Минулого місяця світовим інформаційним простором пробігла звістка: у США знайдено колишнього командувача дивізії СС «Галичина». Було названо його прізвище, повідомлялися й страхітливі деталі біографії цього персонажа вкрай похилого віку. Деталі ці часом істотно відрізнялися одна від одної, але лейтмотивом усього сказаного й написаного було: нарешті знайдено одного з найжахливіших нацистських воєнних злочинців.

Активно поширювалася звістка інформагенціями Росії. «Журналисты в США нашли украинца, командовавшего дивизией СС "Галичина"», – такий гучний заголовок можна прочитати на порталі солідного агентства NEWSru.com.

Вхлюпнулася ця звістка і в інформаційний простір України. Одне з типових повідомлень про «колишнього командувача дивізії СС "Галичина"» варто навести повністю, без жодних скорочень і корективів:

«КИЇВ. 24 червня. УНН. Влада Німеччини відкрила попереднє розслідування, щоб зробити запит про екстрадицію колишнього командувача дивізії СС "Галичина" 94-річного Міхаеля Каркоца, що проживає в американському штаті Міннесота, передає УНН з посиланням на Ассошіейтед Прес.

Курт Шрімм, глава німецького відомства, що займається розслідуванням злочинів націонал-соціалізму, заявив, що метою розслідування є збір фактів, достатніх для пред'явлення обвинувачення і подальшого вимоги видачі М. Каркоца.

У середині червня агентство повідомляло, що в результаті розслідування, проведеного його співробітниками, уродженець України М. Каркоц був виявлений в штаті Міннесота, в районі міста Міннеаполіс, де в основному проживають українські іммігранти. М. Каркоц потрапив у США в 1949 році, при цьому обдуривши імміграційну службу, приховавши факт служби в лавах військ СС в роки Другої світової війни та участь у бойових діях. У імміграційної карті чоловік вказав, що працював на свого батька, а потім в одному з трудових таборів.

Агентству вдалося виявити в державних польських архівах свідчення очевидців подій, що розгорнулися на Східному фронті в роки війни. Як заявляв один із службовців дивізії М. Каркоца, солдати брали участь у жорстоких вбивствах жителів польських сіл, в тому числі жінок і дітей. При цьому поки не встановлено, чи брав М. Каркоц безпосередню участь у вбивствах».

А тепер, прочитавши це, винесемо за дужки політичні міркування (бо ж дуже вже вчасно, якраз під роковини «волинської різанини» у польських архівах виявлено дані про Каркоца) і замислимося про рівень журналістики. І нашої, і, перепрошую, західної.

Спершу – про нашу.

Володіння математикою в обсязі першого класу дає можливість вирахувати, скільки років було Каркоцу у 1943 році, коли він, за його власним визнанням, узяв зброю до рук: 24 роки. А володіння елементарними знаннями з історії та військової справи дозволить зробити висновок: у такому віці під час Другої світової війни дивізіями не командували, бо ж це не часи французької чи російської революції, майже коли все вирішували здатність запалити маси та повести їх за собою в бій. Регулярна армія, насичена технікою, вимагає зовсім іншого підходу та рівня підготовки.

А якщо додати до володіння арифметикою ще й елементарні навички роботи в інтернеті, то впродовж хвилини можна знайти повний список командувачів дивізії «Галичина» і переконатися в тому, що цю відповідальну посаду займали виключно німці. Як і те, що це була не «есесівська дивізія», а «дивізія зброї СС», що повністю звалася 14 Division Grenadiere der Waffen-SS «Galizien», тобто фронтове, а не каральне з’єднання. Щоб було зрозуміліше, наведу приклад із радянської дійсності. Свого часу Віктор Ющенко служив у прикордонних війська КҐБ СРСР. Але навіть найзатятіші його противники, здається, ще не додумалися називати його на цій підставі «чекістом» чи «сексотом», а то й «карателем»…

І, нарешті, «Міхаель Каркоц» – це з якої опери, коли йдеться про українця? Ну, добре, американські журналісти назвали його Michael Karkoc (так, очевидно, він фігурує в документах), але ж українські мусили б почухати потилиці й додуматися, що справжнє ім’я цієї людини – Михайло.

Але вітчизняні журналісти не чухали в потилиці й не використовували свого знання арифметики, а просто переписали повідомлення, причому, підозрюю, не з англомовного оригіналу, а з його не надто компетентного, м’яко кажучи, викладу якоюсь із московських інформагенцій.

Утім, є претензії й до оригіналу. І претензії дуже істотні, які ставлять під сумнів якість «зразково-показової» американської журналістики.

У достатньо розлогій статті AP «Commander of Nazi-led unit lives in US» Каркоца спершу названо top commander, потім – lieutenant, а ще й deputy commander of a company. Схоже, трійко авторів, які писали цю статтю, не мають жодного уявлення про армію – чи часів Другої світової війни, чи сьогоднішню, про військові звання та командні посади. Крім того, у статті наводяться свідчення вояків підрозділу Каркоца у дивізії «Галичина», які вони давали радянським спецорганам про каральні акції підрозділів цієї дивізії проти польського мирного населення. Звідки в американських журналістів сьогодні, коли відкрито достатньо документів, коли написано – в тому числі й авторами зі США – ґрунтовні дослідження про радянський тоталітаризм і «специфіку» діяльності його спецслужб, така довіра до свідчень, вибитих слідчими НКВД чи СМЕРШу разом із зубами заарештованих? Чи передова журналістика США працює в путінській парадигмі, згідно з якою Сталін є «ефективним менеджером», а СМЕРШ порівнювати з СС аморально й неприпустимо?

