Галасливі повідомлення, подібні до розлучення Путіна, все частіше стають новинами №1 в українському медійному просторі, й далеко не лише в жовтій пресі. Але це не означає падіння рівня окремо взятих якісних ЗМІ, а відображає нову глобальну тенденцію, яку ми – свідомо чи несвідомо – вже підхопили. Це так звана бастардизація якісних ЗМІ (від слова «бастард» – незаконнонароджене дитя). Про цю тенденцію говорили, поміж іншим, у червні цього року на міжнародній конференції IFEX (Міжнародна асоціація з питань захисту свободи слова), яка оцінювала сучасні реалії медіасфери.

Бастардизація – це розмивання ролі та значення серйозного ЗМІ через його часткове пожовтіння або ж через брунькування навколо нього більш жовтих і зухвалих видань чи сайтів. Таким чином видання намагаються утримати баланс надходження коштів і конкурувати за увагу читача з інтернет-ЗМІ та соціальними мережами. З одного боку, внаслідок бастардизації розмивається увага адресата інформації, він відволікається від більш важливих матеріалів, з іншого боку – загальна аудиторія серйозного ЗМІ розширюється за рахунок людей, які зазвичай не цікавляться, наприклад, політикою чи економікою.

У глобальному медіапросторі бастардизація зараз сприймається як техніка, яка творить нове. Гібриди серйозних і жовтих новин, змішування різнорідного матеріалу можуть у результаті породити зовсім новий продукт, який, однак, може бути як здобутком, так і втратою. Це може бути як виродження серйозних ЗМІ як класу, так і поява нових позитивних форм, які нестимуть у маси знання, призначені для ширшого кола споживачів.

На перший погляд, таке брунькування видається цілком нормальною і звичною практикою. Чоловіки читають додаток про спорт, жінки – про квіти й дітей, бабусі – про дачу, дідусі… – дідусям залишалася політика. Може, ще історія: приміром, майже кожне «новинне видання» в Польщі має історичний додаток, що виходить окремо раз на місяць. Скажіть, якщо я цікавлюся історією, то навіщо мені купувати щотижня «Політику», «Впрост» чи «Ньюзвік-Польща»? Паралельно друковані видання, будучи в тренді появи планшетів, смартфонів та нетбуків, почали пропонувати покупку контенту через інтернет – приміром, номер у PDF або ж окрему статтю за відповідної ціни есемес. Знов-таки, останній варіант зменшував цілісність сприйняття видання, його редакційної політики та дотримуваних ним стандартів журналістики. Хоч, на думку медіаексперта з Польщі Ігоря Любашенка, на серйозності контенту видання навряд чи втрачає: «Скоріш навпаки, – це робиться в рамках пошуку нових бізнес-моделей. Прибутки з реклами падають, концерни пробують поширювати аудиторію. Безперечно, виникає багато інформаційного сміття, але, з іншого боку, саме завдяки цьому газети можуть утримувати людей, які роблять порядну журналістику».

Що стосується українського медіаринку, слід розрізняти ті ЗМІ, які справді є якісними й серйозними, й ті, які самі себе такими вважають залежно від того, яку роль вони виконують у суспільстві. На думку віце-президента львівської громадської організації «Свобода слова» Тараса Яценка, газети на кшталт «Комсомолки», «Фактів» чи «Сегодня», попри їхні намагання бути в тренді політичних подій, серйозними виданнями не є саме через розмитий контекст: «На Заході така преса публічно себе позиціонує як жовта. А в нас така преса радше не любить цього показувати, а навпаки грається в професійність. Друковані ЗМІ мають тієї жовтизни більше». Вони цілком можуть виносити на титульну сторінку фото з життя російських поп-зірок, виконуючи роль таблоїда. Хоча не факт, що й таблоїд не міг би бути «розумним».

