Із нагоди п’ятої річниці існування французький журнал Revue XXI опублікував у січні цього року маніфест «Інша журналістика можлива». Розпочинається він питанням «А що буде, якщо інтернет-революція заведе журналістику в смертельну пастку для сучасних ЗМІ?» (фрагменти маніфесту нижче). Текст викликав бурю в журналістському середовищі. Цей провокаційний маніфест можна було би вважати черговим епізодом професійної самокритики, якби не те, що його автори керують журналом, який репрезентує медіа найвищої проби, не розміщує реклами, тим не менше, його обороти в минулому році становили 6 мільйонів євро, а чистий прибуток після оподаткування – 450 тисяч євро.

Традиція репортажу

Revue XXI («Огляд ХХІ») створили в січні 2008 року Лорен Беккаріа (Laurent Beccaria) та Патрік де Сент-Екзюпері (Patrick de Saint-Exupery). Перший був літературним редактором видавництв Plon i Stock, засновником та директором книжкового видавництва Arenes. А Патрік де Сент-Екзюпері в якості авторитетного газетного репортера кілька разів об’їхав світ, писав для видань France Soir та Le Figaro, отримав престижну нагороду імені Альберта Лондре (Albert Londres) за найкращий газетний репортаж, і вже протягом кількох років є членом журі цієї нагороди. Обоє мають по 33% долі в Revue XXI, ще 20% належить видавництву Gallimard, 14% ділять між собою двоє фінансових спеціалістів і двоє видавців.

Revue XXI нагадує швидше книжку, ніж журнал, однак форма текстів є однозначно журналістською. Мабуть, тому цей французький м-бук (французько-англійська назва отримана з поєднання magazine i book) як нетиповий вид преси пройшов повз увагу аналітиків кризи газет та цифрової еволюції ЗМІ. Цей успішний приклад навіть якщо не перекреслює твердження про приречені на смерть газети та книжки, то хоча би змушує задуматися. Квартальник у форматі великої книжки (30 на 20 см) на понад 200 сторінок коштує 15,5 євро. Основними текстами є розгорнуті репортажі, декотрі мають більше 20 сторінок. Тематика різноманітна, хоча в кожному виданні тексти поєднанні спільним лейтмотивом. Січневий номер мав підзаголовок «Життєписи відважних», весняний – «Мрії з „Деінде” (був присвячений здебільшого еміграції). Попередні видання Revue XXI виходили, між іншим, з такими підзаголовками: «Герої Латинської Америки», «Наші європейські кузини», «Історії справедливих».

У першому цьогорічному номері вийшов репортаж про Мохамеда Хелаліма, тихого героя, який під час прогулянки (defilady) 14 липня 2002 року обеззброїв божевільного, котрий намагався вистрілити в президента Ширака. Автор, використовуючи випадок із невдалим замахом в якості претексту, розповідає історію французько-алжирської сім’ї. Дід Хелаліма боровся проти французів, батько емігрував до Франції, а син Мохамед замінив рідну Францію на Канаду.

Інший репортаж із серії «Життєписи відважних» презентує звичайних французів, які ведуть громадську або доброчинну діяльність. Прикладом є 15-тисячне пікардійське містечко, в якому функціонують 63 різних організації. У іншому тексті розповідається про конкуренцію між китайськими та корейськими рибалками, які ловлять рибу вздовж марокканського узбережжя. Січневий номер закінчується щоденником російського мільярдера Михаїла Ходорковського під назвою «Думаєте, що з вами цього ніколи не трапиться?..»

Добра журналістика

За п’ять років існування Revue XXI 55 репортажів описували Францію, 33 – Європу, 29 – Америку, 28 – Африку, 26 – Азію, два були з Океанії. В якості експерименту в першому цьогорічному номері квартальник зарезервував майже 30 сторінок для коміксу «Амазонія та дипломат». Історія посла до амазонських індіанців, в якій «дикими» виявилися не ті, про кого спершу міг би подумати читач. Індіанці організовують курси інформатики, мають опалення та електрику з сонячної енергії, тоді як білих трусить від екзистенційних страхів.

Після кожного великого тексту з’являються дві сторони продовження теми (під назвою «Підемо далі»). Це бекґраундові тексти, карти, дані, короткі інтерв’ю чи рецензії книжок близьких до теми репортажу – виконують функцію гіпертекстових посилань.

