011 року виробництва – один хрін Кіркоров, Басков та Галкін із часом не міняються, тож один хрін, коли їх записували під ялинками. Вони все одно бажають однаково та показують однакові номери, а український глядач це споживе, рейтинги дасть, бо телевізор усе одно дивиться половиною ока, швидше за звичкою, аніж за потребою. Якщо ж знімаємо власний продукт, то, згідно з гіпотетичними домовленостями, все одно запрошуємо для проектів російських артистів.

Поки що все виконується, і 2012 рік у цьому плані виявився найчеснішим: не було навіть спроб зняти новий мюзикл хоча б із Потапом та Настею Каменських. Ніхто бодай пальцем не поворухнув, аби хоч для дотримання географічного балансу задіяти в новорічних скетчах громадян України, котрі вперто вважають себе зірками сцени та пишаються почесними званнями заслужених та народних артистів.

Та головне – для чого ця змова, або, точніше, проти кого: навіть не проти глядача, а проти профільного видання «Телекритика».

Поясню чому. Наш глядач починає зустрічати Новий рік не перед привітанням українського президента, яким би він не був (хоча цього року більше половини українців фактично відмовилася слухати записане Януковичем новорічне привітання), а за давньою та непереборною звичкою – перед привітанням президента Росії. Тобто, пересічний українець далі вітає сам себе з Новим роком «по Москві» спершу, а «по нашому» – за остаточним принципом. Ніби виконуючи якийсь набридливий ритуал, на кшталт писання українських титрів дрібними літерами на російських фільмах та серіалах. Цього року різниця між російським Новим роком та українським склала аж дві години. І цього часу цільовій аудиторії українських каналів напевне вистачило, аби до приходу 2013-го в Україну сказати всій телепрограмі «давай, до побачення», випити на коня та вкластися в люлю. Раз так, то російські «вогники» та російські виконавці вписалися в контекст українських звичок цілковито, а отже не хрін нарікати на дзеркало.

Інша річ – наш брат телевізійний оглядач. Зізнаюся: ще за два дні до новорічного вечора знав, що, як інші колеги, писатиму про традиційне засилля Кіркорова з Басковим на всіх українських каналах і не надто помилюся. Проте в цьому й полягає суть гіпотетичної змови телеменеджерів проти «Телекритики». Вони ж знають, що нас це дратуватиме, тож намагаються нас не розчарувати, ясно давши зрозуміти, хто в телевізорі правий. Вони вирішили дотиснути нас, чекаючи, коли ж нам набридне писати зауваження про контент 31 грудня 2013 року ще 30 грудня 2012-го без боязні помилитися й переплутати факти.

Отже, нарікати на одне й те саме справді нудно та безглуздо. Як і писати сьогодні про те, що подібне телеменю чекатиме на нас рівно за 12 місяців. Все одно реакції на подібні зауваження нуль. І тут телевізійні менеджери повторюють поведінку української влади, котра сама вірить у власні мантри про реформи та покращення, чудово розуміючи: народу треба щось казати. Ну, одним казати, іншим – показувати, не подобається – не слухай та не дивись, у нас демократія.

Власне, на цьому можна було б заокруглитися, адже сказане вище стосується новорічного наповнення практично всіх каналів, окрім хіба ТВі і, на диво, ТРК «Київ»: тут показували пряму трансляцію концерту зі столичного Майдану, і російський артист Юрій Шевчук, котрий змінив Олега Скрипку на сцені вже на сороковій хвилині нового року, став тим винятком, який не дратує та завжди цікавий. Але в світлі складних подій року, що минув, варто окремо згадати новорічні телевечори, підготовані студією «Квартал`95» для «1+1» та творчою групою Першого національного, яка назвала свій продукт без затій – «Новорічний вогник». Чому саме ці програми? Бо саме вони найточніше відбивають тенденції, до яких тяжіли телевидовища протягом 2012 року.