Жовтизна від жовтизни різниться, вважає головред сайту «Тиждень.ua» Дмитро Крапивенко: «Жовтизація буває кількох рівнів: жовтий вульгарний контент, порожняковий, за яким не стоїть нічого, окрім спекуляції на примітивних інстинктах – це одна річ. А бувають жовті засоби подачі нормальної інформації. От, наприклад, сайт “Обком”. Там заголовки ніби жовті, іронічні, а контент непоганий». Вочевидь, випадок «Обкома» є винятком із правила. За спостереженням Тараса Яценка, «в інтернеті ситуація взагалі катастрофічна. З’явилася сила онлайн-видань, які підтримують саме жовтий характер подачі матеріалу. Платити за якісний контент в інтернеті, зважаючи на ментальність наших людей, змусити їх буде надзвичайно важко». Цілі сайти фейкових новин, спекуляція на скандалах, перекручуванні заголовків із метою привернути якомога більше уваги – ось реальність українського сегменту інтернету.

Одна з найбільш заслужених уже для журналістики часів незалежності репортерів та політичних оглядачків Марія Старожицька вважає: «Переважна більшість друкованих видань так і лишаться вічножовтими, тому що їхні видавці впевнені, що злива чорнухи та "зіркового" бруду відволікає маси від усвідомлення того, в якій країні всі ми опинилися насправді. Звичайно, цей метод використовують і в інших країнах». Крапивенко ж упевнений, що для України пожовтіння характерне меншою мірою, ніж для Заходу. «Але, здається, що цей процес уже незворотній», – резюмує редактор.

Натомість видання, які можна віднести до більш серйозних, не мають достатніх тиражів, аби суттєво впливати на суспільство. Як на одну з країн із найбільшим у Європі населенням, наклади «Дня», «Дзеркала тижня», «Українського тижня» виглядають жалюгідно. Існує проблема з тим, аби хтось реально повірив у живучість та бізнес-привабливість розумного чтива. На думку Тараса Яценка, на розкручування такого видання має піти як мінімум 5 років. Хоч і він дуже сумнівається в успіху такого починання: «У нас уже не один проект стартував як інтелектуальна преса, той же “Тиждень”. Але їх рейтинги, чи те що такі видання швидко закриваються, показують що, може, немає попиту».

В Україні майже ніхто не переймається тим, аби формувати попит на серйозні видання. «В Україні не на 100%, але практично немає медіавласників, які би замислювалися над формуванням саме такого попиту, втілювали це завдання через свої видання», – каже Яценко.

Об’єктивно кількість людей, готових платити за якісний контент, є досить невеликою. З іншого боку, власники та менеджмент ЗМІ самі частково винні в тому, що не змогли повернутися до рівня масового попиту на зламі 1980–1990-х, бо їм було легше годувати споживачів інформації жовтизною та відвертати від преси спраглого якоїсь аналітики читача.

«Справжні споживачі медіа вже задовольняють свої потреби в інформації в соцмережах», – упевнена Марія Старожицька.

«Ми потребуємо революції в українських ЗМІ, щоби співвідношення попиту на якісну та на жовту пресу змінилося», – обережно розмірковує Тарас Яценко.

Що може бути поштовхом до такої революції? Старожицька, підкреслюючи, що її слова варто розцінювати лише як думку романтика, а не реаліста, прогнозує: «Хвиля щоденних фейків повністю знищить довіру до інформаційного простору і відбудеться тріумфальне повернення суто авторської журналістики». Цю тенденцію опосередковано підтверджують соцмережі: яскраві особисті судження й аналіз привертають набагато більше уваги, ніж копіпасти, а їхні автори започатковують нові тренди.

Бастардизація ЗМІ піднімає ще одне важливе питання – чи повірять медіавласники в силу авторського слова? На жаль, поки що вони готові вкладати гроші лише в його бліду подобу та в гонитві за увагою споживачів плодити сайти жовтих байстрюків без імені й довіри.