Поміж репортажів та на початку журналу є сталі рубрики. «В яйці» – цікаві подробиці, наприклад, про те, що у 2020 році з кожних десяти дипломатів на світі четверо будуть китайцями або індійцями; з двосторінкової рубрики «Вибухове» можна дізнатися, що канадці планують створювати школи виключно для гомосексуальних учнів. Чотироколонковий «Флешбек» розповідає продовження минулорічних подій. «Із середини» – це, наприклад, інтерв’ю зі спеціалісткою з наномедицини. Малюнок відомої особи (Мішеля Платіні), оточений його цитатами, займає розворот. На наступних двох сторінках – «Контрапункт», цього разу присвячений боротьбі з торгівлею слоновою кісткою. Остання рубрика – це чотирьохсторінкова серія портретів осіб, які довели, що «світ рухається вперед», міні-життєписи непублічних людей із цілого світу, котрі зробили щось незвичайне.

Кожен репортаж в Revue XXI написано в іншому стилі, тексти різняться способом розповіді, хоча може здаватися, що видання, присвячене одному журналістському жанру, вимагає певної цілісності. На запитання про відсутність єдиного стилю редактор журналу Патрік де Сент-Екзюпері розповідає історію про Альберта Лондре, якого дирекція Quotidien звинуватила в 1923 році в нехтуванні видавничою лінією газети. Лондре, якого сьогодні вважають за гуру французького репортажу, нібито відповів, що «репортер, який себе поважає, знає тільки одну лінію – залізничну». Де Сент-Екзюпері додає, що він теж надає перевагу тільки одному жанру журналістики – доброму.

Читач перебуває в книгарні

Квартальник є ближчим до книжки, ніж до газети, й до того ж продається тільки в книгарнях. Обираючи цей спосіб розповсюдження, власники спеціально закваліфікували журнал радше до журналістських книжок, збільшуючи при цьому витрати на друк одного екземпляру, оскільки ПДВ на пресу у Франції становить 2,1%, а до ціни книжки додається 5,5%. Але навіть аргумент очевидних фінансових втрат головний редактор Revue XXI пояснює … цілісністю. «По-перше, я провів багато часу з продавцями, – вираховує де Сент-Екзюпері, – і я зауважив, що перед кіосками стоять величезні смітники, до яких люди викидають різні додатки та реклами, що вкладають до газет. Із виданнями дають вкладки, яких люди не хочуть. Ці смітники повні щовечора. А отже читач перебуває в шизофренічній ситуації: з однієї сторони, платить за щось, що хоче купити та прочитати, з іншої – йому нав’язують щось, чого він не бажає. По-друге, кіоски стали центрами споживання інформації. Ми від самого початку сказали собі, що орієнтуємося на читачів. А сучасного читача можна знайти в книгарні».

Отже 75% накладу журналу продають в книгарнях: 65% у приватних, 10% в супермаркетах книг та CD; 17% на вокзалах та в аеропортах і лише 1% через інтернет. У франкомовних Бельгії та Швейцарії розходиться 6% накладу.

У червні минулого року The Economist пояснював успіх Revue XXI французькою інтелектуальною традицією, що найкраще віддзеркалює снобізм паризьких салонів. Оскільки редакція не робить жодних досліджень аудиторії (бо не має рекламодавців,які би шукали цільові групи), то відомо лише про близько 11 тисяч передплатників: виявляється, вони живуть у розкиданих майже по всій Франції 3 тисячах населених пунктів, у тому числі в селах з населенням менше 50 осіб. У кожному номері є формуляри для передплати, що пропонують замовити цю передплату для когось іншого. Видавці оцінюють, що близько одної четвертої частини нових абонентів отримали передплату в якості подарунка – замість квітів на день народження можна запропонувати купон на три, шість або більше номерів Revue XXI.

Реклама – це зло

На воротах немає таблички, треба знати адресу, аби знайти подвір’я, що веде до редакції Revue XXI на одній із найбільш чарівних вулиць латинського кварталу в Парижі – 27 rue Jacob.

