Висвітлення україномовними ЗМІ теми набуття Жераром Депард’є російського громадянства мало ще один невтішний аспект.

Почитаймо різні публікації в різних виданнях. Зокрема, найавторитетніших. Наприклад, оцю: «Депутат Європейського парламенту від Польщі Марек Мігальський різко розкритикував вислови французького актора Жерара Депардьє про демократію у Росії». Або оцю: «Президент Росії Володимир Путін увечері 5 січня зустрівся у Сочі з французьким актором Жераром Депардьє, якому він 3 січня надав російське громадянство». Або оцю: «Також Депардьє порушив тему скандально відомої панк-групи Pussy Riot». Або багато-багато інших.

Скрізь, майже без жодного винятку, прізвище актора написано в один і той самий спосіб – через м’який знак. А чи може хтось пояснити: чому прізвище Олів’є ми пишемо через апостроф, а прізвище Депардьє – через м’який знак? Відповідь видається такою: щодо Олів’є існує «однойменний» салат, назву якого кодифіковано й зазначено у словниках. Щодо Депардьє ніякого кодифікування не існує, тож його прізвище й заведено транскрибувати за російським взірцем.

Але ж це в російській мові немає іншого способу позначити йотованість голосної, як тільки пом’якшити попередню приголосну: твердий знак у російській мові вживається лише після префіксів. В українській мові є звичний спосіб позначати йотованість голосної після твердої приголосної у будь-якому місці слова. От тільки при транскрибуванні іншомовних прізвищ цим способом ніхто не користується.

Чи він, цей спосіб, у щоденній поточці просто не спадає на думку? А чи ми й досі користуємося правилами транскрибування, що існують ще з радянських часів – із часів «зближення братніх мов»? Хоч би там як, а ситуація є такою: передаючи в україномовних текстах французькі імена та прізвища, ми транскрибуємо їх не з французької мови, а з російської. Те саме стосується й англійської мови: в оригіналі прізвища Ньютон звук Н жодною мірою не є пом’якшеним. Тож і українською, за ідеєю, мало б бути Н’ютон!

Але гаразд: Айзека Н’ютона заведено перетворювати на Ісаака Ньютона з давніх-давен, так уже склалося. Але ж коли йдеться не про широковідомих осіб, загалом про наших сучасників – що нам заважає не русифікувати їхніх імен?

Перед минулими виборами ЗМІ повідомляли про участь в агітації за одного з мажоритарних кандидатів відомого італійського співака й композитора Тото Кутуньйо. Й практично скрізь писали (бездумно, механічно писали) його прізвище точнісінько так, як росіяни, - Кутуньо. Ну, зрозуміло: Бадзьо, Андрейцьо, Кутуньо...

Погляньмо на карту світу. Це в поляків Мілан – то Mediolan, Базель – то Bazylea, Кельн – то Kolonia, Італія – то Włochy, тощо й тощо. В Україні з-поміж назв, відмінних від російських, можна пригадати хіба що Відень, Вірменію, Німеччину, Угорщину й Туреччину. І знову ж погодьмося з загальновідомими назвами, чиє українське написання склалося дуже давно. Але як бути з назвами не надто відомими, а то й такими, які раніше зовсім не були відомі?

Латиське місто Лієпая. В оригіналі воно – Liepaja. Ie вимовляється як дифтонг, жодного натяку на йотованість там немає. Здавалося б, найадекватнішим було б передання його назви українською мовою як Ліепая. На відміну від російської, де назва «Лиэпая» виглядала б незвично й була б важковимовлюваною, в українській мові транскрипція «Ліепая» ніяких ускладнень не викликала б. Те саме стосується імені уславленого балетного танцюриста Маріса Ліепи, якого ще з радянських часів заведено писати як Лієпа. Те саме стосується багатьох і багатьох латиських власних імен – адже дифтонг IE є дуже поширеним у латиській мові.

Німецькі назви озер та населених пунктів біля них. Німецьке See цілком природно було б передавати українською як Зее – й вимовлялося б легко. Але ні: ми пишемо й пишемо «Зеє» – Остзеє, Аммерзеє, Ваннзеє тощо. Хоча ніякої йотованості там не мало б бути. Чому ми так пишемо? Бо, знову ж таки, транскрибуємо назви не з німецької, а з російської. Бо так звикли. Бо так легше. Бо робимо це механічно, не замислюючись.

Хочемо ми того чи ні, але тим самим ми самі декларуємо українську мову як вторинну щодо російської, як похідну від неї, як такий собі «напівдіалект» російської. Ми привчаємося до того самі й привчаємо аудиторію.

Натомість що є сил козиряємо всілякими «Гельсінками» – здебільшого там, де це зовсім не доречно. У фінській мові літера Н позначає звук, дуже й дуже подібний до українського Х. У переважній більшості мов літера Н позначає глухий звук, тоді як українське Г є дзвінким. Єдині відомі мені винятки – це словацька та чеська мови, де літера Н справді позначає звук, дуже подібний до українського Г. У сучасній польській прочитання Н є цілковито однаковим із прочитанням сполучення СН і звучить точнісінько як українське Х.

У переважній більшості романських мов літера Н взагалі не читається, винятком є румунська, де вона вимовляється майже так само, як українське Х.

Резиденція парламенту й уряду Нідерландів місто Den Haag – Гаага – в оригіналі вимовляється як Ден Хааг, а зовсім не як Ден Гааґ; повна назва цього міста – Gravenhage – як Гравенхаге, а зовсім не як Ґравенгаґе. Бо в нідерландській мові звук, дуже подібний до українського фрикативного Г, передає літера G.

Виглядає, що аби показати відмінність української мови від російської, ми замість відповідного українській мові транскрибування іншомовних власних імен ідемо шляхом найменшого опору, взявши оце «гельсінкання» за символ, за маркер нашої української самобутності – й вирішивши, що цього цілком вистачить.

Так, «гельсінкання» пішло з давніх українських правописів, збережених у діаспорі. Але погляньмо на російську мову, на давно запозичені власні імена. «Гулль» замість «Халл», «Саутгемптон» замість «Саутхемптон», «Гудзон» замість «Хадсон», «Робин Гуд» замість «Робин Худ». «Гамбург», а не «Хамбург», «Ганновер», а не «Ханновер», «Гитлер», а не «Хитлер», «Гейне», а не «Хайне».

До середини ХХ століття літеру Н з латинописемних мов росіяни так само транскрибували як Г. То що ж: виходить, що українське «гельсінкання» – це всього лише консервування старих, архаїчних правил російської мови, й усього лише?

Усе це може видатися дрібничками чи, принаймні, тим, що не на часі. Але ж спосіб мовлення визначає світобачення, світосприйняття. На двадцять другому році незалежності ми все ще бачимо світ через Росію й російську мову…