Українська медіасфера якось несподівано почала жити в ситуації, коли фейкові новини стали буденністю, помилкова інтерпретація слів та фактів нормою, а на недозволені передруки взагалі перестали звертати увагу. Перед у цій дестандартизації журналістської етики ведуть інтернет-видання. Про причини говориться багато: про непомірні навантаження працівників стрічки новин, про хамство редакторів, про дивні методи накручування відвідуваності сайту, котрі до правдивої журналістики не мають ніякого стосунку.

Також однією з причин є низька якість освіти на журналістських факультетах. Соціолог Ірина Бекешкіна жаліється, що майбутніх журналістів не вчать правильно подавати дані соціологічних досліджень, і наводить приклад, коли – використавши те, що 12% опитаних «Демократичними ініціативами» українців готові проголосувати за комуністів – журналіст написав що 88% українців є антикомуністами. На питання обуреної Бекешкіної, чому він не написав, що 90% є антирухівцями, бо ж за Рух готові проголосувати 10%, горе-автор відповів наївно: «Ну, пані Ірино, ми ж з Вами за Рух, правда?».

Скандал навколо УНІАН спричинив нову хвилю дискусії про те, на якому етапі розвитку чи, навпаки, регресу ми перебуваємо. Наскільки можна бути чесним перед споживачем інформації, перед країною, перед собою, зрештою. Де є межа між «окей, я прогнуся» і «ні, я більше так не можу». Де компроміс поміж доброю волею журналіста, виконавсько-проміжною роллю редактора та диктатом власника чи головреда? Одним із виходів називають запровадження прозорої редакційної політики в кожному з видань. Проте для цього потрібна воля як сформулювати низку принципів, так і воля їх дотримуватися.

Як пише білоруський медіаексперт Анатолій Гуляєв, онлайн-журналісти нерідко випрацьовують також «свої» етичні норми, популярні серед блогерів, співробітників віртуальних ЗМІ, котрі «свято вірять, що “двадцять років тому не було інтернету, а до інтернету, як відомо, не було нічого”». «Зате тепер є все, – іронізує Гуляєв. – Під “усім” зазвичай розуміють популярну ідею “народної журналістики”, пов’язаної з технічними можливостями, котрі нібито надають змогу займатися журналістською діяльністю усім і кожному». Вочевидь, такі норми – на думку адептів «народної журналістики», мали би бути вільнішими від традиційних ЗМІ за принципом «що не дозволено традиційним ЗМІ, те дозволено нам».

У європейських ЗМІ блогерська сфера та соціальні мережі є конкурентами журналістики, і журналістика, на відміну від української, не уподібнюється до панібратського стилю блогерів, а навпаки – привчає їх до того, що це не вони, а професійна журналістика є джерелом перевіреної інформації. Наприклад, на «Німецькій хвилі» навіть в авторських колонках має бути присутньою думка, протилежна до думки автора. Натомість у блогосфері ситуація інакша. Гуляєв, котрий є викладачем Європейського гуманітарного університету у Вільнюсі, наводить слова литовського журналіста Римвадаса Валатки: «Коли вмирає хворий на рак, вмирає й рак». І пише далі: «Якщо уявити, що колись професійна журналістика, що розшукує та поширює інформацію, зникне, то зникне й “народна журналістика”, що на ній паразитує».

Тільки що ми маємо на виході? Миттєве поширення українським інтернетом кремлівської дезінформації щодо того, як Олег Скрипка «мав пропагувати російську культуру в Одесі». Скандал із коментарем від Юрія Сиротюка зі «Свободи» з приводу участі Гайтани в «Євробаченні», спровокований кримським відділенням російського агентства новин «Новый регион». В апогеї Україна постала в невигідному світлі як країна ксенофобів. «Сенсація» про вилучений із продажу «Фокус», який цілі вихідні можна було купити в кіосках. Звісно, в ситуації українських ЗМІ, коли соцмережі та блоги залишаються одним із джерел вільного слова, ми не зможемо відмовитися від них; натомість перше питання, яке журналіст має ставити собі, – наскільки правдива ця інформація, яким чином її перевірити. По можливості відмовлятися від голослівних заголовків, – голослівний не означає влучний.

По-друге, журналіст має відмовлятися від позиціонування себе як спеціаліста широкого профілю, прищепленого йому на журфаку. Ірина Бекешкіна обурилася черговим переливанням із пустого в порожнє українськими журналістами теми «Чому “Свобода” набрала так несподівано багато голосів». Вона написала на фейсбуку: «Слухайте, ну ми ж це заміряли, вже відома ієрархія мотивів! І я про це говорила не раз у різних інтерв’ю! Чому журналісти нічого не читають, окрім того, що самі пишуть?». Поверховість є карою української журналістики загалом, а її онлайн-сектора й поготів. Якщо український журналіст хоче дорожити власним ім’ям, а не прикриватися маркою фірми, як це іноді буває, то має навчитися шанувати адресата власної чи поширеної від іншого джерела інформації. Окрім того, якщо інтернет-журналісти не відповідатимуть викликам часу, потреба в них як продуцентах неякісної журналістики відпаде. Шануючи стандарт, зберігаючи повагу до професії, журналіст гарантує власне в ній існування та її розвиток.