Ні, журналістика справді-таки дивовижна річ! «Свобода»хочет запретить советские фильмы»; «МИД Латвии: Советское кино мешает латышам стать западным обществом». Новини під такими заголовками з’явилися не тільки у ЗМІ, на які подано посилання, а й у десятках інших. Перший заголовок випірнув напередодні Нового року, другий – одразу після нього. І перший, і другий не відповідали змісту новин, але наробили бучу у святковому інтернеті й нагадали зайвий раз про реальну проблему.

Що ж насправді ховалося за першою новиною? Депутатка Львівської облради Галина Чорна від імені фракції ВО «Свобода» у цій раді висловила протест проти «тихої совєтизації України, яка сьогодні ведеться на Першому національному телеканалі України». Депутатка, зокрема, зазначила: «Вдень на Першому національному телеканалі, який фінансується коштом платників податків – себто нашим з вами коштом – можна донесхочу надивитися старих совєтських фільмів. А в тих фільмах частенько – повний набір характерних для такої кінопродукції персонажів. Тут і перейняті почуттями кохання щасливі колгоспники, і добрі замполіти, які по-батьківськи поплескують підлеглих по плечу. Показані і совєтські воїни, які зі словами "За совєтскую родіну!" гинуть на фронтах Другої світової війни, кидаються під німецькі танки. І якщо раніше старі совєтські фільми про Другу світову війну демонстрували хіба перед 9 травня, то зараз на них можна натрапити на Першому національному частенько. А оскільки вибір на телеканалах в царині кінопродукції невеликий – це або дешеві російські телесеріали, або старі совєтські фільми – люди мають дивитися або те, або інше… Днями Перший національний телеканал знову закупив старих совєтських фільмів. Причому на чималеньку суму – майже на 800 тисяч гривень… І це відбувається у той час, коли увесь світ позбувається привидів комуністичної ідеології… Тим часом в Україні на Першому національному телеканалі, так би мовити тишком-нишком, тихою сапою, "на всіх парах" рекламують Совєцький Союз».

Як бачимо, насправді йдеться не про партію «Свобода» чи її фракцію у Верховній Раді та не про заборону совєтського/радянського кіно як такого, а про публічно висловлену позицію свободівців зі Львівської облради щодо ідеології керівництва Першого національного телеканалу України. Різниця є, погодьтеся. І хоча позиція керівництва ВО «Свобода» щодо зазначеної проблеми, очевидно, виявиться такою самою, як і львівських депутатів від партії, але ж ця позиція поки що офіційно не виголошена. А тому ті, хто подав новину під скандальним заголовком, збрехали двічі.

Не менш «чесними» виявилися й ті, хто розповів про зловмисних латишів із МЗС цієї держави. Насправді, як повідомив із Риги кореспондент РІА «Новости» Вадим Радионов, ішлося ось про що. «Латвийское общество станет по-настоящему западным только тогда, когда прекратит ежегодно восторгаться советским фильмом "Ирония судьбы, или С легким паром!", написал в своем блоге в Twitter бывший высокопоставленный сотрудник латвийского МИД Нормунд Васариньш. По мнению дипломата, в новогодние праздники лучше смотреть западные фильмы. "Поскольку они не инфицированы советским мышлением и ностальгией", – сказал дипломат. Фильм Эльдара Рязанова "Ирония судьбы, или С легким паром!" в канун Нового года показывают практически все крупные латвийские телеканалы».

Іншими словами, не МЗС, а колишній працівник МЗС; і не все совєтське/радянське кіно як таке, а традиційний «новорічний фільм», який став колись складовою певної традиції – разом із плебейсько-совковим варіантом салату олів’є, де замість м’яса дикої птиці фігурує ковбаса за 2,20.

Але якщо в Україні виступ свободівки не спричинив – принаймні, поки що – широкої дискусії на публічному рівні, то у Латвії розголос виявився куди гучнішим. Спершу виступило із заявою міністерство. «Мнение бывшего сотрудника МИД Латвии Нормундса Васариньша о том, что стать западным латвийскому обществу мешает фильм "Ирония судьбы, или С легким паром!", не является официальной позицией внешнеполитического ведомства балтийской республики», – сказал РИА Новости в четверг представитель МИД Латвии Янис Силис. "В ряде российских СМИ появилась информация о том, что это мнение МИД Латвии. Это не так. МИД не выступал с подобными заявлениями. Это частное мнение конкретного человека, которое не имеет отношение к министерству", – сказал Силис. По его словам, латвийское внешнеполитическое ведомство не комментирует частные мнения жителей Латвии».

Принагідно: маємо зайву ілюстрацію до того, що я писав у статті «Зачаровані на Схід»: у журналістиці московського розливу майже неприпустимим є назвати держави на пострадянському просторі «країнами» – все «республіки» та «республіки», як у часи СРСР…

Але повернімося до головної теми. «Вице-спикер Сейма Латвии Андрей Клементьев счел попыткой возродить цензуру критическое замечание бывшего высокопоставленного сотрудника МИД республики Нормунда Васариньша о фильме Эльдара Рязанова "Ирония судьбы, или С легким паром!"… Комментируя это высказывание, Клементьев (представляющий оппозиционную партию "Центр согласия") заявил, что редактировать или вводить цензуру в отношении советских шедевров в Латвии недопустимо.