Найперше – збільшення кількості гумористичного контенту як такого. «Телекритика» вже писала про певну монополізацію ніші смішного Володимиром Зеленським та його командою. Ніби немає нічого страшного в тому, коли люди сміються, бо сміх, як давно кажуть і пишуть усі, кому не ліньки, очищає, позбавляє страху та рятує від негараздів. Проте саме кварталівцям протягом минулого року вдалося, здається, неможливе: вони стали спеціалізуватися на гуморі, який реально лякає своїм глибинним і надзвичайно реалістичним не лише під Новий рік змістом.

Святковий випуск «Вечірнього кварталу» почався з виходу на сцену персонажів мультика «Казкова Русь», так би мовити, вживу, не в намальованому вигляді. Сам мультсеріал, як і політично заангажовані скетчі, якими славилися кварталівці, наочно демонструє дрейф команди від політичної сатири, котрій не підвладні табу й заборонені зони, до самоцензури й вибірковості у висміюваннях – дуже схоже на принципи вибіркового правосуддя. Для прикладу: прийшовши зі своїми політичними жартами на телеекрани в помаранчевому 2005-му, команда Зеленського однаково щедро роздавала стусани та щиглі як владі в особі Ющенка – Тимошенко – Луценка, так і опозиції у вигляді єдиного персонажа – Віктора Януковича. Нині на тих, хто в опозиції або біля неї, кварталівці продовжують малювати карикатури, часто справедливі. Але все, що стосується влади, зображено тепер гумористами у вигляді дружніх шаржів. Лише повний ідіот здатен повірити, що поява персонажа на прізвище Азіров, який спілкується з усіма марсіанською мовою – це демонстрація критичного ставлення до персони Азарова.

Окремо стоїть персонаж, якого в скетчах іменують Віктором Федоровичем. Це хороший, добродушний, зовсім не злий дядько, оточений повними ідіотами, що заважають жити й працювати на благо не скажу кого/чого. Просто до одних ідіотів, таких як Нікола Янич Азіров, він ставиться поблажливо, а інших може запросто, ніби між іншим, взяти сильною рукою за потилицю і притиснути мордою в тарілку – що було продемонстровано кварталівцями напередодні Нового року в ефірі шанованого каналу з багатомільйонною аудиторією. І такий ось вияв грубої хамської сили в творців жарту напевне викликав повагу, а глядачів мусив насмішити: добре, що не нас отак, фейсом об тейбл. Хоча, за великим рахунком, нас. І нам, українці, це з подачі «Вечірнього кварталу» під Новий рік подобається.

Далі був монолог Володимира Зеленського, який хоч і завершився привітанням із прийдешнім та побажанням частіше сміятися, був побудований на тезі, що кінець світу, якого не дочекалися, в Україні відбувся ще 5 років тому. Коли – правильно! – Юля підписала «газові угоди». Звідти пішло-поїхало. Проживши рівно половину життя в СРСР та маючи змогу, за браком іншого, дивитися старі, ще зі сталінських часів, комедії й цілі гумористичні естрадні номери, навіть у «Світлому шляху» чи «Кубанських козаках» не бачив та не чув нічого подібного. А саме: поданої до святкового столу, красиво запакованої, талановито озвученої та майстерно зіграної генеральної лінії Партії регіонів та особисто Віктора Януковича. Ще ніколи на моїй пам’яті естрадний гумор не використовували ТАК.

Задовольніть мою персональну цікавість: коли влада в Україні поміняється – а вона поміняється! – чи будуть кварталівці так відверто загравати з новою, хто б її не уособлював? І чи опиниться персонаж, якого звуть Віктор Федорович, не під тупим пером шаржиста, а під пресом карикатуриста – тобто там, де перебуває давно, ось лише студія «Квартал 95» карикатурність цього персонажа вперто перестала помічати…

З інших особливостей – «мовне питання». Українській мові сатирики й гумористи раптом почали приділяти досить багато уваги. В основному наголошуючи на тому, що мова, якою більшість українських телеведучих, за незалежним спостереженням, не володіє, надзвичайно складна для опанування. До того ж – смішна. У згаданому вже випуску «Вечірнього кварталу» є номер, за сюжетом якого треба перекладати розмову між українським та російським президентами з української російською і навпаки. В кожному з випадків виходить так, що українську зрозуміти неможливо і зміст українських слів – недолугий або двозначний, переважно з сексуальним підтекстом. «У вас гарна краватка» – «Он приглашает вас в кровать».

