– Оцей, з католицького університету… Можна подумати, що він сам про атеїстів пише! – тихцем сказав один із зубрів львівської журналістики іншому зубру під час засідання прес-клубу, присвяченого моніторингу журналістських стандартів (відео). Приводом для цього неголосного висловлювання стала всього лише теза автора цих рядків про необхідність дотримання балансу думок в інформаційних матеріалах.

Цей зловісний шепіт, багатозначне кахикання і гмикання, погляди скоса й намагання відвести розмову в будь-який бік, аби вбік – вічні супутники розмов про стандарти журналістики в регіонах. Місцева журналістська спільнота, – а Львів належить до ще більш-менш медійно розвинених регіонів, зі своєю славною, хоч і підупалою історією незалежної преси, школою професійної освіти й галереєю гучних імен, – живе у злиднях, але з відчайдушним мазохізмом боронить статус кво.

«Ми всі знаємо, хто скільки коштує під час виборів». «Джинса була, є і, напевно, буде». «Замовна журналістика – це проблема, але поговорімо про проблеми серйозніші». Й хіт сезону: якщо журналістика дотримуватиметься стандартів, вона нікому не буде цікавою. Остання теза спокійно поєднується з наголосом на тому, що маніпуляції – це гірше за джинсу. Не буду розписувати всього багатоманіття аргументів і магічних формул для заговорювання зубів. Це аж ніяк не львівська специфіка – щось подібне доводилося чути в кожному регіоні, де йшлося про стандарти й замовну журналістику.

Залучати журналістсько-редакторську спільноту до вирішення проблеми джинси в режимі дискусії було не найкращою ідеєю громадських організацій, що борються за стандарти.

Хоча б тому, що в межах компромісу, необхідного для віднайдення спільної мови, борцям за стандарти довелося запевнити колег, що, авжеж-авжеж, ми все розуміємо й нікого не засуджуємо. Тож тепер, коли заходиться про джинсу чи підплінтусний рівень дотримання стандартів, наші візаві розводять руками: «ну, ви ж розумієте». А за першої спроби наполягти, що в них не гаразд із якістю контенту, обурюються: «ви що, нас засуджуєте?».

Редактор у цю мить набуває характерного трагічного виразу обличчя й урочисто промовляє: «Ви ж знаєте, якби не джинса, наше видання не вижило б в умовах ринкового лихоліття!». І звучить це так, ніби закриття його «Зачепилівського вісника» чи сайту з кількома сотнями відвідувачів потягне за собою справжню гуманітарну катастрофу. Вслухаючись у цю розпачливу елегію, починаєш уявляти журналістів опухлими з голоду напівтрупами, які крадуть на колгоспному полі колоски й лише завдяки цьому невинному гріху – виживають.

Щоправда, вслід за цим зазвичай лунає кілька контрольних аргументів у голову. Наприклад, що люди самі прекрасно бачать, замовна публікація чи ні, тому публікувати джинсу – це не обман. Або що людям однаково, джинса це чи ні, аби цікаво і якісно. Або що джинса – поняття відносне, адже всі ми працюємо за гроші й виконуємо замовлення. І неодмінно про те, що джинса й професійні стандарти – це дріб’язкові й малозначущі проблеми на тлі грандіозних загрозливих викликів українській державності та журналістській професії, що їх кидає жорстоке сьогодення. Почувши ж, що виклики викликами, а джинса джинсою, враз зриваються на істеричне «ви нічого не доведете!».

Думаю, учасники регіональних навколомоніторингових курултаїв не дадуть мені збрехати – цю пісеньку в тій чи іншій модифікації можна чути практично щоразу. Люди, що займаються джинсою, погані партнери та союзники у справі подолання джинси. Як ті, що джинсують задля наповнення власної кишені чи бюджету свого ЗМІ, так і ті, що виконують забаганки власника/інвестора.

Головна й найбільша облуда в їхній позиції полягає в тому, що вони зображають публікацію замовних матеріалів як вимушений тимчасовий компроміс, необхідний, щоб дотягнути до кращих часів. Ці часи ніколи не настануть. Що, власне, має статися, щоб у замовній журналістиці відпала потреба? Дивовижне прозріння олігархів-медіавласників та їхнє навернення на демократичні цінності? Вибухове зростання економіки, завдяки якому на ринок реклами вихлюпнеться стільки грошей, що почне вистачати всім? Гуманітарна допомога інопланетних цивілізацій є куди ймовірнішою.

Та навіть якби на медіаринок зійшло Покращення, для якого поки що немає жодних передумов, наївно було б сподіватися, що люди, які з такою легкістю знаходять скільки завгодно виправдань продажності, радикально обрубають додаткові джерела тіньових доходів. Особливо після того, як публікація джинси стала предметом бравади (славнозвісний «баланс між правдою й джинсою» від Вадима Денисенка), а діячі суміжних професій відкрито проповідують продажність.

Друга й найнебезпечніша облуда – в тому, що джинса й дотримання стандартів подаються як внутрішня, цехова проблема. Яка лише нас – журналістів/редакторів та експертів/ревізорів – стосується, й лише нами має вирішуватися.

По-перше, як ми вже зрозуміли, вона не вирішується, а лише забалакується. Й забалакування докотилося до того, що джинса – це добре, а стандарти – це нудно.

По-друге, джинса й інші форми свідомого порушення професійних стандартів є проблемою, що безпосередньо стосується третьої та найголовнішої сторони – споживачів медіаконтенту. Я хотів би наголосити на цьому слові: споживачів.

Замінивши словосполучення «замовні публікації» на «сосиски з туалетним папером» або «розведене водою пиво», ми відразу побачимо весь цинізм апологетів джинси. Вони бороняться тезою про те, що аудиторії байдуже, але роблять це завжди у вузькому цеховому колі. Впевнені в тому, що їхні слова не набудуть широкого розголосу й не дійдуть до їхньої аудиторії. Хотів би я подивитися на те, як, сидячи перед сотнею своїх читачів, ці люди бравують тим, що видали приховану рекламу за редакційну статтю. Й пояснюють людям, від чиїх грошей чи уваги насправді залежить виживання їхніх ЗМІ, що, мовляв, читачеві байдуже, правду чи оплачену кимось брехню читати.

І попит, і пропозиція джинсового ринку тримається, – окрім, звісно, сумнівних моральних цінностей його учасників, – на майже цілковитій необізнаності читачів/слухачів/глядачів зі стандартами створення медійного контенту та самим явищем замовних матеріалів.

Тому боротьбу з джинсою давно пора перевести у площину боротьби за права споживачів.

І починати необхідно з нормативної бази. Для початку розібратися, чим є те, що продають/надають медіа своїм споживачам – товарами чи послугами. За допомогою експертів у сфері захисту прав споживачів знайти ті правила та акти, які можна було б використати для доведення відповідальності медіапідприємств перед споживачами за введення в оману або неякісний товар/послугу. Доповнити й удосконалити цю правову базу. Створити дієві громадські організації для нагляду за її дотриманням та незалежні медіаекспертні інституції для оцінки дотримання стандартів. Докласти всіх зусиль для того, щоб якомога більше споживачів були поінформовані про свої права, які стосуються споживання медіаконтенту, про випадки їх порушення і як на них реагувати.

Ця пропозиція – не рецепт панацеї, а лише загальний напрямок пошуку вирішення проблеми. Я сам бачу тут чимало небезпек, над уникненням яких необхідно думати разом із фахівцями. Та для початку слід, щонайменше, припинити проповідувати вегетаріанство серед канібалів і повернутися до активнішого обстоювання цінностей, які виражаються у професійних стандартах журналістики.