"Люди, которые сейчас пытаются это делать, по сути ничем не отличаются от тех людей, которые в 30-е годы прошлого века жгли книги и библиотеки. Эти люди не понимают глубины искусства в силу отсутствия эрудиции и воспитания. Теперь они, делая подобные заявления, пытаются привить ненависть к конкретным шедеврам", – подчеркнул он.

В свою очередь, один из лидеров партии "За родной язык" (ЗаРЯ), которая защищает права русскоязычного населения Латвии, Илларион Гирс заявил, что фильм "Ирония судьбы, или С легким паром!" способен вызывать раздражение только у радикальных националистов, которые "негативно относятся ко всему советскому". Политик отметил также, что картина Рязанова показывает уровень жизни советского человека, о котором большинство латвийцев со времен распада СССР могут только мечтать».

Як бачимо з цього повідомлення, Нормунд Васариньш таки зумів добряче лупонути місцевих совків, котрі прикидаються «російськомовним населенням», і змусити їх продемонструвати свої «мисленнєві шлакоблоки», як називав подібні конструкції Мераб Мамардашвілі. Бо ж яким чином чиясь приватна думка може загрожувати запровадженням державної цензури, якщо ця особа – не повновладний диктатор чи генеральний секретар правлячої компартії? І чи не є виступ віце-спікера Сейму куди ближчим до спроби цензурування, ніж думка екс-дипломата? Адже цей віце-спікер фактично оголосив свого опонента нацистом; стандартне звинувачення, на яке нерідко позитивно реагують різного роду західні ліві інтелектуали та ЗМІ. А чому б не назвати його більшовиком, адже нацисти, спалюючи книги, вчилися у російських більшовиків, які на десятиліття раніше проводили такі акції на основі складеного особисто дружиною Леніна Крупською списку шкідливої та небажаної літератури? І про який «уровень жизни советского человека» йдеться, коли Рязанов показує парадний рівень життя двох столиць? Це у Москві тоді можна було отак от вільно на вулиці перед Новим роком купити апельсини, а не у Конотопі, Рязані, Йошкар-Олі чи навіть Києві…

Та це знов-таки принагідні міркування, хоча вони й стосуються головної проблеми: засилля на постсовєтському просторі (а також пострадянському, бо ж не так давно на наших теренах існувала як «велика совєтська», так і українська радянська культура) створених із певною ідеологічною метою та більш чи менш насичених пропагандистськими штампами телефільмів (власне, і кінофільмів, але сьогодні останні транслюються майже виключно телебаченням). Ба більше: засилля таких стрічок (із яких «Іронія долі» є далеко не найгіршим у мистецькому плані твором) є складовою більш загального явища, яке Інна Долженкова назвала «Совєцьким паноптикумом».

Власне, і брехливі заголовки новин, присвячених «підступам націоналістів проти великої спадщини» (такий вислів ужив один із учасників форуму), є чи то виявом журналістської дурості й непрофесійності, чи то складовою цього самого «паноптикуму», згідно з нормами якого про «ворогів народу» можна (і треба!) говорити в ім’я перемоги над ними просто-таки несусвітні речі…

Отож проблема: маємо «паноптикум», але не знаємо, що з ним робити.

Ні, звісно, на рівні теорії відомо, що саме: створювати багато хороших і різних телефільмів і серіалів, серйозних передач і розважальних шоу, максимально віддалених від стереотипів «великої совєтської» і провінційно-радянської культури. І при цьому постійно відбирати та використовувати все хороше, життєздатне, позитивне, що з’явилося в минулі часи – від фільмів Андрія Тарковського до передачі «У світі тварин». Тоді й рязановським фільмам знайдеться гідне місце, і водночас вони перестануть сприйматися як щось святе й недоторканне. Зрештою, і в посткомуністичну добу було дещо таке, що варто реанімувати, передусім змагання інтелектів у тих чи інших телешоу. Крім цього, потенційно великим попитом користуються вміло побудовані науково-популярні передачі, особливо серед глядачів середнього і старшого віку. І хоча «лише 10% учнів люблять дивитися науково-популярні фільми», це теж досить значна аудиторія, чи не так? Одне слово, подолати совка в телевізорі в принципі можливо, але…

Гадаю, більшість цих «але» читачам добре відома. Не ставити ж до стінки переважне число власників та менеджерів телеканалів…

Хоча й це не дуже допоможе. І навіть націоналізація провідних телекомпаній не дуже зарадить. Адже ми справді живемо у глобалізованому світі, де є супутникове телебачення й інтернет. Головна ж проблема, пов’язана із совком, полягає в тому, що цей совок перебуває не ззовні, а – більшою чи меншою мірою – всередині значного (чи навіть переважного) числа наших співгромадян. І він репродукується не тільки телебаченням, у тому числі й тим, яке має гучний титул «національного», а й умовами життя в Україні. І хоча більшість людей, як засвідчують вибори та опитування, прагне стати й бути європейцями, проте цій більшості не вистачає несхитного завзяття та вольового стрижня, як-от полякам чи чехам наприкінці 1980-х. А ще – звички до рутинної, але послідовної праці, яка матиме наслідком змістовну, а не формальну десовєтизацію суспільного буття, не самого лише телебачення.

І при цьому, ясна річ, не обійтися без новорічно-різдвяних телеказок, рівень яких буде аж ніяк не нижчий за істинну, рязановську «Іронію долі».

Ну, а журналістам-перебріхувачам варто перестати, нарешті, репродукувати совок, навіть якщо за це добре платять замовники ідеологічної «музики».