Та мова не про них – а про нас.

Я не беруся стверджувати, чи справді Михайло Каркоц брав свого часу участь у якійсь каральній акції, чи ні – фактів для цього недостатньо. Але з того, що стверджують американські журналісти і що бездумно копіюють журналісти України випливає, що значна частина приписуваних Каркоцу гріхів – м’яко кажучи, туфта. Він не був есесівцем; він не командував дивізією; він навряд чи чинив те, що стверджували радянські «компетентні органи» (згадаймо, що ці «органи» доводили, що Троцький – агент гестапо, а Бухарін із Риковим підсипали товчене скло у масло для дитячих будинків…).

А от що я беруся стверджувати – так це те, що в українській журналістиці (включно з публіцистикою) відчутно новітній комплекс меншовартості, орієнтований уже не на Москву, а на демократичний Захід, на Вашингтон, Париж, Берлін і Варшаву. І ситуація з Михайло Каркоцем зайвий раз наочно це висвітлила. Так само, як і ситуація з обговоренням в українських ЗМІ подій, пов’язаних із роковинами «волинської різанини». Торкнуся тільки одного аспекту цього обговорення – нападу українців на польські села 11 липня 1943 року. Навіть у серйозних виданнях й у серйозних авторів нам трапляються твердження про «одночасний напад на 100 польських сіл у липні 1943-го», що засвідчує організований та продуманий характер великої антипольської «етнічної чистки» з боку українських націоналістів. Чи існують реальні підстави для такого твердження? Ось думка професора Богдана Гудя: «Польські історики стверджують, що в цей день відбулась одночасна атака відділів УПА на більш ніж сотню польських сіл. Однак цей історичний епізод потребує детальнішого вивчення. Чому? Поясню. У 1943 р. чисельність УПА на Волині становила максимум 8 тисяч осіб, з них у бойових шеренгах іще менше. Натомість, щоб оточити і блокувати один населений пункт, потрібно кілька сотень організованих бійців чи, принаймні, серйозні допоміжні сили. Якщо виходити з твердження польської сторони про понад 100 (є дані про 150–160 населених пунктів) спалених сіл і майже цілковиту ліквідацію їхнього населення, то, скажімо, кілька десятків чоловік не могли провести ефективної атаки на село – їх було б надто мало. Потрібні були додаткові сили, якими могло бути місцеве селянство. Відтак, участь у цій масовій атаці повинні були брати кілька десятків тисяч людей. Наскільки це було можливим в умовах війни і німецької окупації? Чи можна було скоординувати одночасність цієї акції та змобілізувати таку кількість людей?». Ще більш категоричний більш молодий дослідник тієї доби Володимир В’ятрович: «У польських документах того часу знаходимо доволі детальні описи кільканадцяти (тобто між 11 і 19) акцій, які відбулися в ніч із 11 на 12 липня, точно названо 12 місцевостей (хоча датою знищення частини з них також названо період між 13 і 18 липня)… Тим паче ніде в польських документах немає підтвердження про понад 150 сіл, атакованих протягом однієї ночі… Інформація про географічний масштаб акцій (теза про те, що вони охоплювали мало не всю Волинь, тоді як у документах ідеться лише про південну частину Володимирського повіту; вказування на понад півтори сотні атакованих польських населених пунктів, хоч у польських документах мова йде про кільканадцять) є суттєво перебільшеною. Саме перебільшена кількість нападів на польські села стала хибним засновком, з якого зроблено висновок про масштабну антипольську операцію, "генеральний антипольський наступ", який нібито мав відбутися одночасно мало не по всій території Волині. А звідти, знову-таки, зроблено висновок про існування наказу, що приписував цілковите знищення поляків, надавав антипольським виступам чітко продуманого характеру масштабної етнічної чистки».

При цьому названі історики не заперечують злочинів, учинених групами українських націоналістів проти цивільного польського населення – вони заперечують брутальні політичні спекуляції навколо цього нищення і явну фальсифікацію історичних фактів для виправдання такої спекуляції.

А що ж деякі українські ЗМІ? Вони подають фальсифіковані варшавськими шовіністичними діячами цифри як беззаперечну даність, бо ж, мовляв, це демократична Польща, ми мусимо в усьому орієнтуватися на ті зразки, які вона нам дає… Та невже на всі? Он перед виборами 2012 року Polityka Wschodnia опублікувала «сценарій розпаду України», який починається з того, що Янукович створює уряд за участю ВО «Свободи» й Олега Тягнибока особисто… На щастя, мало хто в Україні звернув увагу на цей «зразок передової журналістики»…

Я навмисно звернувся до «казусу Каркоца» та «нападу на 100 польських сіл», оскільки йдеться про «гарячі» зразки вельми специфічного використання західних джерел. Висновку не робитиму – нехай його кожен зробить сам.