Четверта всесвітня конференція ООН із становища жінок визнала домашнє насильство епідемією в більшості країн світу, зокрема й в Україні. З того часу минуло вже 18 років, а «український віз» з щонайменше мільйоном випадків насильства в родині на рік і нині там (дані «Моніторингу стану виконання законодавства в України щодо попередження насильства в сім’ї в 2001–2011 роках»). Це зумовлено, в першу чергу, неефективністю державних важелів протидії сімейним злочинам – усного попередження та захисного припису, відсутністю достатньої кількості центрів реабілітації жертв домашнього насильства, неналагодженої системи отримання безоплатної правової допомоги. Однак не меншу роль в існуванні стабільно високого рівня домашнього насильства відіграє недостатня поінформованість загалу про можливості хоча б якого-небудь самозахисту.

У країні, що загрузла в суспільно-політичних сварках та перманентній економічній кризі; в країні, де не вистачає коштів навіть на підручники з основ правознавства, сподіватися на широкомасштабну правоосвітню програму для громадян, профінансовану урядом, – вияв фантастичної та самогубної наївності. Поява соціальної реклами, спрямоної на боротьбу з домашніми кривдниками, створення національної гарячої лінії, проведення досліджень, як правило, фінансуються західними грантодавцями. Їхні гроші швидко закінчуються, вони змінюють напрямки програм та пріоритети допомоги, а українці залишаються тут і надалі з не до кінця вирішеними проблемами. На кого тоді лягає тягар відповідальності за попередження насильства в сім’ї? Мабуть, що на плечі самих громадян та журналістів як рупорів громадянського суспільства. 

Тема домашнього насильства не покидає шпальти газет. Найбільш зухвалі його прояви широко висвітлюються в мас-медіа – важко назвати видання, яке б не написало про вбивство російської журналістки Ірини Кабанової своїм чоловіком. Проте, від гучних заголовків в основному тхнуло смаженим, «аби купили газету». Одиниці журналістів вдалися до аналізу ситуації, ще менше – до представлення можливих шляхів її попередження.

На жаль, захаращення паперу, ефіру та екранів голими фактами про скоєння побутових вбивств призводить до легітимації домашнього насильства в суспільній свідомості. Це виливається в байдужість до сцен насильства в реальному світі – ми не помічаємо проблем у сусідів, друзів, колег, а іноді й у своїх власних сім’ях. Крім того, домашнє насильство, некоректно висвітлене у ЗМІ, може стати прикладом для наслідування серед осіб зі слабкою психікою. Так, вбивство членів власної родини, а також масовий розстріл школярів у грудні 2012 року Адамом Ленцом у штаті Коннектикут викликало у США цілу хвилю аналогічних злочинів по всій території країни. Пізніше деякі з кривдників зізнавалися, що хотіли відчути себе на місці розтиражованого антигероя.

Замовчувати домашнє насильство ще більш злочинно, ніж невдало його висвітлювати, можливо, провокуючи негативні суспільні наслідки. Одна з основоположних функцій журналістики – культурно-освітня. Її втілення становить зміст соціальної відповідальності журналістики. Розкриваючи складну тему домашнього насильства, лицарі олівця та мікрофона мають можливість на конкретних прикладах пропонувати прийнятні шляхи попередження побутових злочинів.  

Аналізуючи психологічну наругу, яка в крайніх випадках може призводити до самогубства, обов’язково треба повідомляти про програми корекції поведінки агресора, а також наявність штатних психологів у більшості профільних громадських організаціях (таких як Всеукраїнська громадська організація «Жіночий Консорціум України» чи Всеукраїнська громадська організація «Розрада»), де можуть допомогти відновити рівновагу та навчитися відбивати психологічні атаки. Щодо економічного насильства, обов’язково треба нагадувати про існування як національних телефонів гарячої лінії, так і телефонів гарячої лінії громадських організацій та об’єднань (телефони гарячої лінії  Міжнародного жіночого правозахисного центру «Ла-Страда Україна»), там можна отримати грамотну правову консультацію щодо питань домашнього бюджету, економічних прав чи розлучення. Висвітлюючи фізичне насильство, треба розкрити механізми отримання захисного припису жертви, дати інформацію про наявність притулків для жертв домашнього насильства, де особа може переховуватися до 90 днів, а також наголосити на необхідності обов’язкового звернення до правоохоронних органів.

Домашнє насильство стало справжньою суспільною хворобою в сучасній Україні. Однак замало констатувати несправедливість світу, треба прагнути її подолати, доступними для кожного засобами. В руках держави – закони та покарання, в руках потенційних жертв – попереджувальні заходи, а в руках журналістів таким засобом є інформація, яка комусь може врятувати життя.

Анна Бандурка, к. філософських наук, викладач Національної академії внутрішніх справ, відповідальний секретар журналу «Європейські перспективи», автор монографії «Строката ковдра мультикультуралізму».