Та порівняно з тим, що дозволив собі Перший національний у цей самий час, жарти кварталівців на мовну тему – просто бешкет. Такий самий, як вихід Володимира Зеленського в образі Олега Тягнибока: оцініть глибину проникнення гумору… Але канал, котрий фінансується з бюджету держави Україна, запросто дозволяє собі показувати співачку Ольгу Полякову в російському кокошнику. А монолог артистки Клари Новікової побудований на тому, що українська мова то є суцільний ілюстратор для порнографічних видань. Бо, виявляється, на всіх мовах світу слово «гінеколог» перекладається, як чується. І лише в Україні, за версією Новикової, це слово в перекладі буквально пов’язане з «піхвою», жіночим статевим органом. Видно, тьотя Соня з Одеси чудово знає, як перекласти з української слово «піхва»… Про «зажигалку» артистці соромно говорити мільйонам українців – адже ми називаємо її «спалахуйкою». Я розумію, що мовне питання Перший національний канал мусить хвилювати навіть під Новий рік. Але і ви повинні розуміти: те, з чим вийшла на їхній новорічний вогник актриса Новикова – не смішно. В жодній іншій країні вона б собі подібного дозволити не ризикнула. І чомусь на це не звертає уваги недоліквідована Національна експертна комісія з питань захисту суспільної моралі – мабуть, там вирішують, скільки ще непристойних, на їхню думку, фільмів треба заборонити в новому році для показу в Україні.

Раз уже пішли по сексу – не зупиняємося. Кварталівці й тут не відставали. Наголошую: я не ханжа, святенництво – не моя релігія. До солоних жартів про «нижче пояса» ставлюся цілком нормально, навіть позитивно. Проте гумористи чомусь вирішили цього разу приділити певну частину новорічної програми саме одностатевому гумору, хоча скетчі на тему інтимного життя гетеросексуалів таки переважали. Але… Степан Казанін та Євген Кошовий все ж таки присвятили один зі своїх номерів двозначностям, що виникають у спілкуванні між двома чоловіками; в фіналі цього номера з вуст персонажа, якого грає Казанін, звучить приблизно таке: «Теперь вот все услышали, что Степан Казанин голубой!»

Ну, а жарти про орієнтацію депутата Олега Ляшка – то є наше все, наша українська святиня. Питання лиш у тому, який відсоток цільової аудиторії як «Вечірнього кварталу» разом із «Вечірнім Києвом», так і загалом каналу «1+1» розуміє, чому саме про Олега Валерійовича жартують під «блакитним» кутом і чому, зокрема, він єдиний народний депутат, котрий задоволений тим, що його «пропихнули». Адже статева репутація пана Ляшка підірвана не телевізійними новинами чи сюжетами, а саме інтернетом – джерелом інформації, яким значна частина телеглядачів та фанатів «Кварталу…» не користується. Принаймні – з метою перегляду скандальних роликів. Я зуб даю: про Олега Валерійовича телеглядачі знають як про Людину З Вилами, зовсім не розуміючи, звідки беруться непристойні натяки, яка їхня природа і що означає сталий вираз: «Боря, щось ти не те робиш». Між іншим, ім’я та по-батькові Ляшка відоме також насамперед завдяки тому самому сумнозвісному відео, а вже потім – після рекламної кампанії лідера Радикальної партії… Що означає: гумористи втратили зв’язок із народом та мають поверхове уявлення по міру поінформованості свого постійного глядача.

Звісно, всі ці спостереження – суб’єктивні. Напевне, на них не зважатимуть. Єдине, що вони підтверджують: ефір у дні головного не політизованого свята не лише українців, а всіх землян, саме в Україні використовують, аби нагадати про те, що ми насправді лишаємося в контексті саме російської масової телекультури. І заодно – про те, хто особисто і яка саме партія в країні господар. Та якою мовою краще говорити, аби не виглядати кумедними й непристойними.