«Потрібно бути послідовним, – каже Патрік де Сент-Екзюпері. – Ми не розміщуємо рекламу в своєму виданні й самі теж не рекламуємося». І справді: доходи від реклами за 5 років становлять нуль. На саморекламу редакція теж нічого не витратила.

«У нас немає реклами не тому, що ми їй противимося, а тому, що, підготувавши перший номер, вирішили, що немає такої потреби, – розповідає головний редактор. – І тоді ми собі сказали, що не будемо сушити голову погонею за рекламодавцями. До того ж в XXI нема жодної рубрики, яка була би їм цікава. Ми були позитивно здивовані, коли читачам це сподобалося».

Патрік де Сент-Екзюпері пояснює, що тепер реклама визначає профіль видання. Змушує газети націлюватися на чітку аудиторію, й цим обмежує коло потенційних читачів.

«Є ще одна проблема, про яку ми часто забуваємо, – зауважує редактор. – Протягом останніх 10 років редактори кажуть журналістам: “Перестаньмо писати репортажі, бо це задорого”. Цікаво, скільки журналістів себе запитало: “Ок, ми є витратними, але в скільки обходиться відділ маркетингу, відділ продажів?”. Бо бюджет видання, радіо чи телеканалу – це не тільки редакція та журналісти. Але всі знизують плечима, кажучи: “Ок, постараємося економити”».

Антирекламна політика в випадку Revue XXI дала результат, якщо говорити про аудиторію. За перший рік існування продаж квартальника зріс на 28%, наступного року – на 10%, у 2011 році – на 14%, у 2012 – ще на 11%. У 2011 році продавалося в середньому 47,4 тисяч екземплярів (36,7 тисяч у книгарнях і 10,7 тисяч за передплатою, де ціна є такою ж). Найкраще продалося осіннє видання 2011 року, присвячене утопії, – 42 244 екземпляри, окрім передплати, тобто сумарно розійшлося понад 50 тисяч екземплярів видання.

Платить та вимагає

Ідея журналу «тільки для читачів» зобов’язує редакцію пояснювати людям, що відбувається з їхніми 15,5 євро, які вони витрачають на видання. Таким чином раціональне управління є частиною програми цілісності для Патріка де Сент-Екзюпері.

«У середньому за квиток на літак для нашого репортера заплатили 100 читачів: 100 осіб, яким хотілося піти до книгарні та віддати 15,5 євро, – розповідає головний редактор. – Мабуть є серед них студенти, безробітні, матері-одиначки, пенсіонери, для яких це немала сума. Навіть якщо це не набагато більше, ніж дві пачки сигарет, плюс кава в кафе. І це раз на квартал. Після відрахування всіх додаткових витрат (податки, комісія книгарні, дистрибуція, друкарня тощо) на функціонування редакції та гонорари авторам залишається дещо більше 5 євро з екземпляру проданого в книгарні та 10 євро з екземпляру в передплаті. Тому в середньому на кожен репортаж скидаються три тисячі читачів. Оскільки це вони платять, вони заслуговують на продукт найвищої якості».

На управління та адміністрацію, в широкому розумінні, на функціонування видавництва Revue XXI витрачає менше 8% бюджету. За всі п’ять років акціонери не виплатили своїх дивідендів, а найвища зарплата в редакції не перевищує чотири оклади найменш кваліфікованого працівника. 13 осіб працюють у штаті, троє журналістів та один дизайнер молодші 25 років.

Протягом п’яти років в Revue XXI публікували матеріали 181 автор та 141 ілюстратор. Серед них є відомий письменник, лауреат Гонкурівської премії Джонатан Літтел (Jonathan Littel). Загальновідомо, що XXI кожному авторові платить однаково – незалежно від того, чи це 20-річний Х, чи це Літтел. Однак де Сент-Екзюпері не зізнається, що це за сума.

Ідеалісти чи візіонери

Попри те, що Revue XXI є справжнім журналістським успіхом, він невідомий широкій публіці. Звернув на себе увагу лише маніфестом, опублікованим у цьогорічному січневому номері, що викликав професійну дискусію.

Критика стосувалася здебільшого двох проблем: реклами та якості журналістської праці в інтернеті. Історик Патрік Евено (Patrick Eveno) стверджує, що читачі схильні самостійно фінансувати лише нішеві видання. Схожої думки дотримується й соціолог Жан-П’єр Шарон (Jean-Pierre Charon), який в інтерв’ю для AFP сказав, що «тези маніфесту можуть працювати в малих редакціях, які спеціалізуються в окреслених тематиках, як довгі репортажі в ситуації Revue XXI, або ж розслідувальна журналістика, як в інтернет-виданні Mediapart.fr, однак не у випадку постійного чи щоденного висвітлення подій». П’єр Хаскі (Pierre Haski), відстоюючи інтернет-журналістику, відреагував на сайті Rue89, де він є головним редактором: «Висловлювання про те, що преса повинна ігнорувати інтернет та цифрову революцію, є божевіллям, це довело би її до самознищення ще швидше, ніж це відбувається зараз. Цифрові зміни не є “смертельною пасткою”, однак спосіб, в який вони відбуваються, є для преси вбивчим». Едві Пленель (Edwy Plenel), засновник Mediapart.fr, прибуткового сайту журналістських розслідувань, прокоментував це так: «Мій портал та [журнал] XXI є лабораторіями того, що придумують у часи цифрової революції. Кожен по-своєму, але ми спільно захищаємо те, що є найкращим у журналістській традиції» (про Mediapart.fr можна прочитати в Press 06/2013).

Однак директор створеної у січні французької Державної Ради Цифрових Медіа Бенуа Тьєлян (Benoît Thieulin) висловлюється ще більш оптимістично: «Покоління моїх батьків здебільшого отримувало інформацію з телебачення, а покоління моїх дітей частіше читає. З’явилося нове явище fact-cheking. А отже логічним є попит на глибший аналіз і роз’яснення. Насправді кількість осіб, які читають, є значно більшою, ніж 30-40 років тому».

Однак критики маніфесту потрапили в незручну ситуацію, бо більшість наявних в ньому аргументів його автори самі тестують у власному виданні. До того ж, читацький успіх супроводжує успіх економічний. Важко критикувати видання, яке кожні три місяці купує майже 50 тисяч осіб, тоді як середній наклад книжок виданих у Франції становить близько 8 тисяч примірників. У книжковому світі про Revue XXI говорили б як про бестселер.

Хороші та серйозні

Керівники Revue XXI добиваються свого, з фінансових прибутків видали весною 2011 року 6 Mois – журнал про фотографію, що виходить кожні півроку, має 350 сторінок, здебільшого публікує репортажну фотографію та, як і XXI, є доступним лише в книгарнях – за 25,5 євро. Продажі в середньому – 40 тисяч екземплярів, а отже це ще один книжковий бестселер.

Патрік де Сент-Екзюпері зізнається, що вони ведуть переговори з іноземними видавцями, з польськими. Проблема в тому, що іноземні видавці ставляться до успіху Revue XXI дещо з недовірою. «Але це нормально. Я теж навіть після п’яти років не знаю, чому наш журнал вистрілив відразу. Ми не мали грошей, а коли шукали фінансування, у більшості випадків нам казали: “Ви хороші, але спробуйте бути серйозними”. Плескали нас протекціонально по плечу та іронічно бажали: “Успіхів, хлопці!”», – де Сент-Екзюпері пригадує скептицизм, із яким доводилося зіткнутися при запуску видання п’ять років тому. Та додає: «Сьогодні після успіху Revue XXI та кількох номерів 6 Mois ми багато навчилися й на цьому не зупинимося. Старий світ руйнується швидше, ніж ми думали, а новий формується повільніше. Живемо в межичассі».

Маріуш Ковальчик, Франція, France 2

Маніфест XXI

Наші переконання:

·        Цифровізація, яка приходить, не є причиною сучасної кризи журналістики, але зробила її більш явною.

·        Незалежно від того, на папері чи на екрані, журналістика потребує революції такого ж масштабу, як Коперниківська.

·        Постінтернетна преса, яка твориться для потреб читача, а не рекламодавця, є можливою до реалізації. (…)

Після ейфорії відкриття нових медійних земель прийшов час технологічного похмілля. Шило, що вставили в журналістику, є гостре ще й тому, що інтернет-реклама, за яку так борються видавці, є менш прибутковою, ніж реклама в пресі. Наприклад, аби редакція величиною з The New York Times могла втриматися завдяки лише своїй інтернет-версії, не кажучи навіть про отримання якогось прибутку, мусила би мати таку ж аудиторію, яку має Google. Та поперечина зачеплена занадто високо. (…)

У Франції лише двом інформаційним веб-сайтам, Mediapart.fr та Arrêt Sur Images, створеним ex nihilo, вдається виходити на нуль у своїй інтернет-діяльності. Це два сайти, які – всупереч тенденціям ринку – не розміщують реклам та отримують прибутки лише з куплених читачами абонементів. (…)

Для преси, яка звикла існувати на доходи з реклами, заробіток в інтернеті надалі є ціллю такою ж недосяжною, як горизонт. Видавці не відмовляються від паперових версій своїх видань (які самі по собі не є надто прибутковими), бо це єдине джерело доходів. Штати редакцій постійно зменшують, одночасно інвестуючи в контент адаптований до різних цифрових носіїв та шукаючи читачів через великі інвестиції та роботу молодих, низькооплачуваних працівників. (…)

Фінансова рівновага цифрових департаментів у видавництвах фактично залежить від друку, який забезпечує доходи для оплати праці та користується – іноді – з державних доплат. (…)

15 років досвіду свідчить, що класична реклама у формі малих прямокутних банерів біля текстів може оплатити хіба що low-cost журналістику. Це профіль користувача та історія пошуку є сьогодні найбільш цінними. Інтернет-користувач сьогодні є ціннішим елементом цифрового обміну даних, ніж сама інформація. (…)

Деякі пліткарські та жіночі ресурси беруть участь у партнерських програмах із конкретними брендами, тим самим розмиваючи межу між рекламною та журналістською діяльністю. Мультимедійні агенції розширюють свої послуги й окрім звичайної форми реклами (advertising) сьогодні пропонують своїм клієнтам купівлю контенту (contentising). Наскільки такий напрямок може стати майбутнім для рекламного ринку, настільки він не має нічого спільного з розвитком журналістики. (…)

Преса сьогодні потребує такого масштабного перевороту, яким було відкриття Коперника.

-         Її фінансову основу становить реклама, але ж це читачі повинні бути її головним джерелом прибутку.

-         Як представник мас-медіа преса повинна знову довести свою цінність.

-         Претендуючи на звання четвертої влади, журналісти заперечують принцип, за яким висвітлення подій має опиратися на спостереження збоку, а не на ангажування в політичні ігри.

Існують щоденні газети, доходи яких, чи з ідеологічних міркувань, чи з необхідності, опираються на 80% на читачах, а не на рекламах. Сатиричні газети, молодіжні, католицька преса та багато тематичних видань фінансуються повністю з продажів і передплати. (…)

Виклик, який сьогодні стоїть перед пресою, є протилежним до того, з чим мусили зіткнутися Еміль де Жерарден (Emile de Girardin) та Говард Беннет (Howard Bennett) у ХІХ столітті. В той час інформація була добром, зарезервованим для обраних. Через зниження цін, що вдалося завдяки рекламі, їм вдалося дістатися до широкої аудиторії та створити додатковий простір для журналістики. Сьогодні доступ до інформації є загальним, а отже преса має знову довести свою цінність, звільнитися від всеосяжних маркетингу та реклами, аби відродити журналістику в чистій формі. (…)

А отже який сенс у створенні великих редакцій з журналістами, які весь час перебувають у погоні за інформацією, що вже за годину буде неактуальною? Сьогодні інформація – як вода в крані. Практично всі мають до неї доступ.

Помпезні фрази про необхідність «переосмислення ідеї журналістики» приховують суть проблеми: зник зв’язок між журналістом та читачем, який потрібно якомога швидше відбудувати. (…)

Безпосередній контакт із читачем вимагає від журналіста набагато більшої заангажованості, ніж орієнтація на опінієтворчу групу в середовищі, що наскрізь просякло маркетингом та рекламою.

Лорен Беккарія, Патрік де Сент-Екзюпері

Переклад фрагментів маніфесту на польську: Марта Ковальчик

Текст і уривки маніфесту опубліковано в місячнику Press (№7/8, 2013)

Переклад із польської: Тарас Назарук